Друкувати
Четвер, 15 листопада 2018 - 16:52

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

боротьба за рівність перемагає ненависть

Олег Коцюба
12 червня 2016

Хоч радість затьмарена жахливим актом тероризму в нічному клубі «Pulse» в Орландо, де загинуло вже 50 ЛГБТ-осіб, все ж варто привітати Україну з тим, що Марш рівности в Києві цьогоріч таки відбувся, до того ж без людських жертв. Дискусії довкола цього останніми днями та тижнями звелися приблизно до наступного: 1) гомосексуальність – це хвороба і збочення, з якими потрібно боротися та яких слід боятися, бо воно, імовірно, заразне; 2) рівні права для членів сексменшин дорівнює пропаганді гомосексуальности, а відтак це є причиною демографічної кризи в Україні – результати цього бачимо в Європі, яка «гниє зсередини»; 3) замість «хороших» українців на нашу територію приходять погані мусульмани, які всі людоненависники і терористи – цьому слід якомога сильніше опиратися, щоб уникнути гегемонії «поганих» мусульман у всьому світі; 4) боротьба за рівні права ніколи не призведе до позитивного чи нейтрального ставлення до представників сексменшин, бо «здорове» українське суспільство ніколи їх не прийме; 5) боротьба за рівні права дорівнює ексгибіціонізму – мовляв, нехай собі там потайки займаються, чим хочуть, лиш би гетеро-більшість цим не шокували, бо таке «вип'ячування» призводить до сплеску насильства проти представників меншин.

Дві ікони ґендерних ролей консервативних 1950-х років: чоловік-мачо Теб Гантер та слабка жінка Наталі Вуд

Спроби арґументованої дискусії тут не працюють, бо більшість цих людей просто емоційно не готові сприйняти, що істина може бути іншою, а головне – незручною. Це попри те, що багато хто розуміє, що ними маніпулюють політики та деякі релігійні організації. Маніпуляція така нібито є ОК, бо вище наведені пункти – нібито все-одно правда. Як на мене, ситуація з рівністю прав (не лише для сексменшин, а й для жінок, людей іншого кольору шкіри чи національності (особливо тих, де це видно ззовні), інвалідів/неповносправних, хворих, дітей, віруючих нетрадиційних конфесій, мовців інших мов тощо) оприявнює, наскільки далеко Україна ще знаходиться від розвинутого і вільного світу. Поки не буде встановлено сумісности на рівні цінностей і суспільних переконань із західними суспільствами, де в центрі всього суспільного життя стоїть свобода окремої людини, доти Україна не досягне повноцінної інтеґрації із Заходом і не зможе скористатися вповні із досягнень суспільного і економічного розвитку.

Ситуація не безнадійна, бо на нашому боці той факт, що живемо тепер в інформаційному суспільстві, де поширення ідей мережею Інтернет сприяє світовій інтеґрації. Однак за комфортністю життя в країні для представників меншин, за рівнем стигми та секретивністю публічних людей, що належать до сексменшин, за страхом політиків бути лідерами у питанні рівних прав Україна приблизно знаходиться на рівні 1950-х років Сполучених Штатів Америки. Рівень нетерпимості тоді був таким високим, що публічно «вийти з шафи» (coming out of the closet, як це кажуть англійською) фактично означав суїцид – для кар'єри, роботи, соціяльних стосунків тощо.

Щоб проілюструвати це, хотів би навести приклад актора Теба Гантера (Tab Hunter, сценічний псевдонім Артура Ґелієна (Arthur Gelien)). Про життя Гантера розповідає документальний фільм «Tab Hunter: Confidential» (за назвою бульварного журналу «Confindential», що займався «викриттями» публічних осіб). Дуже рекомендую цей фільм подивитися усім, хто поділяють хоч одне із вище наведених дискутованих переконань. Інформація про можливості перегляду є на http://tabhunterconfidential.com/

Теб Гантер

Теб Гантер був настільки привабливим, навіть коли ще був у гімназії, що дівчата буквально переслідували його і часом йому доводилося зачинятися у класній кімнаті, щоб позбутися надмірної уваги. Він активно займався спортом – кінна їзда, фігурне катання, – танцював, співав. Надзвичайно полюбляв коней. Намагаючись втекти від надмірної уваги до своєї зовнішности, у 15-річному віці він вступив до берегової охорони (звідки його, звісно, за кілька років таки вигнали за підміну документів). Опісля він працював у конюшнях, доглядаючи за призовими кіньми, звідки, завдяки знайомству з акторами, що приходили на кінські перегони, поступово увійшов у світ Голівуду, знайшов собі аґента та почав зніматися в кіно, яким завжди захоплювався. Гантерова зовнішність забезпечила йому зовсім іконічні ролі чоловіків, що відбивали тодішню американську маскулінну ідентичність: чоловіки-мачо, котрі у вольовий спосіб домагаються жінок, ідуть на війну (ну так, це ж 50-ті роки), з шиком відпочивають, займаються спортом тощо.

Спорт та здоров'я як фактори привабливости Гантера

Такі ролі робили найбільший наголос на фізичному та психічному здоров'ї, цнотливості, силі. Гантер цілковито і надзвичайно переконливо уособлював це, ставши рольовою моделлю для широких кіл юнаків та дівчат: він грав морського піхотинця (у «Battle Cry»); військового моряка, що опинився на самотньому острові у романтичній драмі «Island of Desire» (разом із Ліндою Дарнел); мисливця-слідопита у «Burning Hills» (разом із чарівною Наталі Вуд, яка в житті виконувала роль дівчини Гантера); бейсбольного гравця Джо Гарді у «Damn Yankees» (з неймовірною Ґвен Вердон); та піхотинця Реда у фільмі «That Kind of Woman» (разом із величною Софією Лорен). Гантер був одним із останніх акторів, котрі ще отримали семирічні контракти із кіностудією Warner Brothers (опісля контракти акторів зникли) – головним чином завдяки своєму успіху у зображенні образу «всеамериканського хлопця» (all-American boy), чарівного й невинного хлопця-сусіда (guy next door), чоловіка-воїна і мачо тощо – образів, що полонили уяву повоєнної Америки. Він був мрією усіх мам та вологою мрією їхніх дочок.

Всеамериканський хлопець Теб Гантер

Гантера точно не можна заклеймувати як «хворого» чи »збоченця». Відтак шоком було для всіх дізнатися, що Теб Гантер був геєм. Щоб вижити у ситуації нещадної дискримінації 1950-х, Гантер старанно приховував свою орієнтацію, хоча й мав декілька постійних стосунків: з актором Ентоні Перкінсом (Anthony Perkins, котрий пізніше одружився, щоб мати суспільне визнання, навіть мав дітей, однак вкінці помер від СНІДу) та фігуристом Ронні Робертсоном. Вже у зрілому віці Гантер познайомився із Аланом Ґлейзером, з яким прожив понад 30 років у щасливих стосунках, трохи займаючись кіно, а трохи – кіньми. Документальний фільм особливо звертає увагу на те, що в тодішньому суспільстві не було нейтральної мови для того, щоб говорити про сексуальність (термін ґей (gay, у перекладі – радісний, веселий) зовсім нейтральний у порівнянні з тодішніми fairy (фея) чи queer (дивний, відмінний)).

Це надзвичайно добре відбиває ситуацію в Україні, де просто немає мови для нейтрального обговорення сексуальности (будь-якої, не лише гомосексуальної). Українська уява про сексуальність досі знаходиться в полоні фізіологічности сексуального акту, його брудности та патологічности. Це, без сумніву, – наслідок совєцької політики нульової сексуальної освіти та витіснення сексувальної сфери загалом у самопальну порнографію, матюки та брудні жарти. Дискурс ненависти досі легко покладається на напів-матюки на кшталт «педик», «підер», дещо легше, та все ж пейоративне «голубий» тощо. Внизу додаю світлину з однієї бостонської гімназії, в якій школярі створили плакат, щоб унаочнити, яку нейтральну термінологію використовувати відносно яких меншин. Нам таке слід робити стосовно цілого суспільства.

Теб Гантер із Софією Лорен у «That Kind of Woman»

 

У 1950-х слухів про нетрадиційну орієнтацію Гантера було багато, таблоїди про це багато писали, однак вага і величезний вплив кіностудій захищали Гантера від найгіршого. Разом з тим глядачі, вочевидь, не хотіли знати правди і більш охоче тримали в серці романтичну уяву про хлопця-ковбоя, красунчика-сусіда та чутливого чоловіка-воїна, що може взяти їх у міцні обійми.

Подвійне життя наклало важкий відбиток на Гантера. Він виріс у віруючій родині, навчався у католицькій школі і загалом любив християнство. Але був страшенно травмований лицемірством релігії та церкви як інституції: йому дали зрозуміти, що бути тим, ким він народився (!) – смертельний гріх, який йому ніколи не проститься. Попри неймовірну привабливість Гантер страждав від комплексів неповноцінности, мав суїцидальні думки, був страшенно сором'язливим і шукав самотности, боячись, що люди відкинуть його, коли дізнаються про його орієнтацію.

Отож, до чого все це? А до того, що рівність – це також подолання почуття вигнаности у своєму власному суспільстві. Це про те, що навіть найпривабливіші із нас, найуспішніші, найталановитіші і найбільш визнані можуть страждати від несправедливого виключення, від дискримінації, від ненависті, котра не має жодного реального і конкретного підґрунтя у діях людини, котра стала об'єктом ненависти. Про те, що ваш сусід, друг, колега, син/дочка чи брат/сестра або й батько/мати можуть страждати від такої дискримінації і думати про те, як піти з цього життя, щоб не заважати більше тим, хто настільки його/її не сприймають. Скільки тут зовсім зайвого страждання (ми ж маємо і так за що страждати!), скільки калічення невинних людей, скільки розтрати креативного потенціялу людини і країни!

Теб Гантер у фільмі «Lafayette Escadrille» з французькою акторкою Ечікою Чуро (Etchika Choureau), на якій він ледь не одружився через суспільний тиск.

 

Все це про те, що сексуальність за визначенням не може бути хворобою, а тим більше збоченням – чи гетеро, чи гомосексуальність. Гомосексуальні люди точно не є причиною демографічної кризи – виною цьому жахітна економічна ситуація та відсутність перспектив на майбутнє. Натомість багато одностатевих пар часто усиновляють дітей, від яких відмовилися їх гетеросексуальні батьки, таким чином рятуючи цих дітей від дитинства без батьків. Разом з тим, сексуальність неможливо пропаґувати чи нею «заразити» – люди народжуються такими, як вже показала західна наука, а переконати людину однієї сексуальности на сталу іншу сексуальність неможливо (не ідеться про патології чи сексуальне насильство, яке калічить усіх однаково, звісно). Демографічну кризу можна долати, якщо є бажання, але не шляхом боротьби із сексменшинами, а створюючи людські умови для життя громадян, розширюючи простір свободи і самореалізації кожного, звільняючи країну від непотрібних обмежень та перепон для здійснення людського потенціялу. Боротьба за рівні права потрібна, вона зовсім не «ексгибіціонізм» – як показує західний досвід, унаочнення жертв дискримінації поступово призводить до зменшення дискримінації.

Теб Гантер із Наталі Вуд

 

Легко відмовити у правах невідомому «ґею» чи «лесбійці», але набагато складніше зробити те саме стосовно своїх власних сина, дочки, брата, сестри, сусіда, друга, колеги, вчителя-ментора, за котрих промовляють їх вчинки і людські якості, а не анонімна наліпка «гей». Тому боротьба за рівні права для всіх – це боротьба за нашу людяність у часи, коли людяности стало набагато менше, бо сусідня країна вбиває наших хлопців (деякі з яких теж є геями, до речі) і дівчат. Саме тепер на часі боротися за людяність до всіх – переселенців і тих, хто залишилися на Сході під контролем банд бойовиків також! Я впевнений, що нам не доведеться чекати 50 років на те, коли ми досягнемо рівности прав для усіх – на нашому боці інформаційне суспільство, швидкість передачі інформації, відкритість кордонів, перекладна література та культура. Сьогодні, коли ненависть одних забрала 50 невинних життів інших тут у США, Україна святкує великий стрибок вперед до більшої рівности усіх. Шлях ще довгий і тернистий, втрати будуть і тоді, коли, здавалося б, зміни вже стали незворотні. Однак це не повинно нас лякати. Боротьба за права УСІХ – благородна боротьба. Як не дивно це звучить, але з нами бог – у розумінні тої абстрактної сили, що – за Ґете – «завжди творить добро».

Теб Гантер із Ентоні Перкінсом

Особлива подяка Мустафі Найєму, Сергію Лещенкові, Ірині Славінській, Богданові Глобі, Оксані Форостині, Вікторії Наріжній, Зорянові Кісю та багатьом-багатьом іншим, котрі вперто рухають нас у бік справедливости і рівности та не бояться публічно про це висловлюватися і подавати приклад своїми діями.

Школярі гімназії ім. Мюріел Сновден створили цей плакат, щоб поширювати знання про нейтральну мову дискурсу про сексменшини.

 

Друкувати