Друкувати
Субота, 17 листопада 2018 - 12:32

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

Надія

Остап Сливинський
23 лютого 2015

Каже У.:

- Уяви собі: горить чотирнадцять свічок, і після кожної проспіваної строфи вони гасять одну. В костелі немає більше ніякого світла, крім цих свічок, і з кожною строфою канону стає щораз темніше. І пробирає страх. Не абстрактний «страх Божий», не кумедні картинки преісподньої, якими лякають хлопчиків з простих родин, щоб не рукоблудили під ковдрою. Справжній страх. Тебе обступає темрява, вони спускаються на саму вершину Голгофи, на саме дно. І знаєш, що? Коли гасне остання свічка, коли вже не видно взагалі нічого, страх раптом відпускає. Так, ніби джерело страху було в самому зорі, в самому образі, який ще мерехтів, тріпотів перед тобою. А потім чути лише дихання, стіни сходяться, стає тепло, тваринно, як вночі у стайні. Ти вже не бачиш нічого, ні знайомого, ні незнайомого, чути тільки дихання, свідчення самого життя. Чисте життя – це зовсім не страшно. Найгірше – мить, коли лишається одна свічка.

- Дякую, У. Я згадав собі ще щось про страх. Колись давно я дуже перелякався вночі. То було в нашій карпатській хаті, батьки кудись поїхали, я лишився з дідом, який спав у сусідній кімнаті. Мені стало так лячно, що я пішов до діда – так не можна було робити, не варто було турбувати діда через дурниці, - але я просто хотів, щоб він мені дозволив посидіти біля нього. Дідо не спав і не здивувався з моєї появи. Натомість встав з ліжка і сказав: «Одягайся». Ми вийшли надвір. Ніч була зоряна, але без місяця. Ми піднялися схилом і зайшли в ліс. Було зовсім темно, і дідо запропонував щось заспівати, щоб ми в темряві постійно чули один одного. Ми почали наспівувати, і я відчув, як остаточно відступає страх, як він залишився в чотирьох стінах дому. Мені хотілося так іти і йти без кінця, співаючи, темним лісом, і не повертатися.

- І що?

- А те, що та свічка, про яку ти розповідала, і та кімната, за вікнами якої мене лякала пітьма, – одне. Це те, що нас тягне назад, у руїну попереднього життя. Це – даремна надія. Свічка догорить, стіни і вікна не вбережуть від напливу тої тьми, що за ними. Ти це знаєш. Але надія, той вогник святого Ельма, приковує до себе, зосереджує на собі зір, бреше тобі, по суті. Відтінює собою темряву, від чого вона стає ще страшнішою. Грає на тонких струнах, змушує, щоб ти жалів себе. Ти підпираєшся останньою надією, як порятованим із пожежі костуром, на якому записані всі твої поразки. Всі раніші надії, що повмирали, позначені на ньому зарубками і обпаленнями. Він заважає тобі, нащо ти волочиш його за собою?

Безнадія – то надія, яку роздмухуєш у собі насилу, ніби жар під густим снігопадом. До запаморочення, до кашлю. Припини, ляж, послухай, як шарудять сніжинки. А потім встань і йди. Після надії нема розпуки, є тиша, дихання тварин, чиста дошка. Дошка, яка пройшла крізь своє чистилище.

- Ти вважаєш, що то дитинність – не вірити в неминуче?

- Так. Але не всякий фаталізм – песимізм.

- А я тобі розкажу, як даремна надія може зненацька обернутися визволенням. Як вона може підвести до порога, за яким лягаєш у той сніг, у свій сніг.

Ти знаєш, моїх дідуся і бабусю вивезли зі Львова в 1940-му році. Того дня вони вже від ранку знали, що по них прийдуть, але сподівалися до останнього, що їх якось омине. І не збиралися. Дід пішов на прогулянку з псом. Бабуся щось робила по дому. А ввечері по них прийшли. Сусіди виходили з речами, з великими валізами, а дідусь і бабуся нічого не спакували. Взяли гроші, пару цінних речей, одяглися. Був великий поспіх, бабуся вже зійшла вниз, дідусь схопив ключі, вийшов і зачинив помешкання разом із солдатами, які там залишилися. Далі швидко збіг і заскочив у вантажівку. Так вони і поїхали – без нічого, лише з тим, що помістилося в кишенях і бабусиній сумочці. Поїхали у своє інше життя.

- А ключі? Не берегли їх, як знак даремного сподівання?

- Берегли, але вони не сподівалися повернутися. Може, й не хотіли. Ключі дідусь часом брав у руки, щоб разом із нами посміятися з солдатів, які, мабуть, там сиділи ще довго зачинені, бо замки були добротні, такі, що їх і не прострелиш відразу. Він усе в деталях пам’ятав, але не надіявся.

- Думаю, таким було їхнє знання – мого діда, твого діда: пам’ятати – і не надіятися, любити – і не надіятися, вірити – і не надіятися.

- А минулого разу ми говорили про чудо. Буває ж надія на чудо? Може, з нею інакше?

- Буває. І чудо буває. Але тоді, коли вже немає надії.

Друкувати