Друкувати
Середа, 19 вересня 2018 - 13:47

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

Україна, нeoліберальний капіталістичний ЄC, та нeoліберальний капіталістичний Євразійський Союз Путіна

Степан Величенко
21 березня 2014

Більшість українців, росіян та російськомовних мешканців України, за винятком Криму, розглядають ЕC як єдину альтернативу (нео)совєтській русофільській олігархічній системі, в якій вони нині живуть. Вони бажають членства в ЕC, позаяк сприймають Польщу як привабливий взірець для наслідування. Опитування на початку 2014 р. показали, що у випадку президентських виборів лише 15% мешканців України проголосували б за (нео)совєтських русофільських кандидатів, 12% − прагнуть повної інтеґрації з Росією. У найбільш колонізованих та русифікованих областях, де більшість дивиться і слухає московські ЗМІ, цей показник сягає: у Луганську та Одесі – 24%, у Донецьку – 33%, а у Криму підтримав б політичний союз із Росією 41% населення. Журналісти та політики ЕС подають евроінтеґрацію як абсолютне добро, при чому ця думка поділяється майже всіма науковцями спеціялістами Росії та Східної Европи. Для таких осіб вибір ЕC є очевидним.

Частина русофілів і російськомовних олігархів також прагне членства в ЕC. Як правителі та власники незалежної країни, деякі з них розвивають певний територіяльний “національний інтерес”. Подібно їхнім колеґам у Латинській Америці ХІХ ст., після 1991 р. ці люди починали еволюціонувати у “креольську” еліту, котра була зацікавлена у власній незалежній національній державі, відокремленій від імперської метрополії. Такі олігархи вже мешкають у ЕC та належать до світової неоліберальної капіталістичної корпоративної еліти. Вони тримають власні гроші, жінок та дітей там, де й виступають російською з промовами про Україну. Цей початковий “національний капіталістичний клас” бачить членство у ЕC як шлях, який має забезпечити їхню місцеву політичну потужність та захистити крадене багатство. Деякі навіть дали копійки з викрадених капіталів на потреби української діяспори, позаяк сподіваючись притупити суспільне засудження з цього боку. У новому уряді, котрий прагне до членства в ЕC, ця проевропейська фракція українського національного капіталістичного класу (Порошенко та Коломойський) тепер змінилась проросійською (“компрадорську” за своєю сутністю) фракцією (Клюєви та Медведчук).

Більшість европейських демократичних та антисталінських лівих, як і деякі ліберали, що засуджують американський нeoліберальний корпоратистський наступ на европейський повоєнний соціально-демократичний лад, не можуть усмислити українського потягу до ЕC. Вони акцентують увагу на Греції чи Португалії, або на Русі займання (Occupy Movement). Вони вважають, що продаж державного майна багатіям, які згодом продають його назад громадянам, є несумісним із засадами демократії. Адже державна власність певних установ та суспільних послуг дає істотні ґарантії для будь-якого справедливого суспільного устрою. Тому вони обстоюють думку, що прийняття неоліберальної моделі не призведе до високих економічних стандартів. Посилаються на приклади країн Азії, Африки та Латинської Америки, які вимушені виплачувати більще грошей за позички банкам США та ЄC, аніж ці країни отримують у якості “допомоги на розвиток” від цих же банків. Корпоративний неоліберальний капіталізм породжує величезні конґломерати аґробізнесу, як-от Монсанто та Карґіл, які позбавляють власности та нищать сільське господарство, сімейне фермерство, зокрема спричиняють міґрацію до міських нетрів, де скупчується безліч бідноти.[i]

Експліцитно або ні, та більшість лівих ніби сприймає путінський російський варіянт бандитського капіталізму позитивніше, ніж американський неоліберальний капіталізм, та підтримує його неоімперіалістичну політику, зорієнтовану на всебічне просування російської гегемонії чи навіть панування над Україною.

Прибічники таких поглядів чомусь уважають, що руйнівна жадібність великих банкірів та корпоративних власників/менеджерів у Росії є ліпшою чи чистішою, порівняно з руйнівної жадібністю їх европейських та американських колеґ. Зауважимо, що перші мають такий ступінь незалежности від урядового контролю, котрому останні можуть лише позаздрити. Більше того, такі ліві не вбачають ніякої подібности між Путіном з його евроазійцями та Джорджем Бушем із його неоконсерваторами. Вони засуджують Вулфовіца, Чейні та Рамсфельда, але не Дуґіна, або Ґлазьєва чи Суркова. Відповідно, у жодній европейській столиці не було масових ліберальних або лівих маніфестацій супроти путінського імперіялізму. Світові радикальні ліві на кшталт Ноама Чомскі не засуджують ні самого Путіна як диктатора, ані його імперіялістичні дії на Заході та Півдні.

Марксисти-теоретики повсякчас пишуть про теоретичну можливість економічної автаркії, себто розвитку країни в ізоляції від капіталістичної світової економіки через соціялістичну революцію. Така ізоляціоністська ідея позбавлена будь-якого політичного впливу у реальному світі. Вони звертаються до боротьби цього типу у Венесуелі, Болівії та Колумбії, іґноруючи, що географічне положення України не дає їй шансів до автаркії. Лишається поза увагою і той факт, що немає критичної маси, яка б підтримала радикальну соціялістичну альтернативу. Отож Україна може тільки вибирати, з котрими із великих держав з’єднатися, та чи включатися у світовий ринок через посередництво з ЕС чи Евразійським союзом.

Чимало лівих і лібералів ототожнюють найрадикальніші елементи у сучасному українському національному русі, як цілий рух, і свідомо чи несвідомо повторюють старі російські комуністичні пропаґандистичні гасла. Вони іґнорують роль українського націоналізму як антиімперіялістичного дискурсу у сучасному світі. У той час, як ліві й ліберальні інтелектуали голосно засуджують український “фашизм”, який не відрізняють від нацизму, вони вперто воліють не згадувати про потужний путінський нeoімперіялізм, українське національне питання та російських колоніяльних тітушок, які схожі на французьку OAС часів алжирських визвольних змагань. Англомовні ліві ніде не засуджують екстремістську фашистську організацію «Російська Національна Єдність», тобто групу, яка зорганізувала анексію Криму. Її символ − величезна червона та біла свастика, а її члени говорять про чистоту Арійської раси  Вони не виказують занепокоєння, що російський заступник прем’єр-міністра Дмітрій Роґозін, колишній член російської організації, котра заборонена як фашистська. Дуже мало лівих, які критикують Путіна, звертають увагу на той величезний політичний та економічний тиск, який його режим справляє на Україну, що дратує і радикалізує український ліберальний націоналізм. Декого з таких лівих, варто вважати прямими прокремлівськими прибічниками, хоч вони не заявляють відкрито, що фінансуються Москвою.[ii]

Всі ліві реалістично деталізують майбутні проблеми, що постануть після асоціяції з ЕС. Українські ліві додають, що не вважають що Евромайдан революцією тому, що його соціяльно-економічні вимоги були замінені новим неоліберальним капіталістичним урядом. Вони не розглядають новий уряд, як проґресивний або революційний до тої міри, що він анти-імперіялістичний, і репрезентує ту національну буржуазну революцію, якої в Україні ніколи не було. Останній декларує потребу "непопулярних рішень" щодо цін та тарифів, а також повну готовність виконати всі умови МВФ. Зокрема, цей уряд призначив олігархів провінційними губернаторами. Українські ліві та їхні критично мислячі колеги, котрі не бачать суттєвих переваг у членстві в ЕC та засуджують російський імперіялізм, не пропонують жодної реальної альтернативи.

Деякі ліві розуміють, що український національний рух не можна зводити до “фашизму”, котрий у східноевропейському вжитку розглядається нормально, але помилково як синонім нацизму. Певна річ, є не дуже мислячі екстремісти, котрі пов'язані з правою партією Свобода, котрі відмовляли профспілкам у доступі до сцени Майдану та били їхніх активістів. Але лідер засудив деяких зі своїх підлеглих за таку поведінку. Більше того, варто наголосити, що Свобода несхожа на інші праві партії ЕC. Вона засуджує російський імперіялізм, підтримує ЕC, і їй було відмовлено у членстві у Союзі Европейських Національних Рухів. Малоймовірно, що вступ України до ЕC буде вигідний для тамтешніх правих. Свобода радикальніша партія, ніж французький Національний Фронт або Сторона Свободи Австрії, проте не є такою екстремістською, як угорський Jobbik чи НПД, Золотистий Світанок, Tricolour або БНП. Попри те, що окремі члени Свободи є у перехідному уряді, то нонсенс уявити, що цей уряд буде будувати нацистську державу. Відтак означення консерваторів “радикальними націоналістами” або “екстремістами” є абсурдним. Водночас праве крило Правого Сектору має справді неонацистських членів − «Білий Молоток» та «Соціально Національну Асамблею». Але головна група позаду − це «Тризуб», i вони ані нeoнацисти, расисти чи антисеміти. Вони дотримуються консервативної ідеології.

Вочевидь, рух Евромайдану та новий уряд у політичному сенсі є ліберально-консервативними, тому і обрано членство в ЕC з його нeoліберальним капіталізмом, а не путінський евразійський нeoліберальний капіталізм. Однак, у світлі несприятливих соціально-економічних наслідків нeoліберального варіянту капіталізму у низці країн, де така політика впроваджена, чи український вибір інтеґрації до ЕС є виправданим? Поза тим що українці не росіяни, чому мало б їх мало приваблювати членство у ЕC?

Транснаціональні корпорації через їхні різноманітні “торговельні угоди” руйнують те, що марксисти називають “буржуазними” свободами у країнах, де вони були здобуті часто-густо силою зброї та крові. Маркс розглядав ці свободи, як великі досягнення революційних рухів ХVII та XIX століть: свобода преси, виборче право, конституції, верховенство закону та сильні профспілки. В Україні, де не було успішної буржуазної революції, цих свобод ніколи не було. Ці свободи ніколи не функціонували у СРСР та, після 1991 року, незважаючи на їхню формальну присутність у конституції, правлячий відсоток населення України та їхні наймані політики іґнорували верховенство права, як завгодно. Встановлення більш близьких зв’язків із путінською Росією лише повторно підсилить той кримінальний (нео)совєтський лад, супроти якого Українці рішуче і масово виступають від листопада 2013. Тому навіть кастровані форми таких свобод, які сьогодні існують в країнах ЕC, залишаються маяком цих свобод для людей, які мешкають у неофеодальній корумпованій пострадянській республіці.

Варто підкреслити, що пересічний українець, навіть і той, якому відомо про нeo-ліберальне руйнування повоєнного соціал-демократичного ладу у Греції, Ірландії чи Портуґалії, симпатизує нeoліберальному капіталістичному ладу ЕС, оскільки, приклад Польщі дає більш реалістичні надії на кращі умови життя, ніж пострадянський російський грабіжницький лад в Україні. Промовисте свідчення цього − Евромайдан. Завдяки тому що, 75-80% прибутків російського уряду отримується від експорту газу та нафти, уряд може сплачувати зарплати службовцям, фінансувати суспільні обслуги та пенсії. Таким чином, Росія попереду України за Людським Індексом Розвитку (Human Development Index). Однак Польща, котра не має жодних експортних ресурсів − попереду Росії. Видається сумнівним те, щоб росіяни, котрі не живуть у Москві чи Петербурзі мали б вищий рівень життя, ніж українці, котрі мешкають поза Києвом.[iii] Від 2000 р. українська міґрація до Росії зменшується в той час, як міграція на Захід суттєво зростає

Для українців членство в ЕС обіцяє кінець двох віків культурної русифікації i загрози того, що українці зникнуть як етнос або стануть одним із світових “тубільних народів.” Порівняння еволюції за сто років ураїнської діяспори у Північній Америці з діяспорою у Росії не дає жодних арґументів на користь приєднання до путінського Союзу. Політичні русофіли-шовіністи, які б залишалися у країні після вступу до ЕC, навряд чи змогли би там захищати своє старе радянське імперське право, що полягає не бути зобов'язаним ані вчити, ані використовувати за будь-яких умов українську мову, або використовувати російську як адміністративну мову ЗАМІСТЬ української в Україні. Росіяни у Німеччині або Польщі, або будь-якій іншій европейській країні, не мають таких абсурдних претензій. Тамтешні росіяни не чуються другорядними, бо не можуть спілкуватися російською з неросіянами. То ж українська мова в ЕC не зникне як жива мова, як це сталося з білоруською мовою, котра де-факто вже зникла у Білорусі.

Попри те, що новий уряд, відображаючи волю більшости, проводить курс на евроінтеґрацію, все ж таки (нео)совєтські звички існують і далі, що створює причини для хвилювання. Найбагатша людина України, Ринат Ахметов, нібито підтримує уряд, проте, його статки і далі не введені до правової системи, а він сам поручився за заарештованого антиукраїнського колишнього губернатора Харківської області Михайла Добкіна. Слідами кримських подій журналісти починали допитуватися про його ставлення до антиукраїнських тітушок на сході, зокрема про його спроби призначити своїх людей до ключових урядових фінансових комітетів. Заразом деякі депутати Верховної ради, все ж таки голосують незаконно, як кнопкодави. Немає інформації про жодні зміни у податковому кодексі, які б перемістили більшу частину олігархічних багатств до державної скарбниці. Новий губернатор Донецька, Сергій Тарута наслідує найгірших африканських диктаторів, зокрема наймає собі найманців. Він привів із собою до Донецька 300 таких осіб з ганебної американської організації найманців Блеквотер. Який західний або східний европейський провінційний губернатор вдавався до послуг найманців від XVI століття?

Жодна з українських незалежних профспілкових асоціацій, крім KВПУ, що існує з 1990 року, не була допущена до участи у “Всеукраїнському Страйковому Комітеті", аби дати  приклад іншим. Голова цього офіційного союзу Михайло Волинець, разом з Кличком, та, мабуть, Яценюком, організували штучні "страйки" в радянськім стилі на користь Евромайдану. Наразі ані Кличко, ані Яценюк публічно не перепросили за таку поведінку та не вимагали публічної відставки Волинця та нових виборів до KВПУ.

З другого боку, новий уряд зупинив продаж державних підприємств. Він підтримав арешт олігарха Фірташа. Уряд також розслідує діяльність Бакуліна, Курченка та інших й шукає зниклого Януковича-молодшого. Ці дії дають голосний сигнал всім олігархам в Україні, які підуть слідом братів Лейманів чи Kенна Лея, що в межах ЕC вони опиняться у в'язниці. Цього Українці прагнули ще з 2004 року.

Членство в ЕC спричинило б кейнсіянські реформи Кв України, проте така можливість не існувала би в диктаторському Евразійському Союзі. Наслідки нeoлібералізму змусили деяких лідерів США та ЕC вдатися до певних обмежень цієї системи. Керівники Світового Банку звільнили Йозефа Стіґліца за його опозицію нeoліберальній капіталістичній політиці, в той час, як керівники МВФ звільнили Домініка Стросс-Кана, бо він намагався ввести контроль над капіталом та корпораціями. Ба більше, США та Британія націоналізували головні фінансові установи, себто знівелювали до певної міри приватизаційну тенденцію останнього десятиріччя. Французький президент Саркозі проголосив, що “Laissez-Faire закінчується”. Деякі реформісти у панівному класі закликають до поновлення урядового контролю над капіталом, захисту громадян від іноземних монополій та перерозподілу багатств через більше оподаткування капіталів. У Венесуелі та інших латиноамериканських країнах нeoлібералізм, як відомо, анульований в результаті масової політичної мобілізації.

Врешті, варто згадати, що Тимошенко говорила про потребу регулювання капіталів та олігархів. Якщо новий уряд піде таким шляхом, то він здобуде підтримку реформістів в ЕC, які б могли б реально прагнути анулювання всіх боргів – як це було зроблено для Польщі. Українські лідери би таким способом мали б наслідувати польських урядовців, зокрема втримувати національну валюту. Така б політика би піднесла рівень життя, суспільних послуг та інфраструктури, до польського рівня. Якщо цього не відбудеться, якщо новий уряд, Брюсель, МВФ, Світовий Банк та Вашингтон сліпо вирішать нав'язувати нeoліберальну капіталістичну політику замість законодавчого врегулювання та контролю капіталу та олігархів, то можна буде уявити вже новий евромайдан в ЕC, спільно з поновленим рухом Occupy, який би струсонув ЕC до самих основ.

Завдяки масовому впливу російського капіталу у Британії та Франції, там є певні тамошні впливові особи, які підтримують Путіна та продовження залежности України від Кремля. Тому далі стоїть питання, чи їхній вплив переборе тих проукраїнських осіб, яких тривожить одержимість Путіна “захищати” співвітчизників якось занадто подібно до манії Гітлера “захищати” його співвітчизників у 1937-39 рр.

Наразі новий уряд має справу з одним головним питанням: путінський нeoімперіялізм та його п'ята колона. Несхожий на де Ґоля, який підтримав незалежність Алжиру та остаточно відмовився підтримати прoімперські колоніяльні організації OАС, Путін підтримає політичних російських екстремістів в Україні. Путін може справді почати міжнародну війну. Це задовольнить деяких лівих, які будуть сподіватися на соціялістичну революцію. Проте це навряд чи задовольнить українців, які будуть змушені пережити лихоліття війни. Українська національна держава, керована на сучасному історичному етапі капіталістичною національною буржуазією з перспективою членства у, цілком можливо, кейнсіанському, а не неоліберальному капіталістичному ЕC, лишається єдиною реалістичною альтернативою для України.

 

[i] Література з цього предмету. Наприклад: David Harvey, Буде Hutton, Michael Hudson, William Greider, John Pilger, Gregg Palast, Naomi Klein. Дивіться також Peter Phillips та Brady Osborne, "Financial Core of the Transnational Corporate Class" (2013), "The Great European Fire Sale" (Transnational Institute, 2013); Michael Hudson and Jeffrey Sommers, "The Death of 'Social Europe'," Counterpunch (2011); Michael Hudson, "Why Iceland and Latvia Won’t (and Can’t) Pay for the Kleptocrats’ Ripoffs," Counterpunch (2009) and Spectrezine.org.

[ii] Aнтон Шеховцов поточно вивчає ці групи (вони включають Globalresearch.ca, Institut de la Democratie et de la Кооперація, Liva Sprava, та можливо, Counterpunch: http://www.opendemocracy.net/anton-shekhovtsov/response-to-cas-mudde%E2%...http://anton-shekhovtsov.blogspot.ca/2014/02/what-west-should-know-about...http://anton-shekhovtsov.blogspot.ca/2014/02/pro-russian-network-behind-...

[iii] http://www.worldlifeexpectancy.com/world-health-review/ukraine-vs-russia... http://hdr.undp.org/sites/default/files/Country-Profiles/UKR.pdf  http.... Нещодавно трохи покращилися показники народжуваности Росії, які відображають високий ступінь народжуваности серед мусульманского населення та значної азіатської іміґрації.

Друкувати