Друкувати
Четвер, 15 листопада 2018 - 05:54

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

Станіслав Бараньчак. In Memoriam: два вірші

Андрій Савенець
26 грудня 2014

Здавалося, після відходу Лишеги вже нізвідки черпати біль і смуток. А тут – Бараньчак.

Так, насправді я знаю, що Вони не відходять, вони пере-ходять. А все ж. Для мене він був останнім метафізичним поетом. Його весь час бракувало українській літературі. Тепер його просто бракуватиме.

На спомин – два його вірші. 

 

Якесь Ти

Власне, я не повинен нічого про Тебе знати, крім

того, що єси тим якимось Ти, котре устам моїм змогу дало

творити і – крізь випар видиху, крізь опір язика, крізь

атмосферний циклон, завої вихлопів, тьмяне дзеркальне скло,

міжпланетний пил – наказує пробиватись буром

(із уст до уст, крізь моря, з цього світу на той, із хідника знову

на хідник, із мурів мозку в ті самі мозок чи мури)

якійсь другій особі однини дієслова,

якомусь «чуєш», «не мовчи», «пам’ятаєш», «будь», «вір»,

котре, прямолінійно вислане уперед, уперто

повертає, не дряпнувши шкіри, стін, сонць, прірв,

мій співрозмовнику, Фаховий Психотерапевте,

Ласкавий Читальнику, Всемогутній Пане,

Безсмертна Єдина, Двійнику, Котрий

Ось Уже Сорок Два Роки Нашорошує Свій

Слух, Тубільцю На Березі, звідкіля бумерангом

прилітає зі свистом одне й те саме питання,

змінене у ту саму відповідь: що тим часом я помираю

 

Поштівка з цього світу

Жаль, що Тебе нема тут. Я поселився в пункті,

звідкіль за дармо маю видовища розлогі:

      де тільки станеш на схололім ґрунті

приплюснутої крапки – над головою справно

           та ж пастка пустки грізно

           мовчить свій невиправний

одвіт. Підсоння стерпне, хоча буває різне.

      Повітря теж далеко не огидне.

Є й розмаїття: громи, ключ журавлів у небі,

      пальм і будинків тіні, хмар сувої.

Та годі вже про мене. Скажи, що чути в Тебе,

           скажи, що також видно

                 тому, хто є Тобою.

 

Жаль, що Тебе нема тут. Я помістився в миті

пихатій, що вростає у новотвір епохи;

      хоч як назвуть, що будуть говорити

про неї інші, вищі від нас на показні

           геологічні верстви, спершись

           на нашім порохні, брехні,

вічноживій пластмасі, доказуючи першість

      своєї суміші сміття й нещасть –

не знаю. Мов бульдозер, секунда підминає

      усяк наступний ступінь під стопою.

Та годі вже про мене. Скажи, як час минає  

           Тобі – й чи час щось означа,

                 тому, хто є Тобою.

 

Жаль, що Тебе нема тут. Я поринаю в тіло,

де записались шифром мої вердикти строгі,

      довічний або смертний – можна сміло

вважати їх тим самим в грузькому ґрунті справи,

           але мене це чтиво

           затягує – кривавий

і недоречний трилер, роман-ріка, що живо

фінал свій невиразний мені відкриє в мить,

коли уже не зможу повік підвести – тих,

      холодних, що долоня тепла стріне.

Та годі вже про мене. Скажи, як біль мій Ти

           вчуваєш – як болить

                 Тобі Твоя людина.

Друкувати