Друкувати
Вівторок, 13 листопада 2018 - 19:39

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

минуле і майбутнє

Оксана Форостина
27 лютого 2014

Я дуже довго вагалася, чи публікувати цей текст, і рішуче не збиралася публікувати його у профілі на «Критиці» – надто багато приватного було у ньому. Але з часом, особливо тепер, коли надходить усвідомлення, що з нами сталося, я чую й бачу довкола щоразу більше розгублених людей, які запитують себе, як нам жити далі. Як нам жити в одній країні з тими, які допустили розстріли серед білого дня у центрі Києва, викрадення і побиття, спалення живцем поранених у Будинку Профспілок. Це не тільки моя приватна справа. Поруч тисячі, які жадають помсти, яким перехоплює подих від обурення, коли вони бачать безтурботну посмішку Ганни Герман у кулуарах Ради, коли чують виправдання тих, хто ще вчора готовий був залити Майдан та Хрещатик кров'ю. Поруч мене люди, які їздять по моргах у пошуках зниклих знайомих. 

Я мовчала на цю тему більше двох років, а потім написала перший варіянт цього тексту. Перед багатьма з нас на той момент стояв вибір: як нам поводитися, як говорити з друзями, родичами, близькими, які вірили, що це здичавілі бандерівці нападали на безневинних беркутівців і весь цей проплачений госдепом Майдан спровокував кровопролиття, або, у кращому випадку, просто жив так, ніби в країні нічого не відбувалося. Я чула їхній відчай. У мене не було універсальної поради, та й жодної поради не було, якщо чесно. Могла лише розповісти про те, що зрозуміла і що вирішила для себе. 

У мене була подруга. З тих, які діляться з тобою музикою, книжками, до яких приходиш додому, яких слухаєш із захопленням. Ми вчилися на одному курсі, й я не уявляю своєї юності без неї. Вона завжди була розумніша, серйозніша, розважливіша, казала мені часом, коли говорили про роботу (а ми про неї переважно й говорили): «Ти такий романтик!» В її домі мене чекали і любили, якась частка мене у цьому домі виросла. 

Потім вона переїхала до Києва. Коли я приїжджала зі Львова, то одразу з вокзалу вирушала в її київське помешкання – на душ, каву та сніданок. Якщо була можливість, ми зустрічалися ввечері, а потім вона підвозила мене на вокзал. Як колись Львів, тоді для мене невіддільний від неї був Київ.

8 січня 2011 року я востаннє була у неї вдома у Львові. Ми святкували Різдво, велика компанія, такий магічний вечір, коли здається, що нам усім знову 18. Я була щаслива. Зрештою, у моєму житті було багато таких щасливих годин, якими саме їй завдячую. 

Мою подругу звали Дарка Чепак. Я до останнього сподівалася, що в її рішенні був якийсь прихований сенс, що все це для чогось потрібно, що настане момент «Х», коли в логічний, зрозумілий спосіб відновиться зв'язок цих двох епох. Момент «Х» настав. Барикади між нами вже не були метафорою, ми опинилися по різні боки вже буквально, куди уже буквальніше. 23 січня у нас вперше за два роки була довго розмова – в чаті. Відтоді у мене більше не залишалося сподівань. 

Легко відвернутися від людини, важко зректися того, що з нею пов'язано, вирвати з серця ту частку себе, яку пов'язуєш з вашими щасливими часами. Я більше не зможу подумки до них звертатися, потай вірити, що ці часи колись повернуться. 

У ці дні я десятки й сотні разів читала й чула фразу «ми вже ніколи не будемо такими, як раніше». Після смертей, після терору на вулицях, після того, як ми переконалися, що можна лише за кілька годин звикнути до вибухів, навчилися впізнавати «своїх» по очах. Я точно знаю, що тепер ми не можемо, не маємо права, й надалі нормально спілкуватися, вітати з днем народження, ходити в гості та їздити на пікніки з людьми, які були на боці режиму Януковича. Нам, безумовно, треба буде навчитися якось жити разом, жити мирно. Але ми не можемо робити вигляд, ніби у них просто «інші погляди». Які можуть бути «інші погляди» на тортури? «Інші погляди» на те, що людям стріляли в очі? Що поранених спалили живцем? Переконуйте й намагайтеся достукатися до останнього, скільки зможете. Переконуйте тих, кого ввели в оману. Але якщо не вдається, то не кажіть, що вам боляче «через політику» втрачати друзів та рідних. Ця зима змінила уявлення про больовий поріг, обережніше добирайте слова. 

Мене нудить, коли кажуть, що люди по різні боки барикад однакові, що «політика» нас роз'єднує. Можливо, для того барикади й постали у центрі Києва, аби ми нарешті побачили те, що бачити не хочеться? Я от насправді не знаю, що нас роз'єднує, хоча кому як не мені, правда? Я анітрохи не наблизилася до цього розуміння, радше навпаки. Я більше не довіряю власним судженням, надто соромно перед тими, кого недооцінювала, надто гірко від розчарувань останніх кількох місяців. Тому лише дивлюся, слухаю та запам'ятовую. 

І тому пишу це все тільки для того, аби мене почули ті, хто розгублений: не чіпляйтеся за ілюзію, що можна буде повернутися до звичного життя, що ми обтрусимо попіл, відмиємо кіптяву, вип'ємо і будемо жити, як раніше. Багатьом з нас доведеться змиритися з тим, що у нас більше немає великої частки нашого минулого і ми справді не будемо такими, як раніше, адже втративши минуле, ми втрачаємо частку себе. 

Але у нас є ті, хто був поруч ці три місяці, старі й нові друзі. Ними будемо себе наповнювати, з ними й будемо жити. 

___________________________________________

About Past and Future By Oksana Forostyna

I’ve hesitated for a while whether to publish this essay. I surely wasn’t going to publish it on my page in “Krytyka” – it’s too private and personal. However, following what has happened over the past several days and weeks, I see many lost and depressed people around me asking the same question: how should we go on living? How can we live and share the same country with those who authorized and performed fire executions in a broad daylight in the center of Kyiv, with those who organized kidnappings and beatings, with those who burnt people alive in the Trade Unions building? These questions have become more than personal. There are thousands who crave revenge, who boil with anger when they see carefree, smiling deputies like Anna Herman in corridors of parliament and hear the excuses and explanations of the officials who were determined to turn the Maidan and Khreshchatyk Street in a bloodbath several days ago. I know what kind of emotions overwhelm the people who are still looking for their relatives and friends in morgues.      

I kept silent for a while and am now writing my first draft. Nowadays, many of us face a challenge: how to treat and talk to friends, relatives and people who either lived all those months in denial as if nothing were happening in the country or believed the stories that crazy nationalists from western Ukraine were attacking innocent angelic riot police, that Maidan was funded by the US State Department, that the Maidan provoked aggression and caused violence. I can only write about what I’ve understood and decided for myself.

I had a friend. We shared music and books. We invited each other home. We talked and discussed life. We went to the same college and I cannot imagine my college life without her. She was more sophisticated, serious and reasonable than me. When we discussed our future careers, she told me: “You are such a romantic!”  Her family became mine, I loved them and they loved me.

Later she moved to Kyiv. When I visited Kyiv, I went to her home first thing after a train – I knew that I would be welcomed and provided with whatever I needed – a shower, coffee and breakfast. If she could leave work early we would meet again before my departure and she would take me to the railway station. She used to be a part of Lviv and now she became a part of Kyiv.   

 On January 8, 2011 I was invited to her house in Lviv. We celebrated Christmas; it was a big party, a magic night when we felt young again. I was happy. She made me happy many times in my life. 

She used to be my friend. Her name is Darka Chepak. I hoped that her decision to cut me off has some meaning and purpose, that at certain moment “X” we will reconnect. And moment “X” came. The barricades between us became real, not just metaphorical. Now we are indeed on the opposite sides of the barricades. I chatted with her online last time on January 23 and lost all hopes of reconciliation.   

It’s easy to turn away from a person but it’s hard to throw away the memories, friendship and happiness you shared together. I can no longer think about the past and I have lost hope in renewing our friendship.

Lately, I often hear a phase “we will never be the same.” After deaths, terror on the streets and getting used to the sounds of explosions, we learnt to identify “ours” by looking into people’s eyes. I am confident that we cannot and do not have the right to remain friends with people who supported and sided with Yanukovych. We cannot send them presents on their birthday, visit them or for a picnic together. Yes, we’ll somehow have to learn to live together in peace, but we will never accept their excuse about “different views.” What kind of “different view” on torture can you have? “Different view” on shooting people? “Different view” on those wounded and burnt alive? Now it’s time to change “different views” by persuasion and explanation, by talking to people with “different views.” It’s time to persuade people who prefer not to see the truth or remain indifferent. And if you fail, don't say that it’s painful to chose politics over friendship. This winter changed our sensitivity to pain; be careful with your words.

I am nauseated when I hear comments stating that people on different sides of the barricades are the same, blaming “politics” for their division. Perhaps the barricades in the center of Kiev will make us finally realize what we refused to see before?  As it stands, I have no clue what makes us different. I should have known, shouldn’t I? I am nowhere close to understanding.  I do not trust my own judgments anymore. I feel ashamed of my previous skepticism and underestimation. I feel bitter and disappointed. That’s why for now I am an observer: I look, listen and record in my memory.

I decided to write this essay for those who feel lost: do not cling to the illusion that it’s possible to return to normal life after brushing off the ash and dust, washing off the dirt and taking a shot of vodka. Many of you have to accept that you do not have a huge part of your past. We will never be the same, because when you lose your past, you lose part of yourself.

However, we still have those who were next to us during the last three months: old friends and new. We will embrace them and go on living with them in our lives.

From Ukrainian translated by Marta Kondratyuk; edited by Annabelle Chapman. 

Друкувати