Друкувати
Понеділок, 24 вересня 2018 - 22:21

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

певне і непевне

Оксана Форостина
5 вересня 2014

22 лютого цього року ми з приятелем зустріли у метро католицького священника з Майдану. Тобто, це він 22 лютого був “священником з Майдану”. А до того він був знайомий мені як “священник з фейсбука”.

Зі “священником з Майдану” ми обговорили втечу Януковича, й обмінялися усмішками, поглянувши на бронежилети: наші під куртками, та його — поверх сутани. “Священник з Майдану” протягом минулих кількох діб стояв на сцені, до якої саме підступила лінія вогню, у найбуквальнішому сенсі цього слова, та відпускав гріхи пораненим. Бронежилет йому справді був потрібний.

“Священник з фейсбуку” колись був різко обстоював заборону абортів. Не пригадую його позицію щодо одностатевих пар, але можу припустити. Зі “священником з фейсбуку” ми дотримувалися кардинально протилежних поглядів на життя і смерть. Припускаю також, що зі “священником з Майдану” про ті самі життя і смерть ми дійшли би спільного, якби не треба було виходити з вагону метро.

Здається, для нього не існувало цього роздвоєння, воно існувало тільки для мене. Але цей приклад не унікальний, радше навпаки, ознака епохи. Наш виклик — не тільки гібридна війна, але й гібридний мир. Мир, за якого практично нічого не може бути тривалим опертям. За якого дуже мало речей певних. Гібридний мир перетворює усе наше життя на низку парадоксів.

Нас інколи дратує, що комп’ютерні програми, якими ми користуємося, вимагають оновлення. Те, що видається нам, користувачам, дискомфортом через "недопрацювання" розробників, насправді є природною ознакою системи, обсяг та складність якої ми не бачимо й, у більшості випадків, неспроможні оцінити. Помилок у складних системах неможливо уникнути, і їх постійно шукають, зокрема, "погані хлопці", але більшість користувачів про це не знає. Періодичне оновлення — ознака будь-якої здорової системи, а у випадку наших комп’ютерів — складник їхньої безпеки.  

Так само ми неспроможні побачити та оцінити усю сукупність причин і наслідків у великих суспільних зрушеннях. Ми надто близько, аби побачити загальну картину. Неможливо бути в епіцентрі потрясінь і робити узагальнення щодо цих потрясінь. Як комп’ютерні програми, наші конвенції потребують постійного оновлення. Когось можуть дратувати футбольні фанати та “вуличні радикали”, але якби не виступ багатьох із них 19 січня на вулиці Грушевського, можливо, я не писала би зараз ці рядки, або писала би в еміґрації (оптимістичний сценарій). Когось можуть дратувати “зіваки”, але якби тисячі зівак не прибігли з Майдану і не стали за спинами “радикалів”, від стадіону “Динамо” і до Европейської площі, я також не писала би зараз ці рядки.

Тому один з найважливіших уроків Майдану — навчитися не засуджувати, бо ми майже ніколи не маємо достатньо вичерпної інформації для цього. Наприклад, не засуджувати людей у гарному одязі у ресторанах, коли, вже більше місяця не вилізаючи з лижного комбінезону, ввечері біжиш на Майдан. Бо невідомо, кого ці люди витягають з СІЗО, говорячи по мобільному у цьому ресторані, скільки бензину вони завезли туди сьогодні і скільки грошей перерахували активістам, іншими словами, скільких обігріли, нагодували, вилікували, врятували. Ще тоді, взимку, ми бачили, як ті, хто накопичував ресурси на злочинній системі, віддаває ці ресурси на перемогу над системою. Ті, хто в житті не ходив на жодні мітинги, голими руками відбивають ближньго від «беркуту». Ті, хто в житті не говорив українською, з гордістю називають себе «бандерівцями». Люди, які все життя були звичайними обивателями — КВН, караоке на корпоративі, більш-менш помірні суми відкатів — стають героями.

А потім почалася війна, й усе заплуталося ще більше. І в якийсь момент почало здаватися, що єдиним надійним опертям може бути досвід, і цей підхід дуже спокусливий. Наприклад, взимку дратували прекраснодушні европейці, які щиро дивувалися, чому не можна написати петицію та попросити Януковича по-хорошому. Мовляв, навіщо ж ви так, молотовими в поліцію, це ж ваші співгромадяни! Поліція, вона, знаєте, й у нас така брутальна, жах! Але якщо усвідомити, що найекстремальніший досвід співрозмовників — травка і п’янка в університетському гуртожитку, можна було видихнути і спокійно пояснити, що таке Врадіївка і роль ментів у житті українського народу. Нічого особистого, люди мають право не розуміти, просто унікальна подія, унікальна комбінація обставин. Така дистанція дозволяє спокійно реагувати на нерозуміння, байдужість, інколи навіть на доктринерство. Досвід також назавжди нас розділяє. Досвід Майдану, особливо останніх його днів у лютому, розділив тих, хто там був, і тих, хто не був. Досвід тих, хто був у зоні АТО, назавжди розірвав їх із тими, хто цього досвіду не має.

Рано чи пізно, все це закінчиться. Робити прогнози, будувати плани у ці хвилини — найасбсурдніше, що можна робити. Але деякі речі таки не втратять актуальности (ну хіба у разі ядерної зими).

Перше. Знову ж таки рано чи пізно, зі Сходу повернуться люди зі зброєю та вмінням цю зброю застосовувати, з втратами та посттравматичним синдромом. Люди з унікальним досвідом.   

Але жоден досвід не убезпечує від помилок. Жоден досвід не наділяє спроможністю завжди робити коректні узагальнення, а навіть завжди адекватно сприймати навколишню реальність. Герої можуть помилятися. Вдови та постраждалі можуть помилятися. Усі можуть помилятися. Хай як спокусливо виглядає ідея делегувати ветеранам визначення добра і зла, це інфантильна позиція. Відважні воїни можуть не розуміти макроекономіки, оголене в екстремальних умовах відчуття справедливости може бути фатально помилковим, коли йдеться про комунальні тарифи. 

Моя професія дозволяє мені впевнено стверджувати, що величезна кількість прочитаних книжок не завжди робить людей мудрішими, хай як парадоксально це для когось звучить. Останнім часом я схиляюся до думки, що найекстремальніші випробування також не завжди дозволяють безпомилково відрізняти добро від зла. Навіть ті, хто зазирав смерті в обличчя, можуть хибити в судженнях.

Я читаю проникливі тексти, сповнені співчуття до мешканців АТО, з висновком, що їм просто треба показати, що ми не звірі й не фашисти, ось якби кожен в цьому переконався, все було би добре. Етично бездоганно і абсолютно нереалістично. Комунікація “очі в очі” у спільнотах більших, за 150 осіб, в принципі проблематична. Я читаю про переговорника, який витягає людей з полону, але уся сукупність інших ознак - від минулого до сумнівного здобуття військового звання, просто кричить “ФСБ”. І тут завжди знайдеться контрарґумент — досвід оповідачів, результат (врятовані полонені). І, здається, опертя немає знову.

Бачу тільки один вихід з цих болючих протиріч. Якщо ми вже мислимо категорією поточного моменту, тут і тепер, конкретного врятованого життя, то слід послідовно дотримуватись цих рамок компромісу, не розширюючи його до континентальних масштабів. ФСБшник може рятувати людей, але він точно не може визначати наш порядок денний. Не треба, аби він нам розповідав, що добре, а що погано, і як краще облаштувати Україну. Інакше в заручниках опиняються не тільки ті, хто зараз у підвалах, але ми всі. Я знаю, що наражаю себе на докори, але навіть ті, кому ми, здавалося, можемо беззастережно довіряти, можуть — і мають право! — бути ошуканими, можуть помилятися, робити некоректні узагальнення та висувати несправедливі звинувачення.

Заперечувати героям важко, зокрема попередньо не усвідомивши, і — головне! — не домовившись між собою, що заперечення не означає знеславлення. Це вимагає не тільки відокремлення суджень від емоцій, що й мешканцям ситих і безпечних країн рідко вдається, але й опірности закидам “ви там у себе в тилу...”

І в цьому місці про другу безсумнівну річ. Ця війна — помста за те, що у нас з’явився шанс бути успішними, що чи не вперше світ спостерігав за нами з захопленням. Це не війна за території. Здається, уже цілком зрозуміло, що “Кримнаш”, може, й гріє імперську душу, але не Слов’янськ Путіну потрібен. Путіну потрібен Київ. Це зовсім не означає російські танки на Майдані. Це означає повернення до попереднього стану справ, коли Київ — місто кремлівських намісників та смішних недорікуватих хохлів, які навіть Новий рік починають святкувати на годину раніше, "по Москві". Найбільша загроза для Путіна та його режиму — Київ спроможних інституцій, глобальних амбіцій, дружнього до людини середовища, відкритости та ефективности. Навіть ті, хто зараз видаються нам прихильними, воліють бачити нас жертвою, об’єктом: “лежала окровавленная, без сознания Украина и из сумочки у неё торчал Крым”. Нашого шансу на успіх нам не пробачили, і не пробачать успіху у майбутньому. Будуть найбрудніші й найпідступніші атаки на свідомість, довіру,  інфраструктуру, будуть залякування, будуть популізм та інтриги. “Яструби” зроблять все, аби нам не вдалося, “голуби” із солодким передчуттям чекатимуть нашого провалу.

Стати успішною країною не менше важливо, ніж зупинити напад. І якщо вже мислити в категоріях помсти за вбитих, то вона буде не тільки на передовій, але й у кондиціонованих офісах. Дозволити собі та ближнім ставати успішними, цінувати цей внесок в успіх країни, важливіше, ніж докоряти мирним життям. Бути успішними — справа честі. І хай вони захлинаються жовчю.

Друкувати