Друкувати
Вівторок, 20 листопада 2018 - 21:12

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

Pro domo sua

Василь Лозинський
10 лютого 2015

Не все що пов’язане з літературою та поезією ми знайдемо у самій літературі або поезії. Візьмiмо для прикладу приналежність до певної мови, а тоді вже і до літератури і побачимо, що тексти написані на різних мовах можуть належати до різних культур, а можуть належати і до однієї культури, до культури однієї мови, однієї країни і двох мов однієї країн (у випадку навіть федералізації, а не анексії до чужої країни). Проте це погляд на літературу, а не на книгу як товар, як слушно було зауважено на дискусії про ембарго для російських книг в Україні під час Львівського Форуму видавців. Хоча і надалі на загал вважається, що ринок – це основний чинник якості, а також основний цензор.

Проблематичним стає визначення такої одномовної культури, принаймні на одній і тій самій території. Література простіше унаочнює проблему сконструйованої,  двомовної культури, але, можливо, робить її простішою для вирішення.  Вирішення слід розуміти як рівноправ’я, проте не нав’язане інстутиційно, а природно сформоване тими ж письменниками та поетами, через теми і читачів, до яких вони звертаються. А також через групи, які вони емансипують.

З цілої низки талановитих та активних російськомовних поетів візьму за приклад твори Бориса Херсонського, одесита, книжка якого «Missa in Tempore Belli» була опублікована у травні цього року у Санкт-Петербурзі. Лиш коротко зауважу, не аналізуючи усієї творчості цього поета, що визначальним у ній та її перцепції у Росії є не строфіка, яка докорінно російська і відповідає кращим її традиціям 20 ст., а топіка, і у цьому великою мірою полягає її інтерес для північного сусіда та розширення на південь, проте лиш мовне, формальне, а не есенційне і світоглядне. Звідси сліпа пляма російського дискурсу, що називає таку поезію міжнародною (невизначеної спільноти носіїв російської мови), а не мультикультурною поезією України, до якої також належать такі чудові поети як Віктор Неборак та Іздрик.

«Слово “русскоязычный“ в то время уже существовало, но считалось неполиткорректным, его употребляли преимущественно «национально мыслящие» россияне, не желающие произносить прилагательное «русский» в отношении тех, кто дерзал писать на русском языке, не имея русской крови в жилах....»                                                                                                                                                                                                    Борис Херсонский

Від часів проголошення незалежності України, після 1991 року збереглося розділення двох літератур – російської  та української в рамках радянської культури, і не можна сказати, що тематика у письменників за час існування української держави стала як у «однодумців» на різних мовах і «різноманітна» у дусі мультикультурності, якщо взяти до порівняння твори, написані українською або російською мовами. Проте формально різноманітна поетика лиш приховує подібності, що мають соціальний і політичний характер.

«На момент объявления независимости в Украине мирно сосуществовали две советских литературы – украинская и русская. В полном соответствии с тезисом тов. Сталина о том, что искусство должно быть национальным по форме и социалистическим по содержанию. Обе литературы достаточно мирно уживались в унылом Союзе писателей. Разумеется, в этой организации состояли не только версификаторы с партбилетом. Если говорить об Одессе, то здесь ситуация была в полном равновесии». Б.Х.

Поколінню, яке не стикнулося з проблемами радянської цензури, буде щораз важче зрозуміти покоління дисидентів, шестидесятників. Трагізму у віршах цього покоління більше, ніж романтизму, і що справді імпонує – це вимушена потреба конспірології у сучасному світі, цензурою якого виступає ринок, швидка переміна й орієнтування письменника на читача. Це передовсім помітно в українській літературі, літературі малій, якій визначення дав Кафка у «Схемі для характеристики малих літератур». Мала література для нього надає багато переваг для роботи письменника і у будь-якій літературі розробляють малі теми, однак «те, що у великих літературах відбувається внизу й утворює підвал будівлі, без якого можна й обійтися, тут діється при повному освітленні, те, що там викликає короткочасне пожвавлення, тут примушує всіх не менше, ніж зробити вибір між життям та смертю». 

Література на мові їдиш близька за долею до української періоду СРСР, коли діаспора з одного боку штучно підтримувала фольклорні традиції, з іншого – сприяла модерністичному розвитоку літератури (наприклад, твори Юрія Тарнавського, представника Нью-Йоркської групи). Тут діє принцип, протилежний до емансипативного на моє приватне переконання, бо хто є тим «американцем у Парижі» української літератури тепер? Занадто менторський та просвітницький тон діаспорної літератури має небезпеку зробити з неї тепличний продукт. А близькість до західної культури окремих українських літераторів плекає свою окрему аудиторію читачів, які будуть відверто та іманентно прозахідними. Проте їхню ідентичність можна буде протиставити лише шовінізму російської культури, критика котрої у їх очах важливіша ніж діалог з альтернативною культурою. Нюанси прочитуються також – Україна не Росія – проте іноземні читачі прагнуть універсальної екзотики, а український читач – відчуття світового космополітизму, що іноді, за замовчуванням, є лиш західним. Такий процес прочитування двосторонній: наприклад, германісти цікавитимуться літературою з України через культурні історичні зв’язки, які ще мають відгомін у творах провідних сучасних прозаїків (Юрія Андруховича, Тараса Прохаська), а україністи з України також будуть змушені обмежити Україну до української мови, виключивши переважно російськомовні регіони. Ці паралельні процеси не дають пришвидшити зближення через переклад. 

 Це ще не автобан, на якому виникла пробка – хоч таке порівняння напрошується щодо перекладів на одну з іноземних мов – , а система доріг, які не перетинаються. Зазвичай використовується метафора вододілу та двох морів – Середземного та Балтійського, коли вода з однієї частини даху будинку впадає у одне море, а з іншої – в інше.  Геополітика визначальна: вододіл пролягає у літературній столиці, місті Львові, де відтворюється довоєнний «каварний» соціум. Письменник та читач, але не кожен, із Західної України обізнаний у цікавинках «українського Сходу» як у прянощах: їх небагато і в міру, доки на рідній мові (за окремими винятками), і доки матеріал світоглядно  близький читачам. Такий якоюсь мірою колоніальний підхід спрацьовує, доки ми думаємо про одномовну культуру. В україномовних героїв російськомовного Сходу є відчуття задоволення своїх потреб  читацької культури на Заході України та в Європі.

Показний приклад Андрій Куркова, чиї твори з’являються в авторизованому перекладі українською мовою (і зокремапро Львів як от книжка «Львівська Гастроль Джімі Хендрікса».). Безумовно емансипативний момент для авторів, коли він задовольняє відносно масові смаки українського західного читача. Курков, котрий народився у Росії, сам себе називає  «українським автором, який пише російською мовою». Автору Ігорю Померанцеву, багаторічному журналісту російського Радіо Свобода, вірші та есеї якого («КГБ та інші вірші») завдяки перекладачам видані українською і двомовно,  залежить на тому, щоб не в останню чергу мати поціновувачів, зокрема, і в рідних Чернівцях.

Перечитуючи вірші та переклади трагічно загиблого Василя Стуса, дисидента родом із Донецька, розумієш, що такі непересічні постаті, як він, почувалися б комфортніше у західній традиції. Але ситуація вимагала і звичайного співчуття та протистояння домінуючій культурі. Рима та фольклорні мотиви, саме звернення до Вітчизни не дозволяють позитивістським методом охарактеризувати його творчість як націоналістичну, а лише через апофатику не лише літератури, але і заперечення таких явищ як табори, в яких довелося сидіти поету. Переоцінка усіх цінностей, не зачіпаючи пам’яті після трагедії, неодмінно призведе до веселої науки та позитивності у загальнолюдських та побутових, інтимних та любовних віршах поета.

«Главная линия раздела в то время проходила не между литературой на русском и украинском языке, а между официозом и подлинностью. Отмечу, что подлинность не была гарантией высокого качества литературы, но все же искренность, прорвавшаяся сквозь плесень официоза в годы перестройки, не могла не впечатлить. Это был шанс. Шанс, который не был реализован, как и многие иные шансы». Б.Х.

 

Російськомовний автор в Україні потребує, вимагає й отримує ще більшої емансипації. Приналежність його до великої російської літератури визначатиме і його «малі» теми творчості і позиціонування на периферії. Так, наприклад, Олександр Кабанов позиціонує себе як «російський поет, що живе у Києві», свою творчість – як «кримсько-херсонський епос» (у підзаголовку до збірки поезій «Бетмен Сагайдачний»). Ідентичність такої малої літератури з України залежить в т.ч. від видавництв, часописів іншої країни. Цей процес буде ще якийсь час тривати паралельно із розвитком українського середовища, доки видавництва не почнуть змінювати свою програму. Прикладом такого початку є видавництво «Лаурус», що видає обидві літератури на двох мовах. Проте іноді, як у випадку  поетки, журналістки та блогерки Міріам Драґіни, читацька зустріч і саме читання важливіше для публіки, ніж паперові публікації.

Масовість смаку читачів  спрацьовує у двох літературах, проте не завжди впливає на якість. Українське видавництво, гігант на книжковому ринку, яке видає літературу різних країн у поганих перекладах, російську літературу видає не з ідеологічних та смакових міркувань, а, мабуть, також з суто комерційних.  Звичайно у цьому випадку маємо до діла зі схожим прикладом, де іноземні гроші вливаються у видавничий процес іншої країни, не впливаючи на його субстанцію, а продають книжковий товар (як таке було прослідковано на американському ринку щодо діяльності німецького концерну Бертельсман). Такі книги підграють масовим смакам тих читачів, які зазвичай купують російську книгу, експортовану з Росії. Ембарго, як відомо, завадило б доступу й до інтелектуальної літератури, тому важливо не кидати каміння у чужий город, якщо на українській бракує безлічі перекладів. Так показовими стають взаємні переклади російськомовних і україномовних авторів навзаєм, і більше таких перекладів віршів роблять російськомовні поети на російську мову і ті, що проживають в Україні. Не новим явищем є і двомовний камуфляж поетів, коли приміром той же ж Борис Херсонський почав для експерименту писати вірші українською. Дехто з україномовних авторів натомість робив перші проби пера російською і ще дехто навіть приховував свою поетичну двомовну творчість від читачів. Проте книги та публікації будуть ще якийсь час відсутні, доки таки буде дешевше прочитати мовою оригіналу і з виграшем для самого читача, хоча і не для літератури. Затрати на видання перекладної літератури, як відомо, більші за рахунок гонорарів перекладачам.

Тематика стоїть завжди вище мовних питань, тому не викликає сумнівів двомовна редакційна політика, а також публікація перекладів з європейських мов на дві мови.  Хоча зрозуміло, що пробитися на російський ринок важко не лише українському автору, але і перекладачу, доки українські видавництва зацікавляться відповідними проблемами і не почнуть експортувати книги у Росію, що є утопією, але реалістичною, якщо взяти приклад Австрії. Боротьба за читача велась б тоді відкрито і на двох фронтах.

«Майдан провел черту между теми из нас, для кого Украина оказалась дороже публикаций и теми, для кого язык и страна – это одно и то же. Но хорошие русские поэты по-прежнему живут и работают в Украине. И политические убеждения их могут быть полярными». Б.Х.

 

                                                                                                                 *

Мені вкотре телефонують з Москви, щоб запропонувати переклад на німецьку, відколи представництво перекладацького агентства у Києві закрилося через кризу. Я навіть не уточнюю з якої мови і лиш про всяк випадок не припиняю співпраці. Цінові умови не вигідні, я поставив нові вимоги до об’єму тексту, бо замовлення дуже термінові. Київські агентства підтримують ринкову низьку ціну на переклад, наприклад, рекламного буклету заводу пива «Оболонь». Добре, що у літературі, незалежно від того, де вона видана і написана, є більше критеріїв та менше сортів продукції, ніж в економіці.

 

серпень-вересень 2014 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Друкувати