Друкувати
Понеділок, 19 листопада 2018 - 07:05

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

Ніхто не повинен переживати спільну біду наодинці

Катерина Гандзюк
8 листопада 2014

Я раніше ніколи не сприймала це як свою біду. Мені довелося працювати з переселенцями і в Донецькій, і в Запорізькій, і в Херсонській та Миколаївській областях, я бачила всі жахи з життя «біженців», але ніколи не відчувала, що це якось мене стосується. Це були люди і їх біда, я співчувала, допомагала, але я не відчувала, що ця біда і моя також. Ну ніби східняки ж самі трохи винні, адже вони собі, та й нам, обирали якусь не таку владу, що й призвело до всього того жаху у Донецьку та Луганську.

Але все змінилося, коли я побачила, як з одного санаторію в Генічеському районі Херсонської області 1 жовтня виїжджав автобус з переселенцями в напрямку Луганська. Вони жили на узбережжі у будиночках з фанери і вже було дуже холодно там ночувати. Переселятися їм пропонували в депресивні райони області, де нема роботи навіть місцевому населенню, що вже казати про приїжджих. Я дивилася як люди, які були неохайно одягнені в якісь речі з гуманітарної допомоги, в основному жінки і діти, заходили в старий автобус і їхали додому, бо в цьому нашому житті, де нема війни, їм не знайшлося місця. Люди поїхали під бомби, забрали з собою дітей, а я лишилася і зі мною лишилося почуття невимовного болю і бажання щось змінити. 

Мені тоді здалося, що напис «єдина країна», що з’явився на екранах всіх каналів у вигляді прапорця країни та на бігбордах у вигляді соціальної реклами, є лицемірним, адже ми покинули частину своїх співвітчизників переживати страшну біди війну наодинці. А в такі часи ніхто не повинен бути сам. 

З приходом холодів стало зрозуміло, що самі переселенці не впораються, адже живуть на мізерну допомогу, а іноді зовсім без грошей. І це означатиме одне - все більше їх буде повертатися додому, де досі йдуть бої. Звичайно, місцеві мешканці допомагають переселенцям, але залишається велика проблема з теплим одягом, теплим взуттям, ковдрами та обігрівачами. 

Але найбільша потреба у взутті та одязі. Люди дуже рідко приносять у якості гуманітарної допомоги щось таке, що носили б самі. Крім того, переселенці, у яких ще зовсім недавно був добробут, була своя квартира, телевізор та інша техніка, багато одягу – банально мерзнуть, це сильний психологічний стрес. Їм доводиться вибирати зі старих речей щось, що можна ще носити. Одного разу я привезла в один з таборів нову ковдру. Родина, якій я її подарувала, дуже зраділа. Маму родини особливо потішило, що вона отримала щось нове. Виявилося, це дуже важливо для переселенців. Так народилася ідея забезпечувати маленьких дітей та їх матерів новим зимовим взуттям.

Насправді, людям неприємно носити чуже взуття. Наприклад, викопав ти з купи моторошного мотлоху (а взуття чомусь завжди моторошне) щось дуже потворне, хоча й в розмір. Взув себе, взув дитину. І в такий момент наступає відчай. Не знаю, як це пояснити, але людині просто жити не хочеться. А коли даєш їм коробку з новеньким взуттям, вони відразу надихаються. І світ вже ніби не такий поганий. Це дуже важливо з психологічної точки зору, особливо для дітей. Взагалі, не треба ставитися до переселенців, як до асоціальних елементів, маргіналів. Це звичайні люди, що потрапили в біду. У них вдома все було, а сьогодні раптом немає одягу, щоб дитину в школу відвести. Я вважаю взуття найважливішим елементом, і намагаюся в першу чергу взути дітей і молодих мам, потім всіх інших. Коли підбираю їм в магазині чоботи, то вибираю все найтепліше і красиве. І завжди уявляю, як вони будуть радіти обновці.

Переселенці не завжди відповідають тому образу, який їм створило українське суспільство. Серед них є різні особистості з різними поглядами на життя і на політику зокрема, як і серед нас усіх. Треба сказати, що багато людей розуміли ще в квітні-травні до чого призведе цей конфлікт. Таким людям вдалося зібрати необхідні речі і залишити свої міста до того, як туди прийшла війна. Їхні діти не бачили снарядів, їм вдалося навіть вивезти цінні речі. Ті, хто втікав у червні-серпні, іноді робили це в одній білизні. Вони не вибирали місцевість для переселення згідно з політичними вподобаннями, куди могли - туди й їхали. Тому що люди всі дуже різні, політичні погляди і життєві історії різні, а війна на всіх одна. У мене не вистачає часу говорити з ними про політику, хоч найчастіше саме про це мене і питають. Та й це неважливо насправді. Ми єдиний народ, і ніхто не повинен переживати цю загальну для країни біду один. У людині важливо те, яка він людина, а не те, яка в нього прописка в паспорті, або за кого він голосував на виборах. Те, як активно допомагають грошима українці найкращий доказ моїх слів. Я була здивована тим, як охоче люди допомагають переселенцям. Звісно, що можна вічно порпатися в минулому і з’ясовувати, який край кого годує і чия історія правильніша. Але так ми країну не об’єднаємо. 

І хоч всі жаліють дітей, мені найбільше шкода старших людей. Звичайно, є моторошні випадки, коли дитина була очевидцем якогось жаху, або була поранена. Але таких дітей, на щастя, одиниці. Більшість з них сприймають те, що трапилося, як пригоду. Набагато гірше пенсіонерам, або літнім людям, яким до пенсії залишалося декілька років. В один день вони втратили все, що було нажито важкою працею протягом усього життя. Я часто говорю переселенцям, що не потрібно сприймати те, що трапилося, як катастрофу. Потрібно думати, що це просто шанс почати нове життя на новому місці. І багато молодих людей так і сприймають, але людей похилого віку шкода найбільше, бо я не можу їм пояснити, яким чином їм вдасться налагодити своє життя.

Кількість волонтерів, які допомагають переселенцям, безперечно менша, ніж тих, хто допомагає армії, але теж дуже багато. Для того, щоб до твоєї волонтерської ідеї підключилися інші, вона повинна бути зрозумілою. Наприклад, моя ідея дуже зрозуміла – я щотижня говорю, якого розміру зимове взуття потрібне, потім купую все і везу дітям. Людям сподобалася ідея взути до холодів всю дітвору у Генічеському районі, і це виявилося дуже просто зробити. Всього за місяць вдалося закрити потреби у дитячому зимовому взутті у всіх центрах компактного проживання в Херсонськй області. Далі потрібно працювати з тими, хто оселився в приватному секторі. 

Те, про що я розповідаю, не є для когось таємницею, але велика кількість українців сьогодні не розуміє, чому потрібно допомагати переселенцям. Ну це ж дорослі люди і вони можуть про себе подбати, або як не можуть, то хай їдуть на свій Донбас і там живуть. Але проблема в тому, що перше неможливо з сотень причин, а другого ми якраз і не повинні допустити. У війні, що йде сьогодні, не всі з нас можуть вбивати ворога. Але кожен може допомогти зробити так, аби ворогів не стало більше. Кожна родина, що не змогла облаштуватися поза зоною АТО, рано чи пізно може взяти до рук зброю і почати воювати проти української армії. Так вийде попри політичні погляди. В містах, де царюють бандформування терористів, просто немає іншого виходу - немає роботи, немає соціальних виплат, люди голодують і замерзають. Тому кожна обігріта людина тут - це на одну людину, що може стріляти в наших солдат, менше там.  

Багато хто з переселенців беруть до себе тварин: і дітям є з ким бавитись, і від мишей рятують

Цим двом братам особливо сподобалось, що вони отримали однакове взуття

Старші діти пілкуються про молодших

Поліна завжди мріяла про такі рожеві чоботи

Маленькі Вероніка та Ліза

Оксана навіть отримала чоботи і пальто одного кольору - її дуже потішило, що так сталося

Діти з центру для переселенців у с. Червоний Маяк, Херсонщина

 

Друкувати