Друкувати
Середа, 26 вересня 2018 - 07:20

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

Мультимедійність культурного контексту

Юлія Ємець-Доброносова
6 лютого 2018

Окреслення культурного контексту має виняткове значення для розуміння присутности у світі конкретних культурних і мистецьких явищ, знаної або маловідомої спадщини окремих митців, творчости представників певних кіл спілкування, що існували «там і колись», але відлунюються і нині. Сенси творчих спрямувань передбачають комунікативний вимір, але контекст певного часу – це ще й горизонти існування і самоактуалізації людей, комунікація між якими і народжує особливий життєсвіт мистецтва.  Більшість яскравих і неповторних мистецьких явищ якраз і втілюються там, де комунікація є відповіддю на виклики світу.

Про необхідність окреслення культурного контексту, його конструювання і насичення конкретикою нині нагадав масштабний проект Дому мистецтва та освіти «Майстер-клас», який стартував наприкінці січня цього року. Цикл мистецьких подій «Київ в аванґарді. 1960-1970-ті» розпочався презентацією видання Антології української класичної музики «Київський аванґард 1960-х років. Школа Бориса Лятошинського». Аудіовізуальний проект (підтриманий і Міністерством культури України) постав з ініціативи відомого українського піаніста Євгена Громова, який  два десятиліття не просто регулярно виконує твори для фортепіано українських композиторів, але й активно пропагує в світі модерністську і аванґардову лінію в українському музичному мистецтві. Презентована антологія – проект співмірний сучасній аудіовізуальній культурі, із мінімальною присутністю текстового елементу. Вона включає чотири диски із записами фортепіанних творів Леоніда Грабовського, Валентина Сильвестрова, Віталія Годзяцького, Володимира Загорцева, Петра Соловкіна, Святослава Крутикова, Євгена Станковича. Трьом першим авторам присвячено по окремому диску, четвертий є добіркою яскравих творів чотирьох наступних митців. Частина фортепіанних творів є по суті прем’єрами в записі, декілька – маловідомі навіть зацікавленій в такій музиці публіці, більшість – повинні ще бути осмислені і професійною музичною спільнотою, і мистецьким середовищем, і науковцями.  Постать Бориса Лятошинського і його творчість – та мітка, яка започатковує комунікацію і тяглість, але окремі неповторні лінії, що їх презентують всі автори, зібрані в антології, – підкреслений розвиток і пошук нового.   

Саме тому назву антології і варто прочитувати не як означення певного напряму (а тут – завше поновлювана можливість дискусій між фахівцями і самими авторами), а скоріше як бажання підкреслити (і не боятися щоразу це робити) те, що представлена на дисках музика київського кола композиторів 1960-х років – це і був аванґард у первинному значенні цього слова. Приваблива двозначність назви – окрема тема для розмови. Текстовий компонент антології – лише буклет із мінімальним коментарем (або автокоментарем композиторів), короткими відомостями про митців та добіркою неймовірних за силою світлин кола композиторів, які у 1960-ті стартували із творами модерністського прямування, та й в наступне десятиліття не полишали свої спроби іти проти течії совєтського мейнстріму академічної музики і по суті здійснили у музиці прорив світового масштабу.

На обох презентаціях антології Євген Громов не втомлювався повторювати імена тих, хто підхопив його зацікавлення цією темою (спочатку – американський композитор українського походження Вірко Балей, пізніше – студія «Аркадія», Дім «Майстер-клас», типографія «Клякса»). Та не один раз звучала і пропозиція продовжувати пізнання неймовірних музичних експериментальних і яскравих навіть на сьогодні експериментів київського кола композиторів 1960-х років, які, власне, творили у нестерпних умовах совєтського розуміння сутности і ролі культури і структурування мистецьких практик. Біографія багатьох із них має сліди від зіткнень із тою конструкцією дійсности. Тому чотири диски українського (по суті субкультурного) музичного аванґарду – це ще й свідчення прямостояння, прагнення творити свої горизонти і свій контекст, а інколи і мітка бунту. Контекст, присутність якого засвідчує антологія, є прикладом того, як комунікація народжує горизонти і життєсвіти, без яких і мистецтво уявити важко. Тож продовженням розмови про модерну і експериментальну українську музику стала на початку лютого і презентація книжки про творчість одного з представників київського кола 1960-х Леоніда Грабовського (багато років він мешкає в США) «Лінії. Перехрестя. Акценти», упорядкованої сучасним українським композитором Олександром Щетинським і виданої харківським видавництвом «Акта». Окрім статей, присвячених творчості і методу композитора, радує поява у ній бесід, листування, каталогу творів.

Тема пошуку контекстів і прагнення не замикатися в цьому пошуку рамками одного виду мистецтва є магістральною для подій проекту «Київ в аванґарді. 1960-1970-ті», частина яких вже відбулася, інші  – в найближчому майбутньому. Свідченням орієнтації на окреслення, осмислення і переживання контекстів є те, що в лютому і на початку березня заплановано відкриття виставки фото і живопису «Образи шістдесятників», лекції про українське кіно, театр і медіамистецтво 1960–1970-х років. Тут зринає ще один сюжет в історії про пошук контексту (чи контекстів), адже з надбань українського мистецтва 1960-х років найбільш відомим ширшому колу до сьогодні залишається доробок літератури, за нею іде кінематограф, а далі вже – музика, живопис, графіка, фотографія. Однак позірна літературоцентричність творчих спрямувань митців тієї не надто лагідної для них доби  є лише однією перспективою, одним із можливих поглядів, одним ракурсом, одним горизонтом. (Та й зрозуміти повноцінно спрямування літератури без розуміння спрямувань музики чи графіки навряд чи можна). Проект «Київ в аванґарді. 1960-1970-ті» є спробою акуратно і делікатно вказати, що життєсвіт десятків митців тієї доби був в аванґарді саме тому, що не лише мав внутрішню силу, але й розгортався у багатьох лініях, на багатьох перехрестях різних мистецьких практик. А ще – це нагода вкотре замислитись над тим, як альтернативні щодо совєтського мейнстріму контексти виявляються магістральними і дають прорив української культури у світ, а субкультурність існування сенсів, які творили митці 1960-х років, розмикає і досі свої рамки.

Якщо маєш бажання мислити не лише окремішність існування того чи іншого твору мистецтва, але й мислити його контекст – це означає в тому числі розуміти і неуникну його мультимедійність. Медіа музики, медіа живопису, медіа експериментів у фотографії, медіа театру або кіно – вони існують і окремо, і водночас разом. На початку 21 століття ця мультимедійність української культури і українського мистецтва загалом видається нам очевидною, однак вона була актуальною і для століття минулого. Інші швидкості, інші обрії, інші техніки, і та сама неуникність горизонтів і комунікації, які уможливлюють сенс, присутність, про-явлення у звуках, словах, образах.

Друкувати