Друкувати
Вівторок, 20 листопада 2018 - 21:15

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

Реформа вищої освіти в лещатах карґо-культу автономії і геґемонії бюрократів

Михайло Мінаков
20 березня 2015

Освіта та наука України потребують створення інституційних умов для свого розвитку. Обидві сфери в тривалому занепаді, який поглиблюється у теперішні часи безпекової та соціально-економічної кризи.

Протягом незалежности українські владні еліти практикували два підходи до науково-освітніх потреб: збережувальний та імітативний.

Стратегія зберігання була характерна для перших років після отримання незалежности. Її мета полягала в збереженні науково-освітнього потенціалу, що залишився у спадок від СРСР. Цієї мети досягали тим, що за умов кризи жертвували багатьма речами, але зберігали лабораторії та структури академії наук і освітніх установ. Очікувалося, що після відновлення економіки науково-освітні структури стануть фундаментом для відродження.

Підхід імітації реформ повязаний з тим ефектом, який криза справила на совєтську людину в умовах повернення капіталізму. Використання публічного сектора для власної вигоди стало повсюдним. Виявилося, що збережені наукові структури можуть приносити прибуток. Щоправда прибуток невеликий і не пов’язаний із власне науково-освітньою роботою. Експлуатація науково-освітніх структур не за призначенням породила “науково-освітню олігархію”, групу чиновників, що встановили контроль за освітніми і науковими інститутами, бюджетними потоками і законодавчими ініціятивами у цій сфері. Джерела корупційних надходжень вони знаходили в оренді запустілих площ науково-дослідних інститутів та друкуванні підручників, від торгів статусом “національного університету” до авантюр із закупівлею футбольних м’ячів. І завжди прикриттям авантюр була реформа.

Сьогоднішня реформа у дивний спосіб зберігає обидва підходи. Історія підготовки теперішньої реформи вищої освіти свідчить про те, що академічна олігархія залишається впливовою, а без її підтримки жоден закон не дійде до затвердження у парламенті. Надії на те, що перемога Евромайдану все це змінить, можуть виявитись марними.

Нова команда, що прийшла до влади в МОН України, викликала великі сподівання. І досі є шанс на те, що бодай частина з них справдиться. Однак я бачу дедалі більше загрозливих подій, які відбуваються у контексті теперішньої реформи вищої освіти.

Саме тут – у вищій освітті – сходяться (чи мали б сходитись) наука й освіта, підготовка кадрів найвищої кваліфікації і функціонування науки в полі без політичних та адміністративних обмежень, комунікація науки та економіки знань, а також визначення того, в якому саме секторі глобальної економіки буде Україна в майбутньому.  Тож шкода від цих загроз буде найболючішою, а може й невиправною.

Минулого року український парламент ухвалив «Закон про вищу освіту». Якщо оцінювати закони і наслідки від їхнього застосування, то робити це слід не за намірами розробників законопроєкту, а за тими результатами, до яких він призводить. Можу стверджувати, що розробники закону – а більшість із них знаю особисто – люди доброї волі. Але не інтенції розробників Закноу, а результати його дій в управлінні дають підстави для оцінки політичних рішень.

Оскільки закон працює недовго, то зараз можна говорити лише про ту результативну частину, в якій бачимо, хто саме виграє від перерозподілу повноважень. Адже кожен закон – результат домовленості впливових груп щодо розподілу влади і доступу до ресурсів. Закон говорить про те, хто виграє від його втілення і хто програє. З огляду на це, «Закон про вищу освіту» вже сьогодні показав переможців і переможених.

На мою думку, загрози закону на сьогодні становлять: (1) поворотність зруйнованих структур міністерської сваволі в управлінні наукою та освітою при збереженні геґемонії бюрократії над науковцями та (2) створення умов для «ректорського феодалізму» замість «міністерської імперії». Розгляньмо це більш докладно.

Геґемонія бюрократії

Постмайданна команда мала передусім бути деструкторами всіх інститутів академічної несвободи, вирослих після революції 1991 року. Своє завдання «будувати молотом», як сказав би Ніцше, команда не виконала. Компромісний характер закону призвів до демонтажу верхівки піраміди МОН, але не зруйнував її фундаменту. На цьому підґрунті можна буде відновити міністерську суперструктуру в досить стислий час. Як виявилося, у реформаторів в руках не молот, а хлопавка.

Успадковані від совєтських часів завдання та методи зробили українське міністерство освіти і науки (МОН) одним з найбільших у плані контролю за людьми, їхніми вчинками та переконаннями. З середини 1990-х, коли постсовєтська бюрократія оговталась від шоку 1991го, нові і старі форми управління наукою і освітою, поєднавшись та запліднивши одне одного, породили систему імітації наукової і освітньої політики та встановлення дедалі більшого контролю за бюджетними і «сірими» потоками коштів. Десь із 2006 року МОН став якісно інакше втручатися у зміст і форми викладання, розподілу залишків бюджетів між групами дослідників і викладачів.  Станом на 2013 рік, МОН став міністерством-імперією.

Якщо проаналізувати час роботи службовців вищих навчальних закладів, то виявиться, що у цій імперії вузи і школи були лише підрозділами, що мали продукувати масу звітів і дозвільної документації. Частиною міністерства став навіть ВАК (Вища атестаційна комісія), структура, яку вважали «автономною» навіть у совєтській тоталітарній системі. Все, що стосувалося наукової та освітньої якості опинялося на марґінесі процесів, а в центрі знаходилася абсолютна влада: влада над життєвим та творчим часом сотень тисяч науковців і викладачів, як власне й вчителів, студентів і школярів.

Новий закон і теперішні практики дещо підважили стрункість міністерської піраміди. Так, було створено Національне агентство із забезпечення якости вищої освіти, яке – як очікується – буде незалежним органом у структурі МОН. Цей орган  буде акредитувати освітні програми для університетів і проводити експертизу під час видавання ліцензій вузам. Це структурне урізноманітнення зменшує повноваження міністра, але зберігає повновладність МОНівської бюрократії.

Іншим прикладом збереження ролі бюрократів може слугувати новий порядок затвердження рішень про присвоєння вчених звань. При всіх напівкроках до лібералізації, зберігається ключовий принцип бюрократії: професор чи доцент отримують ліцензію таки від бюрократів МОНу. Залишається чинним розведення посади професора і його звання. Критерії відбору – минулі заслуги та екзотичні кваліфікаційні вимоги – спрямовані на минуле, і не мають стосунку ані до нових напрямів ведення досліджень, ані до нової якости освітніх проєктів.

Бюрократи – перша найбільша група, що виграла від нового закону про вищу освіту і його підзаконних актів. Політичні призначенці в МОНі, при цьому, навіть дещо програли: міністр набагато менше зможе контролювати міністерське чиновництво. Однак цю «шкоду», за наявності злої волі нового керівництва, можна легко і швидко виправити.

Ректорський феодалізм

Частина реформи пов’язана із наданням «більших повноважень» університетам. Справді, і закон, і підзаконні акти (приміром, скасування наказу про нормативні дисципліни) дозволяють – а часто й вимагають – від університетів самоуправління. Однак передані повноваження замість того, аби створювати автономні освітньо-наукові корпорації – університетські республіки, дали старт утворенню ректорського феодалізму. Тому ректори – друга значна група, що виграла від «лібералізації» вищої освіти.

Концентрація влади в руках ректорів відбулася давно. Однак впродовж останніх восьми років ректори були своєрідними директорами департаментів міністерської імперії. Зараз же колишні міністерські намісники стали вільними «баронами» при млявих вчених радах і деґенерованих профсоюзах.

Академічна свобода в тлумаченні нинішніх реформаторів не стосується університетського «планктона»: ані дослідника, ані викладача. Щоправда, скорочення навантаження на студентів певною мірою поліпшує становище останніх. Але це, радше, данина плачівному станові бюджету.

Вся вага реформ покладена на плечі викладачів, рядових членів вузів: їхні доходи скорочуються, а робочих місць стає менше. При скороченні кількості вузів і навчального навантаження, ресурсів для життя науковців-освітян стає набагато менше. Але і тут є своя нерівність. Для старших викладачів – це удар по доходах. Для молодших викладачів – це вимога покинути поле науки й освіти. У талановитої молоді сьогодні одна перспектива стати науковцем – залишити територію України і вчитись за кордоном. Затративши час на дисертацію в українському виші, молодий науковець навряд чи знайде роботу.

Головний арґумент реформаторів у своїх діях – забезпечення «академічної автономії». Цей арґумент використовують як на користь рішень, що прямо скорочують можливості викладачів і науковців, так і для перерозподілу повноважень на користь ректорів. В такий спосіб реформатори тлумачать автономію як «незалежність від», тобто меншу від попередньої залежність універистетів від МОН. Однак це неповне, дефіцитне тлумачення автономії не бере до уваги вимогу самоуправління університетської корпорації, фінансову незалежність та самостійність у визначенні докторів і професорів.  Фактично, «академічна автономія» в сьогоднішніх управлінських практиках – свідчення про карґо-культ цієї автономії, що не наповнюється реальним значенням. Збереження насіння старої системи і імітація автономії сильно впливають на чинну реформу.

Сьогодні ми так само далеко від університетської республіки, як і півтора року тому.

Друкувати