Друкувати
Середа, 19 вересня 2018 - 00:51

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

Рахувати краплями

Володимир Шелухін
20 жовтня 2017

«Поки ніч промине у краплях».

Нетутешня, чарівна метафора. Новий спосіб відліку ночі – у краплях. Це перший рядок із вірша Миколи Воробйова. Чомусь перебуваючи на березі Ересунської протоки, на думку спадає Воробйов. Якби ми вміли, за настановою поета, рахувати у краплях все: відстані, близьких, світанок і день, саме життя. Наше життя. Життя інших. Життя з іншими. Який би це мало вигляд? Можливо, бурхливого моря, на березі якого мені хтось прошепотів ці думки. Недаремно, давні вірили, що буття походить із безмежжя водної стихії. Наука теж відводить їй особливе значення. Схиляння перед стихіями було способом розпізнати в ній власне джерело. І, можливо, та жорстока форма самогубства, що її провадять потопельники з давніх-давен, віддаючись сповна водній глибині – чи суворій, як це північне море осінньої пори, чи лагідній, наче озеро навесні, але в цьому акті – глибоке прагнення жити й повернутися в прадавній вимір власного походження, вимір первозданного спокою. Тільки освячена цією вірою смерть могла мати сенс, коли в цілому сенсу не має ні що. Можливо, давні вбивали себе тільки тому, що прагли жити?! А ми живемо лише тому, що прагнемо померти.

У північному шумовинні мені знову й знову спадали на думку рядки із Воробйова. Солоні на смак рядки.      

Прекрасне творіння завжди наснажує творити. Ролан Барт зізнавався, що майстерно створений роман викликав у нього бажання повторити подвиг написання. Однак він не писав романи. Він писав про них. Зазнавши поразку у своєму потаємному жаданні, він посів місце серед найкращих із тих, хто будь-коли писав про літературу.

Без смертей, без народжень.

Ваші  ріки,  де  річка  кожен.

Кожна річка, якщо вірити поету (а кожен поет, кажуть, провидець) бере свій початок звідкись і кудись несе свої хвилі. Наприклад, до моря. До такого, як це – розчиняючись у ньому віднаходить і водночас втрачає себе. У цьому зміст буття, яке породжує водна стихія – віднайти себе й втратити. Сплутати ці два полюси дуже легко. 

Меланхолія така ж життєдайна, як і радість. Смерть – шляхетна не менше за життя. Кожен чужинець – лише заломлене відображення ближнього.  І це шумовиння моря – воно таке ж грізне, як і лагідне, а страх перед безмежжям, що несвідомо нас проймає – лише зворотній бік жадання поринути в нього з головою.

Мені знову на думку спадає Воробйов, але більше його демонічним замовлянням не завести мене на манівці. Адже я знаю: найпрекрасніший вірш – найсолодше промовчати.  

Друкувати