Друкувати
Субота, 22 вересня 2018 - 00:03

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

Мазох-кафе

Оксана Форостина
24 березня 2015

Навесні 2010 року, коли до влади в Україні саме прийшов Віктор Янукович, я помітила це вперше. У багатьох моїх знайомих десь на дні розширених від жаху очей світилася дивна радість. У ній було щось непристойне, майже фізіологічне. Це була радість поразки, полегшення. Тепер можна було повернутися у звичний модус жертви, повернутися на кухні, до тихого й безперспективного животіння, майже як «за Брєжнєва». «Це на роки!» - казали вони. Ця радість лякала навіть більше, ніж Янукович з Азаровим. Адже на що спертися, якщо навіть ті, хто «проти», десь у глибині душі «за»?

Я знову бачу цю радість тепер. Не в усіх, але таки у багатьох виступах та постах у соціяльних мережах. Мовляв, знову не зробили реформи, знову втратили (втрачають) шанс, знову все даремно, знову нас зрадили, знову «любі друзі». Знову українці не змогли.

Ага, й ще одне: коли ще зарано було судити, чи «змогли», бо зміни лише почалися, будь-які оптимістичні та заохочувальні твердження, наприклад, що українці показали себе стійкішими у відстоюванні европейських цінностей, кому ці «европейські цінності» належать «офіційно» як членам Европейського Союзу, одразу зголошувався хор тих, хто ці твердження «зашикував», мовляв, куди нам, схаменіться, за кого це ви себе тут маєте?

Можливо, й я би піддалася на ці занепадницькі та панічні настрої, якби не була такою розлюченою, як часто у таких випадках, розлюченою насамперед на себе. Бо дуже багато сил та енергії йде на те, щоби опиратися щодня й щохвилини нав’язуваній мені відповідальності за спільноту. Якщо ти українець, а особливо українка, кожна твоя похибка ганьбить усю спільноту. «Знову українці не змогли», «в українців руки з одного місця», «ну це ж українці». Якщо менеджер великої глобальної корпорації з гучним ім’ям робить помилку – це просто помилка. Якщо це робить українець – це ще одне свідчення неспроможности. Це встид родині, ганьба нації, арґумент для ворогів.

Це архаїчний, домодерний спосіб мислення. Тобто, так живуть у суспільствах, де є клани, конкуренція між цими кланами, честь роду й усе таке. Так жили наші предки від того часу, коли бігали за мамонтами й практично донедавна. Лише кілька століть тому кілька західних країн зробили грандіозний прорив, звільнивши особистість від кланової відповідальности, надавши індивідууму священне людське право накосячити. Банкрут? Піднімешся й підеш далі, спитайте Дональда Трампа. Банк відмовив у кредиті? Підеш в інший, а потім в інший, а потім у ще один, спитайте Говарда Шульца. Українець? Здохни, а зроби першим, зроби не просто краще за сусіда, а взагалі найкраще, й ми ще подивимося, чи з тобою розмовляти. Спитайте Івана Малковича. 

Успіх у підприємництві та й загалом у будь-якій справі визначається не кількістю помилок. Помилок неможливо уникнути, всі їх роблять. Успіх визначає спроможність підніматися й іти далі, а не западати у депресію. Успіх визначає вміння не перетворювати помилку у тавро, відкидати несправедливі узагальнення. Не можуть помилки, навіть дуже дурні й небезпечні помилки кількох людей, бути джерелом упереджень до кількамільйонних спільнот. Не можна толерувати ганебні стереотипи й не можна вибачатися за вчинки людей, яких не знаєш особисто, якщо ти, звичайно, не національний лідер і ці вчинки не були інституційовані. Нікого не можна називати хамами, бо хтось із кількох десятків мільйонів, об’єднаних спільною мовою, щось зробив не так.

Ми не унікальні у своїй біді. Подібний виклик самоненависти й упереджености зустрічає багато колись поневолених спільнот, наприклад, афроамериканці. Але на відміну від афроамериканців ми боїмося відкрито говорити про упередження. Ми взагалі боїмося вимовляти слово «українофобія», адже це слово з лексикону Ірина Фаріон, й загалом правих, а бути схожими на Ірину Фаріон не хочеться. Найодіозніші лідери думок та політики монополізували мовлення про цю проблему, але це не означає, що проблеми не існує. (Дивно було би, якби її не існувало: американофобія є, франкофобія є, русофобія є, а українофобії з якогось дива немає, бо ми все прекрасні рожеві єдинороги й нас усі люблять?) І це боягузтво людей, які говорять і очікують бути почутими, ще й тим ганебніше, бо від українофобії страждають люди, об’єднані не за етнічним принципом, як, можливо, вважає Фаріон, і навіть не за культурним, а за, в широкому сенсі, політичним і ціннісним. 

Справді, упередження є. Дуже часто ми самі є джерелом цих упереджень. Дуже часто українофобію невідрефлексовано. Ми не даємо собі ради зі своєю самоненавистю, зі своїм мазохізмом, зі своєю таємною насолодою спільними поразками. Ця самоненависть контрастує з нарцисизмом, яким захлинаються медіа та соціяльні мережі. Кожне, навіть маленьке досягнення, треба задокументувати, навіть якщо це просто понаднормові години праці, тільки хай це буду я, або моя родина, або мій клан (чи кланчик). Натомість усе, що не вдається, це не «я», а «ми» або «вони». Переконана, що це лише на перший погляд видається парадоксальним. Нарцисизм є бажанням відокремити «я» від «ми» і «вони».

Я не знаю, що з цим робити. Знаю лише, що не буду просити вибачення й не дозволю накидати почуття провини. Ані собі, ані «нам», ані навіть «їм».

Друкувати