Друкувати
Неділя, 23 вересня 2018 - 16:00

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

Зимова казка

Володимир Шелухін
25 грудня 2016

© Світлина з родинного архіву автора (кінець 1970-х/ поч. 1980-х р. р.)

В Онуте Нарбутайте є чарівний твір “Winterserenade”, в якому ніби «зашифрована» перша пісня із шубертівської «Зимової подорожі». Тендітні гліссандо безкінечно віддаляють музику від слухача. Якщо вдатися до досить пласких звукових асоціацій, то в крихкості фраз відчувається радше талий весняний сніг, аніж справжня хуртовина, врешті, невідчутний там і Шуберт, невідчутна там і «Зимова подорож». Так завжди зі спогадами – вони насправді позначають щось зовсім інше, щось зовсім не те, що закарбувалося в нашій пам’яті. Ми кладемо між сторінок книги красиве суцвіття від якого потім піде розпорошений пил, за ароматом якого й не скажеш чи то була троянда, чи полин.

Коли помер мій дід, я поїхав розбирати його особисті речі. Оглядаючи їх, серед іншого натрапив на обліплений блискучою й цупкою фольгою жезл, хутряну шапку і ще якесь причандалля, чим був цілковито спантеличений – це був одяг Діда Мороза. Того Діда Мороза, котрий приходив до мене в дитинстві. Сьогодні в це складно повірити, але я довгий час не знав, що ним був мій власний дід. Хитре штукарство сяяло справжнім дивом. Попередньо він створював ауру в домі, стверджував, що бачив, як Дід Мороз заходив у сусідній будинок, або як він летів на санях по небу, коли я підбігав до вікна, звісно, нічого не помічав. Дід зітхав і говорив, мовляв, ти просто не встиг, але він щойно там був. Надвечір хитрун планував «викинути сміття» чи «прогулятися», користаючись цим, як нагодою, йшов до сусідської квартири, де про все вже було домовлено, й ретельно переодягався, потім приходив – високі червоні чоботи робили його значно вищим, майстерна зміна голосу й густа борода перекидали людину на казкову істоту. Дивовижне вміння перевтілюватися давало можливість уникнути будь-яких підозр. Однак це були дев’яності – ми вчилися недовіряти. Я був досить розумною дитиною. Настільки розумною, що рано навчився заплющувати очі на правду. Хоча мене проймав сумнів, етикет був важливішим. Попри те, що я й просив перевірити справжність бороди – смикав за неї, але робив це вкрай обережно, аби не розчаруватися та й не зіпсувати всій родині свято. Борода була накладена дуже добре, я лишався задоволений, розповідав віршик і отримував подарунки. Святковий настрій поступово розвіював сумнів, врешті, я анітрохи не підігруючи, починав щиро вірити, що все відбувається насправді. Адже приходив він не лише до мене. Всі сусідські діти, діти друзів родини обдаровувалися ним і зустрічали свято за його участі впродовж тривалого часу. Не знаю за яких обставин у діда з’явився той костюм, але це сталося багато років тому, ще задовго до мого народження. І мало далекосяжні наслідки. У першому класі я побився з другом через його палке заперечення існування Діда Мороза, наскільки іконоборче, що мені видавалося блюзнірством. Це була одна із виняткових двох бійок, яку в дитинстві ініціював саме я, за інших обставин – цілковито неконфліктна дитина. У мене були неспростовні докази – моя власна віра, свідчення мого діда, родини, інших дітей. По той бік барикади була лише жалюгідна й сіра реальність. Урешті, це лише свідчило про те, що мій друг дорослішав швидше, ніж я.

Я виснував із цього одне – все, що має сенс є ілюзією, а все, що немає сенсу – виявляється реальністю. Такий спадок лишає мені моє дитинство.  

© Світлина з родинного архіву автора (кінець 1970-х/ поч. 1980-х р. р.)

Дорослішання невпинно наступало на п’яти й Дід Мороз вже не приходив, ми розважали себе домашніми виставами. Уяви мені бракувало, тому здебільшого я адаптував Діккенса чи Топеліуса, інколи щось додумував, але це все одно лишалася казка. Зараз подібне уявлення про дитячий театр здебільшого критикують чи навіть висміюють, посилаючись на стару, як світ теорію відображення. Я не впевнений чи ця притрушена мотлохом new writing, однак коли дивитися в корені – антична теорія має саме той сенс, який прагнуть у ній відшукати. У часи орфіків театр відображав світ сповнений богів, велич чи підступ яких оспіваний хором – символом єдності полісу. У нашому світі богів не лишилося, і хор – не єдність, і природа не та. Тому те, що вони відобразять, буде щось зовсім інше.

Вистави завжди закінчувалися щасливо – інакше не могло бути, адже свято! Своїми іграми, своїми дійствами ми занурювали себе в ілюзію, спогад про яку, можливо, лишиться найщасливішою помилкою, яку слід було вчинити.  

Діда Мороза – декомунізували, мабуть, на краще. Але на зустріч зі Святим Миколою сподіватися не доводиться. Я вже дорослий хлопчик. І до того ж, поганий. І протестантська духовність мені ближча ортодоксальної, що зменшує шанс зустрітися зі святим.

Існує порада – не озиратися під час втечі. Саме так слід прощатися з дитинством. Озирнувшись – ти опиняєшся в його полоні з єдиною відмінністю від справжньої дитини, ти знаєш, що казка – ілюзія й ти теж, як її другорядний персонаж.

Друкувати