Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 14:16

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

"Якщо". Оптимістична жахалочка.

Олександр Северин
4 жовтня 2016

Є така красива легенда, мовляв колись до спартанців прийшли ворожі посланці і, вимагаючи покори, довго, розлого та з подробицями погрожували страшними наслідками, якщо вони спартанців завоюють силою. На що спартанці відповіли одним словом: "якщо".

24-го лютого 2014-го року Москва відкликала з України свого посла, а хтось з провідних кремлівських коментаторів – чи не вуса Пескова - на запитання про те, що б це значило, відповів: "ви знаєте, що це значить". Стало зрозуміло, що насувається агресія.

З того часу Москва анексувала Крим, напхавши його військами, захопила Донбас, сформувала там з тамтешніх і власних хтонічних покидьків, підпертих кадровими "іхтамнєтами" "1 та 2 армійські корпуси" і рясно всіяла прикордоння з Україною своїми арміями, дивізіями, базами і чим там іще, а час від часу ще і влаштовує біля кордону зразково-показові військові ігрища на кшталт "внезапной проверки" чи то "Кавказу-2016". Третій рік, ретранслюючи це між рядків офіційних заяв, а надто - через ЗМІ, "військових експертів" (тм), та просто всяку наволоч, нам (а також світові) погрожують "повномасштабним вторгненням". Зрозуміло, що зденервовані за три роки посполиті переймаються, чи воно буде. Воно майже напевно буде, якщо...

  Але розберімося спочатку з тим, що роблять, чого, нащо і пощо третій рік вештаються, чого шукають московські салдати біля українських кордонів. Навіщо, зокрема, кремліни аж у серпні-вересні 2016-го провели "раптові перевірки" та "стратегічні командно-штабні навчання" (один розумник нічтоже сумняшеся написав, що то була "генеральна репетиція війни з НАТО та Україною з застосуванням ядерної (!) зброї"). На те у кремлінів є принаймні аж шість вельми серйозних, як для кремлінів, і самодостатніх причин.

По-перше, вони гралися у "вибори" і всі ці літачки, танчики і що там ще, "непобедимая и легендарная" – було картинкою для внутрішнього споживача. Всем гордиться! Можем повторить! Втім, це і незалежно від виборів. Більше пафосу! "Третій Рим" має гучно і бучно фестивалити, інакше йому настане кінець.

По-друге, з кінця літа 2014-го року московити нам демонструють (і неодмінно надалі демонструватимуть), що ліквідувати збройною силою псевдореспубліки (ОРДІЛО) нам не дадуть за жодних обставин. Себто, поки матимуть можливість не дати. Напевно, Путін не у захваті від "республік", вони йому б і не потрібні, але після того, як упослідилася (перемінилася на послід) примарна "новороссия", у нього як важіль тиску на Україну залишився лише цей непотріб, так сталося.

Навряд чи Путін хотів війни, вона вочевидь не веде до досягнення мети, взагалі неможливо  перемогти 40 мільйонну країну, якщо лише вона сама себе не звоює. Як кегебістський оперативник він напевно прагнув успішних спецоперацій. Проте тактично успішна спецоперація у Криму обернулася геополітичною пасткою, а спецоперація "новороссия" стала з огляду на результати провальною. Ймовірно, з огляду на економіку та й на зростання поки що глухого буркотіння по кухнях, він би з радістю закінчив війну, але не знає як, адже відступати – не канонічна, не царська справа, а Третій Рим має гучно і бучно фестивалити...

По-третє, так, вони справді бояться НАТО біля своїх кордонів. Якщо щоденно розповідати самому собі страшилки про бабайчика вночі під ліжком, зрештою можна заробити безсоння, делірій та енурез. Як ще пару років влучно сказав один коментатор: "від однієї думки про велику війну у Путіна потече ботокс". У Кремлі царює не фанатик-завойовник, а сповнений комплексами злодій, тобто "вор".

По-четверте, відтягування наших ресурсів. Тут все очевидно. Ціннісний конфлікт (в якому вони хочуть, щоби нас не стало, а ми хочемо бути і тому мотивації у нас більше,  принаймні мало б бути більше) - це змагання на виснаження. Найвпертіший перемагає, як полюбляв казати український командарм Михайло Омелянович-Павленко.

По-п'яте, так, це адресована нам (і світові) щоденна жахалочка, "тортури невизначеністю" – за східною традицією, але з московською хамоватою незграбністю. Зі сподіванням, що врешті-решт стероризована постійною загрозою Україна і стероризований постійною загрозою світ "прогнуться" назустріч московським хотєлкам (не варто нас, маленьких, лякати, ми вже відлякалися навесні 2014-го). Для нас це значить визнання московського протекторату, втрату суверенітету, суб'єктности.

Кілька місяців тому, якийсь відомий поп РПЦ ФСБ сказав наступне: "война закончится как только народ теперешней Украиньі поймет, что он русский". Відверто і вичерпно. І саме для цього їздять танки, стріляють гради і швендяють іхтамнєти – на московську думку, українці ось-ось мають втомитися від війни, втрат, зубожіння та негараздів і, зрештою, у той чи інший спосіб, чи то самі чи то з "братською" допомогою,  змінити владу на московських намісників.

Ну і, відповідно, по-шосте. І от саме тоді, якщо, за сподіваннями кремлінів, "народ теперешней Украиньі" вихлюпне своє невдоволення на вулиці, якщо посиплеться владна вертикаль, якщо буде втрачено керованість, якщо військо як мінімум втратить мотивацію та дисципліну, а як максимум розкладеться і піде хто "домів", а хто на Київ, якщо для падіння України її залишиться лише без особливого опору підштовхнути – от тоді і тільки тоді Москва радісно скаже повномасштабне "фас".  Якщо.

Байка про "один народ", рівно як і наполегливе, підкреслене намагання розділити у риториці погану сегодняшнюю киевскую власть і хороший народ України має, зокрема, і таке призначення: "єдиньій народ" не можна поливати напалмом, але його можна принагідно спасати-визволяти від хаосу, "антинародного режиму" і так далі. Якщо так ляже карта і так стануть зірки, себто звьозди.

Для всіх інших варіантів є відповідь Сєргєя Лаврова на запитання  якогось русскомірскаго самашедшего про те, чому Москва не почала відкрите вторгнення: "у них десятки тьісяч человек с оружием присягнули новой власти".

Тому, люди добрі, коли ви чуєте заклики до "третього майдану", заклики "валити" владу (яка, можливо, мені подобається не набагато більше ніж вам), чи щось там про "внутрішню окупацію", знайте – перед вами у найкращому випадку ідіот, а у найгіршому – ворог. Можливо – два в одному.

До речі, у нещодавній заяві Ініціативної групи "Першого грудня" її високоповажні учасники слушно зауважили: "популізм став реальною загрозою українській державности <...> Протиставити популізмові можна лише громадянську зрілість. А зрілість передбачає відповідальність. За себе, необдурених. За своїх нащадків. За країну, в якій живеш і яка назавжди є твоєю батьківщиною. Остерігаймося лукавих".

Тож остерігаймося лукавих. Втім, є і хороша новина - щось мені підказує, що у разі чого, при заподіянні популістами прямої загрози національній безпеці, знайдеться достатня кількість рішучих українців, щоби поставити на місце будь-якого популіста. Слава Україні!

Дисклеймер: все вищенаписане може виявитися помилкою. Многогрішний автор, репрезентуючи диванну сотню, аж ніяк не є військовим експертом (тм), а Путін може збожеволіти у прямому, клінічному сенсі, пожбурити бомбою і ми всі помремо. Проте ми всі колись помремо у будь-якому випадку, а наразі нашим завданням-мінімум є не померти намарно, не померти на втіху московитам від нервового виснаження і не померти раніше за Путіна. На мій погляд, з цим завданням варто і можна впоратися.

І вже точно – man supposes, God disposes.

Витримка і солідарність українців, усвідомлення, попри всі розбіжности, спільних інтересів (серед яких найперший – вижити, залишившись вільними) і наявности спільних загроз, спільного ворога, холодна рішучість, а насамперед – щоденна підтримка нашого війська (не "силовиків", не "сил АТО", а нашої Армії, наших) – найперша запорука того, що хоча буде  і дуже нелегко, але зрештою – добре. Обов'язково переможемо, без усяких "якщо".

Тож тримаймо стрій. Найвпертіший перемагає.

Друкувати