Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 03:25

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

Заручництво в квадраті

Юлія Ємець-Доброносова
22 квітня 2014

         Місто-заручник Слов’янськ з кожним днем набуває нових особливостей. По тижню ізоляції цього немаленького  за масштабами України міста-курорта (нехай і не обласного центру) нині воно є заручником у квадраті. З одного боку - заручником у руках тих, хто захопив силою і примусом, підкріпленими вогнепальною зброєю, владу у ньому. Та з іншого – заручником центральної київської державної влади, котра майже ніяк не демонструє своєї присутности на території міста. Розуміючи всю облудність загальних категоричних висловлювань, спеціально не говорю в цій ситуації «ніяк не демонструє». Але оте саме «майже» тепер тримається лише на сподіванні на те, що заяви-обіцянки дії з Києва не є просто заявами. Таке сподівання – дивна суміш ірраціональної довіри та раціонального розрахунку, які мають безпосередній стосунок до існування такої крихкої штуки як легітимність нинішньої української державної влади.

         Якщо розуміти представників державної влади не як месій чи представників якогось віковічного порядку, то вони є нічим іншим як просто топ-держ-менеджерами, котрі можуть демонструвати або належний пілотаж в управлінні, або ганебний його рівень. У мислячих осіб, які звикли пов’язувати своє визнання влади владою на підставі такого раціонального підходу і які за іронією долі опинилися у місті-заручнику, саме подальша невидима малодіяльність нинішніх київських топ-держ-менеджерів  буде поступово розхитувати і довіру, і визнання  управлінської потенції нинішніх київських топ-держ-менеджерів як адекватних топ-держ-менеджерів української держави. Я пропоную проводити розрізнення  впевнености в необхідности існування української держави  і патріотизму та поширення сумнівів у тому, чи виконують топ-держ-менеджери  свої управлінські функції, а значить – чи забезпечують вони функціонування цієї держави як управлінської мережі.

         Прості мислячі платники податків в західних країнах звикли питати своїх топ-держ-менеджерів щодо того, як вони ці податки використостовують і як вони загалом забезпечують виконання основних функцій держави. Навряд чи перебільшу, коли скажу, що незважаючи на неоднорідність Євромайдану і присутність на ньому протестного руху із різним ідейним спрямуванням, його численність забезпечувалася саме виходом на усвідомлення необхідности вибору саме раціональної легітимности. Я не відкидаю ролі і смислу ірраціональних ідеалістичних чинників патріотизму, які рухали багатьма учасниками протестного руху, але не буде відкриттям і те, що і патріотизм нерідко був сильно пов'язаний із усвідомленням права на суверенне управління на території України. Фактично патріотизм  як прагнення без активних  вказівок з Кремлівської метрополії управляти сусідньою суверенною державою помножений на усвідомлення необхідности вибору раціональної легітимности стали мітками звільнення від колоніальної спадщини України, і надали протесту антиколоніальної потужности.   Ще раз повторю – не ірраціональні структури тут мали центральну роль. Тут йдеться не про антиколоніальний патос і не про антиколоніальну риторику підліткового типу, а  про потенцію розвитку антиколоніальної дорослости.

         Факт - нині на території, на яку поширюється управління держави Україна, маємо справу із містом-заручником. Для учасника протестного руху із антиколоніальною дорослістю це не є підставою для розгортання сумнівів в українській державі як такій. Але другий тиждень існування міста-заручника може стати засновком для сумніву у визнанні конкретної нинішньої київської влади ефективними топ-держ-менеджерами. Передусім – сумніву у тому, що київські топ-держ-менеджери діють із відповідним рівнем антиколоніальної дорослости, а не лише вдаються до словесної антиколоніальної риторики, паралельно систематично «підкидаючи» колишній кремлівській метрополії приклади  своєї нездатности управляти українськими територіями. Ми можемо довго і багато говорити про присутність іноземного чинника, тобто про масні російські сліди в появі та існуванні міста-заручника, але не тільки про цей чинник нині має йтися.

         З подачі головного (первинного ?) кремлівського суб’єкта Путіна кілька тижнів тому було запущено показове змішування легальности та легітимности нинішньої київської державної влади. Численні кремлівські та прокремлівські вторинні суб’єкти, представники конструйованих прокремлівських мас-суб’єктів в Росії і Україні  підхопили систематичне і вправне (а інколи і доволі примітивне) змішування смислів цих рис влади. Та у більшости кремлівських текстів щодо нелегітимности нинішньої української державної влади спочатку був натяк на сумнів не в її легітимности як визнанні її панування народом, а  в її легальности як законности. Подібне змішування паразитувало саме на складности, а часом і суперечливости, зв’язку між цими двома рисами державної влади і ширше – державного панування як права на управління державою. Але і легітимність сама по собі є доволі тонкою, складною і мінливою характеристикою політичної влади, що може передбачати і довіру, і раціональний розрахунок на певні дії певного топ-менеджера.

         Нині у місті-заручнику Слов’янську особи, які захопили у ньому  владу і на практиці його контролюють на основі систематичної узурпації права на  застосування  сили, багаторазово заявляли про те, що не визнають нинішню київську владу. Вони продовжують розгортати і поширювати тезу про те, що влада ця не є для них передусім владою легітимною. Це спиралося і спирається саме на аргументацію на підставі пересмикування з легальности на легітимність, яка дозволяє переходити від сумніву в законности появи нинішньої української влади до публічного проголошення її нелегітимности та відмови визнавати її. Про власну нелегальність і незаконність владного статусу не лише тих, хто захопив владу в місті-заручнику, але й всіх нинішніх самопроголошених владних структур на території східноукраїнських міст і обласних центрів воліють не згадувати. Ось так колізії із легальністю-легітимністю.

         Уявімо собі прихильника донецького, слов’янського чи харківського проросійського сепаратизму, який має бодай найменші знання і намагається все-таки мислити нехай і для обґрунтування своєї позиції та узгодження її із усвідомленням того, що він таки підтримує певний ступінь правового нігілізму. (Я залишу осторонь філософське питання про те, чи мислить він насправді, чи думає, що думає). У такій аргументації можна знайти хід позірно логічного, а по суті демагогічного пояснення. Якщо ми зліпимо і змішаємо легітимність і легальність влади, а нинішню центральну київську владу визнаємо нелегально-нелегітимною чи нелегітимно-нелегальною, то в межах уявлень про певний різновид «народовластія», поширюваних менеджментом ідей під керівництвом  Українського вибору (незайве згадати, що його бігборди вкривають рекламний  простір східних областей у вражаючій кількости, зокрема, і в Слов’янську), поява місцевої самопроголошеної влади із подальшою узурпацією нею права на силу і далі – на терор є нібито логічною. Але для цього мають бути наявні обидва моменти : і розвинені  уявлення про «народовластіє», яке може включати і проголошення певного панування шляхом узурпації права на застосування сили, і факт  химерности присутности української держави на певній території. (А у місті-заручнику  вже немає навіть українських телеканалів для того, щоб хоча б почути-побачити київську державну владу. Звісно, є Інтернет. Але хто звертав увагу на дані з кількости його активних користувачів на територіях, які нас цікавлять ?)   

         У випадку визнання нелегітимности-нелегальности київської влади, про яку говорять місцеві сепаратисти, прокремлівські і кремлівські суб’єкти та їх агресивні прихильники і більш мовчазні симпатики, ми рухаємося від проголошення незаконности і систематичного ігнорування  законности бодай Верховної Ради до нелегітимности та невизнання за київською владою права на управління певними територіями. Та у випадку самопроголошення  легітимности-легальности, на яку претендують нинішні володарі міста-заручника або очільники самопроголошеної Донецької народної республіки, думка рухається в зворотньому напрямку. Такі володарі претендують саме на визнання своєї влади і таким шляхом компенсують відсутність першої частини – своєї легальности, законности. А менеджмент ідей щодо «народовластія», здійснюваний Українським вибором протягом таки довгого часу, забезпечує своєрідний «клей», який зліплює все, що потрібно мислячому сепаратисту.

         Та найголовніше - легітимність  самопроголошеної місцевої влади у місті-заручнику забезпечується передусім узурпацією права на силу. Звісно, у випадку із її ідейними прихильниками дійсно можна говорити про легітимність як довіру до цих нових правителів. Але судячи із методів досягнення масового визнання цієї влади владою з боку більшости населення, в межах одного міста, области, регіону скоріше потрібно говорити про легітимність терористичну.  Є велика спокуса взяти тут легітимність у лапки. І в тому є смисл. Фактично місто-заручник стає зоною суворого режиму, якимось експериментом з впровадження тоталітаризму на обмеженій території. Пропоную не забувати – території української держави. Сказане доповнює ще один нюанс – на другому етапі ізоляції міста-заручника до його транспортної блокади та масштабного і незаконного застосування сили додається ще й узурпація монопольного права на інформаційний простір, права на регулювання доступу до міста міжнародних місій спостерігачів.

         Наприкінці першого тижня та на початку тижня другого існування Слов’янська як міста-заручника, з минулої п’ятниці  самопроголошена влада приймає і дотепер реалізує рішення щодо формування і контролю над медіа простором. Серед конкретних дій і вимкнення українських телеканалів, і натяки (шляхом профілактичного вимкнення) на можливости контролю над наданням послуг Інтернету, і контроль над місцевими традиційними мас-медіа, і «регулювання» діяльности всіх, в тому числі і світових, мас-медіа на «своїй» території. І тут наші великі сподівання на вільний і сучасний світ розмаїття медіа, свободи поширення інформації проходять тяжке випробування. Виходить все це навряд чи має значення, якщо хтось забажає все це обмежити, просто узурпувавши право на застосування сили. Цінність і роль соціальних мереж, можливість кожному пропонувати свої тексти світлини, відео  прямо у мережі і нести правду про події на ізольованому на кшталт зони суворого режиму місті-заручнику… За масового цькування та фізичних погроз людям, які до цього вдаються, за умов тотального контролю інформаційного простору на обмеженій території все це майже не працює.

         І мабуть найважливішими мітками ситуації є якраз те, що це обмежена територія, на якій немає навіть у ритуальній формі бодай натяку на законність. Скажу грубо – спробуйте діяти там, де єдиним законом є тупа сила і ніякого іншого закону немає. Не треба мати бурхливу уяву, щоб уявити, скільки випадків порушення закону просто залишаться непоміченими, якщо ніяких правил замість права на контроль всіх прав з боку тих, хто узурпував владу силою, не існує. Ось така терористична легітимність нових правителів.   

         У відповідь на звинувачувальні заяви МІДу Росії щодо провини Києва за перестрілку на в’їзді до Слов’янська  у неділю представники центральної української державної влади таки зробили і свою промовисту заяву - про те, що Слов’янськ є нині найнебезпечнішим українським містом. Та з огляду на зміст київських (по суті за тоном виправдальних) заяв, наприклад, щодо низького рівня охорони правопорядку в місті-заручнику, можна зробити і прикрий висновок –  українська державна влада місто навряд чи контролює. Але звичайний громадянин може зробити ще один висновок – він може почати сумніватися в тому, що українська держава у частині своїх функцій взагалі в місті присутня. 

         Своїми великодніми заявами центральна київська влада якось так неакуратно натякнула, що її в місті-заручнику майже немає. І це «майже» тане…Ні не з кожним тижнем чи днем. Тане воно з кожною годиною. Я не перебільшую. Місто послідовно перетворюється на фортецю, його барикадують щогодини масштабніше. Те саме робиться і зі збільшенням кількости блокпостів. Ще тиждень тому представники місцевих, регіональних і центральних україсньких, іноземних  мас-медіа вільно працювали в Слов’янську, відтепер -  місцева ситуація із регулюванням їх діяльности нагадує скоріше деякий варіант навіть не авторитаризму, а чогось ще гіршого. Міжнародні спостерігачі відтепер також мають доступ до міста не в рамках дії законів,а якщо цього бажатимуть нові правителі.

          Не можна не задати й питання про те, як швидко мав  би з’явиться у громадян  сумнів у тому, що українська держава взагалі бодай-якось присутня в місті, і коли цей сумнів перейде у впевненість у її відсутности у значної частини містян, котрі все ще вважають себе громадянами України і зберігають частку патріотизму в прямому смислі під дулом пістолета. Останній штрих – в ситуації міста-заручника Слов’янська останнє є не образним висловлюванням, а констатацією факту. Мені цікаво, чи хтось поза межами міста-заручника взагалі задавався питанням про те, як будуть функціонувати не лише мас-медіа, а школи чи місцевий педуніверситет, медичні заклади, численні санаторії, де курортний сезон мав би вже починатися приблизно за тиждень.

         Дивна присутність-відсутність української держави на рівні її дій у місті-заручнику, а не лише її віртуальне існування на рівні промовистих заяв, стає в місті-заручнику все більш химерною, все більше невидимою. Мешканці міста-заручника від моменту вимкнення українських телеканалів і гучних заяв київських топ-держ-менеджерів не почують. Виходить, що від мешканців міста ті, хто нині представляє українську державу у Києві, вимагає не просто віри, а сліпої віри, вищого пілотажу ідеалізму во славу української держави, ігноруючи взагалі питання про те, що не лише місцева самоорганізація, і не лише громадська ініціатива має значення в забезпеченні функцій держави. 

         Нині в місті-заручнику – і комендантська година, і патрулі із нічним необмеженим правом (не забудьмо - самоприсвоєним) застосування сили і вогнепальної зброї, і повна невідомість щодо того, як будуть функціонувати структури, що забезпечують міське життя, та як буде із постачанням необхідних місту товарів. Про нормальну (регулярну, систематичну, результативну) роботу банків, соціальної інфраструктури, судів, служб швидкої допомоги, правоохоронних органів, прокуратури, пожежників, залізниці  тощо – більше запитань, котрі поки що ніхто не озвучує.  Чому ? Бо збір в ціле окремих моментів означатиме усвідомлення ризиків гуманітарної катастрофи.

         Не треба ігнорувати і промовистий заклик сепаратистів до цькування україномовних чи ширше – іншомовних осіб, коли саме неросійськомовність вже за визначенням є чимось підозрілим. Вимкнення українських телеканалів також показове, бо на території міста-заручника самопроголошені правителі транслюють вечорами майже по всіх новоувімкнених «правильних» телеканалах спеціальні ідеологічні продукти щодо майбутньої глобалізації під керівництвом Русского міра, які мають «правильно» відформатувати самоідентифікацію  у населення України, котре за версіями ідеологів цієї росієцентристської глобалізації все ще можна «врятувати» від заходоцентристської глобалізації, що веде до занепаду світу.

         Навіть якщо не заперечувати російські масні сліди, які так численно помітні у ситуації на східноукраїнських землях загалом та в ситуації в Слов’янську зокрема,  то все-одно намагання київських топ-держ-менеджерів української держави  вказівками на Росію прикрити свою бездіяльність. На початку другого тижня існування міста-заручника все це звучить абстрактно і відірвано від конкретних подій. Вони можуть розглядатися як свідчення того, що топ-держ-менеджери досі діють в автономному світі, який не надто сполучається з дійсністю існування людей на певних українських територіях, якими певні топ-держ-менеджери управляють. Чи не проти такої автономії топ-держ-менеджерів у їх задзеркаллі протестували на Євромайдані ?

         Але залишається ще один нюанс, який важко не помітити : химерна і дражлива зникомість української влади на території міста-заручника прямо пропорційна зростанню панування самопроголошених володарів Слов’янська та інших самопроголошених володарів міст чи областей.            Розгортання поступової часткової втрати легітимности  київських топ-держ-менеджерів вже почалося із химерної присутности-зникомости української державної влади як мітки української держави на території міста-заручника Слов’янська.

         Сумнів у легітимности держвлади починається тоді, коли вона систематично показує своїм громадянам свідчення своєї імпотенції. Звісно, можна багато говорити про  самоорганізацію, звертатися до прикладів необхідности самозахисту, досвіду громадських ініціатив. Але на певній межі (наприклад, коли державна влада не забезпечує дію законів своєї держави на певній території)  такі заяви перетворюються на фактичне визнання зникомости певної держави на певній території. Звернення до громадян самостійно захищатися від озброєного криміналу за умов відсутности державного захисту законности часом звучить, як мінімум, дивно. Якщо безмежно спекулювати на цьому, вочевидь рано чи пізно вийдемо на думку про те, чи потрібні за таких умов взагалі державні інституції, якщо вони так легко розсмоктуються на ізольованих територіях. Але якщо ми припускаємо все-таки необхідність існування держави як такої чи української держави як такої, то може виникнути й інше питання – щодо ролі в зниканні української держави саме тих топ-держ-менеджерів, які  викликають своєю бездіяльністю  відмирання її функцій на певних територіях.

         Громадянин, котрий таке спостерігає у конкретиці життя свого міста, наприклад, міста-заручника, за умов певного рівня розвитку патріотизму навряд чи одразу втратить впевненість у українській державі як такій, але для особи із пріоритетністю раціональної легітимности,  топ-держ-менеджери, які занедбали функцію управління територіями своєї держави, навряд чи залишатимуться легітимними повноцінно. Отже, людина із певним високим рівнем розвитку антиколоніальної дорослости (про неї я говорила на початку) навіть під впливом потужної кремлівської пропаганди навряд чи поставить під сумнів законність панування нинішніх київських топ-держ-менеджерів, але їх нехай і часткова державна імпотенція для антиколоніально дорослої персони стане підставою принаймні для розвитку недовіри до них. 

         На початку я вже говорила про крихкість такої характеристики як легітимність. Крихкість ця виростає в тому числі, а можливо, і передусім із пов’язаности її із довірою. Нинішня  ситуація у місті-заручнику  вимагає від громадян, щодо яких право на силу застосовують ті, хто за власним бажанням узурпував монополію на застосування сили, ірраціональної, бехмежної віри в те, що київські топ-держ-менеджери їх не кинули. Таким чином людина із антиколоніальною дорослістю опиняється у ситуації, коли вона змушена буде сумніватися у тих установках, які рухали нею в тому, щоб змінювати ситуацію в країні від листопада-грудня 2013 року, спостерігаючи химерну і послідовну зникомість української держави на українських територіях.  Антиколоніальна дорослість – це саме здатність втримати українське управління та функції української держави на українських територіях, не апелюючи до ірраціональних закликів чи порожніх заяв «Тримайтеся!» в умовах, коли на певних територіях вже не діють чи не забезпечуються закони української держави. А для кремлівської метрополії  кожен приклад зникомости української держави, зникомости її окремих функцій  на території, наприклад, міста-заручника, є прекрасним прикладом в каталозі, що має у фіналі свідчити про несправжність української держави як такої, про неспроможність представників апарату її держвлади  здійснювати управління на своїх територіях. 

Друкувати