Друкувати
Неділя, 23 вересня 2018 - 10:56

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

На берегах океану Неба

Юлія Ємець-Доброносова
11 жовтня 2017

Трапляється, що дата народження знайомої людини спантеличує, змушує вкотре застигнути, навіть якщо і рахувала не вперше десятки, перестрибуючи думкою через поріг 20 у 21 століття. Ось і тепер дивуюся – Богдану Бойчуку сьогодні було б вже дев’яносто років. Письменник, поет із унікальним образним голосом й інтонацією, яскравий представник Нью-Йоркської групи, есеїст, критик, перекладач, автор численних книжок  відійшов з нашого гамірного світу кілька місяців тому, але мені все ще здається, що ось прийду на чергову якусь експериментальну виставу або презентацію і зустріну там, як звично, пана Богдана, а може і почую по виставі його влучну репліку або кілька слів про книжку, над якою він працює нині. Ось і уявляється мені, що він звично полетів з Києва, де мешкав останні роки, до Америки, і зараз перебуває десь там над океаном. Власне, Бойчук і залишається в моїй уяві таким собі мандрівником, що з одного берега, з одного материка довго дивиться на океан, долає його, щоб згодом знову розпочати нову подорож, залишити Україну і повернутися до неї.

Бойчук належав до тої особливої породи людей, про вік яких зовсім не згадуєш, навіть попри ознаки віку, адже такі проживають своє життя (а краще сказати – життєтворять) завше насичено і щільно. Вир Другої Світової війни закинув його ще хлопцем з України до західної Європи, далі  – до США, де він досягнув багато і в професійній діяльності інженера, і в творчості. Богдан Бойчук є яскравою зіркою у сузір’ї Нью-Йоркської групи,  проте не менш важливо і те, що без згадки його творів навряд чи була б повною взагалі галактика не лише української, але й світової поезії.

Мені пощастило знати пана Богдана особисто півтора десятиліття, і вперше ми зустрілися в Києві. Проте наше знайомство почалося майже за десять років до тої першої зустрічі, коли я ще мешкала в Донецькій області, а Бойчук – за великим океаном. Справжньому знайомству із ним і загалом із силою, що зветься Нью-Йоркська група, я завдячую північноамериканському професору, українцю, проникливому досліднику й ентузіасту-перекладачу Віталію Кейсу – ще одній неймовірній і неповторній людині в моєму житті. (На жаль, він також полишив наш світ у 2014 році, бо серце його не витримало усвідомлення жаху війни в Україні). У середині 1990-х років він приїхав у Слов’янський педагогічний університет (там я тоді навчалася) викладати спеціальний курс, присвячений українській літературі за кордонами України. Пан Віталій походив з родини з Донбасу, що емігрувала до США, проте у своєму північноамериканському Ратґерському університеті не був україністом, а спеціалізувався на англійській літературі, порівняльному літературознавстві, був перекладачем і проникливим критиком, але особливим (і персональним !) інтересом його була творчість Нью-Йоркської групи, та й окремих осіб в її колі він особисто знав.  На додачу до унікального способу презентації матеріалу на лекціях і семінарах, оригінального (інтерактивного завше) спілкування зі своїми студентами, і  оригінальної методології аналізу поезії наш донбасько-американський професор привіз із собою в дарунок університету купу книжок і журналів, з яких постали неймовірні переклади зразків світової літератури українською і з яких до мене тоді вперше заговорили  на повен голос і Богдан Бойчук, і Юрій Тарнавський, і Емма Андієвська. Сподіваюся, той семестр став переворотом у свідомості не лише для мене.

Звісно, про існування цієї гілки української літератури я знала і до того часу. Але з осені 1995-го її представники до мене заговорили так близько, що я припинила назавжди ділити літературу на материкову і діаспорну, так само, як і відокремлювати українську від світової. Мабуть, тоді зрозуміла і те, що Україна є більшою за її державні кордони, і те, що її мистецтво  справді належить світові, і те, що той світ насправді такий маленький і відстані не мають значення.  Потім мої поезії поїхали разом паном Віталієм Кейсом до Нью-Йорку, звідти – потрапили до київського часопису «Світо-вид». Планета справді виявилася великою і маленькою водночас, а дороги – сповнені перехрестями.

Тому я  парадоксально здивувалася-не-здивувалася, коли життя звело мене із Богданом Бойчуком особисто. Здивувало інше – творчість просотувала його життя, а сам він ніколи не втрачав інтересу до того, як розвивається загалом мистецтво – в Україні, в Європі, в обох Америках, умів знаходити спільну мову із людьми, які були молодшими за нього втричі.  Пам’ятаю, як  він кількома неймовірними і влучними фразами окреслив  своє враження від віршів на презентації моєї першої поетичної книжки, за кілька хвилин – розмовляв англійською про блюз і джаз із шаленим музикантом, а ще за кілька – вже оповідав про свої плани щодо нової прозової книжки. Пам’ятаю, як пан Богдан вмів гостро реагувати схваленням або критикою на театральні вистави або музику. Пам’ятаю, як він міг готуватися до розмови із молоддю і як вмів говорити на публіці про своє розуміння творчости. Добре пам’ятаю, яким небагатослівними, але оригінальними, могли бути його висловлювання про творчість спільних знайомих, нові переклади, нові книжки, і про те, що в Києві має бути щороку більше і більше якісних концертів, вистав, мистецьких подій. Не існувало для Бойчука, мабуть, і кордонів між різними видами мистецтва, і хоча він таки був передусім представником літератури, радує те, що крайньою його книжкою стала збірка есеїв про інші мистецтва.

Гортаєш сторінки із його текстами і  розумієш, що в його житті було так багато подорожей (справжніх і поетичних),  багато спілкування, багато затишних домівок, був і київський затишок його родини останніх років. Бойчук володів неймовірною здатністю мінімалізму і влучности образів. Його життєсвіт прозорий, і в моменти пристрасти, страху, драми, і в миті радости.  Попри те, що образів, інтонацій і мотивів у його прозі і поезії можна знайти багато, найбільш пронизливими для мене особисто завше виявлялися мандрівка і молитва. Його мандрівки є подорожами всередину і назовні водночас, вони могли бути мандрівками тіл, подорожами по коханнях, шляхом, що висковзує з-під ніг, дорогою, що

врізується в землю а тобі здається що у простір переходить з місця в місце а тобі здається що в майбутнє.

Неповторним в Бойчука є і цикл віршів-молитов, і цикл заклинань, і щоразу вони  є більшими за жанрове означення.  Ці неймовірні й унікальні монологи містять настільки сильні повідомлення, що починаєш розуміти, як поезія переливається за межі самої себе, і чому її можна вважати частиною філософії. Ці екзистенціально насичені тексти Богдана Бойчука ще чекають на свою презентацію у світі театру, кінематографу, мультимедійного сприйняття й експерименту.

Мандрівник довго дивиться з одного берегу океану на інший, летить з України і повертається до неї, і щоразу везе свій внутрішній океан в собі, своїй свідомості, серці, розумі.

Згадую, що Богдану Бойчуку сьогодні було б дев’яносто і думаю про океан, який поєднує всі океани – про Небо, на березі якого збираються всі мандрівники. Згадую і думаю про цей Небесний Океан, з берегу якого спостерігають за нами і Віталій Кейс, і Богдан Бойчук.

Згадую і думаю про те, що Україна так влучно може бути більша за саму себе, а світ – залишатися і великим, і малим водночас.  

Друкувати