Друкувати
Вівторок, 18 вересня 2018 - 22:16

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

спокій, що минає

Євгенія Гринь
11 березня 2014

Вже більше року я живу в Криму, у місті Керч. Я не хочу зараз говорити ані про коріння, ані про історію краю. Бо, насправді, в даній ситуації фрази кшталту «моя бабуся жила тут довгий час» або «мій дідусь воював» провокуватимуть деяких любителів посперечатись на тему чия ж бабуся жила тут довше та чий дідусь відважніше воював. Ці суперечки мені бридко чути. Ми маємо всі нарешті зрозуміти, що давно вже час будувати власну історію рішень та вчинків, не прикриваючись вчинками своїх родичів, не важливо близьких чи далеких. 

Я народилась і прожила 24 роки в Києві й дуже його люблю. Але Керч для мене місто аж ніяк не чуже, бо бувала я там щоліта із самого дитинства. Тут народився і живе чоловік, якого я дуже люблю. І місто це я дуже люблю. Бо воно особливе. Бо воно стародавнє. Бо воно бачило і чуло багато чого. І якби можна було, я б запитала насамперед у міста, чи не втомилось воно від того, що його століттями захоплювали, дарували й відбирали. 

Ще місяць тому я була впевнена, що житиму тут і далі, створю власну сім’ю і продовжуватиму творити свою історію вже тут. Із першими звістками про введення російських військ, регулярні проросійські мітинги та сварки у місті, моя впевненість похитнулась. Не тому, що боюсь, що Крим може стати російським. Я не впевнена, що зможу жити поруч і нормально спілкуватися із людьми, що, як виявилось, так не люблять країну, в якій живуть от уже понад два десятки років. Та в Криму не всі такі. Узагальнювати зараз – найбільша помилка.

Протягом року, що живу тут, я неодноразово чула від місцевих жителів формулювання  «там, в Украине» або «еду на Украину». Спочатку я дивувалась, мовляв, Крим – це ж теж Україна. Але потім  зрозуміла, що для них це скоріше підсвідоме нагадування самим собі, що вони живуть у цілком окремому світі, ніби у Бога за пазухою. А велика політика  і великі проблеми – це все «там, в Украине». Але в жодному разі не в окремій країні. Жодної фрази «Крим – це не Україна» я ні разу не почула. Принаймні від тих людей, яких знаю я. Це при тому, що погляди, зокрема і на політику, у них часом дуже різняться. Тому тепер, коли я чую крики жінок та чоловіків, що на центральній площі міста розмахують російськими прапорами та кричать «Росія!», мені важко повірити у те, що це справді їхня позиція. Ні, правда, спершу я подумала, що цих людей взагалі звідкись  привезли спеціально.  Мені б дуже хотілося вірити у це і далі. Але я певно таки помиляюсь. Ці люди – жителі Керчі. І це справді їхня позиція.  І це засмучує. Я аж ніяк не наївна і розумію, що багато кримчан завжди підтримували Росію, щиро любили Росію. Цю любов можна було легко зрозуміти раніше. Але не зараз, коли в Крим щодня приїздить все більше російських вояків…

Та днями я натрапила на відео, яке нарешті викликало усмішку. Жительки Керчі у свято 8 березня вишикувались вздовж дороги в центрі міста із повітряними кульками, квітами і плакатами «Ми за мир», «Ми – Україна», «Слава Україні», «Крим – Україна». Ці люди – також жителі Керчі. І це також їхня позиція. І це чудово! Це заспокоює, дає надію на кращий сценарій. Але спокій, нажаль, швидко минає.

Сьогодні говорила зі своїми родичами у Керчі. Вони пригнічені. Вони вважають, що кримський безлад почався саме через Майдан. Мовляв, якби свого часу не зібрався Майдан, все б у них і досі було мирно. Але кажуть вони це із сумом, а не з агресією. Вони ніколи не висловлювалися різко про Майдан. Просто просили нас бути обережними і не ходити туди. Їм просто було неспокійно. Весь  час, поки ми були разом, вони із сумом дивились новини й казали, що це все може призвести до серйозних  наслідків для Криму. Так і відбулося. Я чую відчай у їхніх голосах і мені нічого їм відповісти.

Я не прожила все своє життя в Криму, не народила і не виростила там дітей, не збудувала там будинок і не маю там купу друзів. Мені поки що особливо немає чого там кидати. На відміну від багатьох інших… Тому, коли я думаю про майбутнє Криму, я насамперед  думаю про тих, хто  вже створив там власну історію і кому тепер боляче її переламувати. Про тих, хто хоче, щоб Крим лишився українським. Я думаю також і про тих, хто всі ці роки так щиро хотів, щоб Крим став російським і тепер нарешті отримав шанс це привселюдно сказати. І не уявляю, як вони дивитимуться одне-одному в очі, коли питання Криму так чи так вирішиться. Бо всі ми люди і мусимо так чи так співіснувати...

 

 

Друкувати