Друкувати
Вівторок, 25 червня 2019 - 13:26

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

про те, чи категорія «противсіхів» безнадійна для сучасних українських політиків

Марта Дичок
25 вересня 2012

Перед кожним із нас щодня постає вибір. Часто він не дуже суттєвий: у що одягнутися, чим пообідати. Часом він важливіший: чи поводитися чемно, чи бути грубим із незнайомцями? Чи поважати закони й правила навіть тоді, коли ніхто не дивиться? Як-от переходячи вулицю на червоне світло, коли довкола – жодного авта. Як досягти балансу між роботою та особистим життям? Час від часу вибір не здається критичним, проте має значення. Якою мовою спілкуватися в повсякденному житті, на роботі, з друзями та коханими? Чи виходити на захист своїх прав, чи брати участь у протестних діях, чи натомість очікувати, що про це подбає хтось інший?

А бувають випадки, коли вибір зумовлює дійсність. Щокілька років громадяни, які живуть у демократичних країнах, отримують можливість обирати політичних лідерів. Попри відкат демократії, який стався в Україні за декілька минулих років, українці досі мають цей вибір.

Звісно, вибір може бути складний. Багато українців розчаровані тим, як їхньою країною керують, водночас багато хто сумнівається, за кого тут віддати голос. Хтось проголосує за Партію реґіонів та її сателітів. А ті, хто бажає змін, тепер потрапили в обставини, в яких складно ухвалювати рішення. Лідерам «Батьківщини – Фронту Змін» не вдається надихати, тоді як націоналіст Тягнибок і комуніст Симоненко надихають тільки радикалів. Боксер Віталій Кличко виглядає як прийнятний вибір, оскільки він не заплямував  себе у попередніх діях як політик. Проте численні виборці запитують: хто стоїть за його політичною силою? Новоприбулі в політику, як-от футбольна зірка Андрій Шевченко й актор Остап Ступка, здаються вдатнішими в рекламі способу життя, аніж політичної програми, тоді як культурні діячі штибу Василя Шкляра, братів Капранових і Тараса Компаніченка стали кандидатами в малесенькій партії «Собор», яка навряд чи матиме успіх.



Протягом президентських виборів 2010 року чимало визначних інтелектуалів публічно заявили, що не підтримуватимуть жодну з кандидатур (або проголосують проти всіх). Безліч українців поділяють цю позицію і напередодні парламентських виборів. Вони глибоко розчарувалися в українському політикумі й масово відчужуються від політичного процесу. Це частина ширшого глобального тренду, що виявляє новий тип політики, означений, за Паоло Манчіні, як «стиль, що виник великою мірою через те, що політичні партії всюди в демократичному світі почали втрачати своїх членів та владний вплив, натомість політики стали чимраз більше звертатися до медій, аби донести свої повідомлення. Робота з громадянами відбувається однаковою мірою і зі слухачами й авдиторіями, і з учасниками електорального поля – цей підхід, зокрема, добре опанував Сильвіо Берлусконі в Італії».

Друкувати