Друкувати
Середа, 26 вересня 2018 - 10:12

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

Історія, історики й історіописання совєтських часів. Інтерв’ю з Ярославом Дзирою (Київ, осінь 1988 року)

Степан Величенко
19 червня 2014

У 1988-1989 рокам завдяки канадсько-совєтській програмі академічних обмінів я стажувався в Київскому університеті і досліджував совєтську історіоґрафію. Протягом листопада 1988 майже щодня ходив до Центральної наукової бібліотеки (тоді на Володимирській), де спілкувався з дослідниками. Саме тут я познайомився з Ярославом Дзирою, прізвище якого я знав, бо читав Літопис Самовидця, зредагований ним. Тоді пару разів на тиждень, так з годину, на першому поверсі бібліотеки навпроти туалету в темряві я записував інтерв’ю з паном Ярославом, стенограма якого пропонується нижче. З усіх істориків, з якими я зустрічався, і благо-, і неблагонадійних, я міг найчастіше зустрічатися саме з ним і, мабуть, найбільше дізнався про механізм науки за совєтської влади саме від нього.

Наприклад, коли я замовляв книжки, я дивувався, чому я мусив чекати на них по 3-5 днів. Це було особливо дивно, оскільки мене тоді цікавили бездоганні офіційні видання «Історії СРСР» та «Історії УРСР». Попитавши серед своїх знайомих, він довідався, що одна співробітниця бібліотеки, яка була донощицею, мала доручення стежити, які книжки бере науковець з Канади. Вона здавала іх до партійного відділу бібліотеки, де їх уважно читали і старались зрозуміти, які антисовєтські пасквілі іноземний «буржуазний націоналіст» шукає в таких текстах. Одного дня в Інституті історії я зустрів Олену Апанович і говорив із нею 15-20 хвилин – хоч я не подавав прохання про дозвіл на інтерв’ю з нею, як тоді ще треба було робити іноземцям. Пізніше мені розповів пан Ярослав, що тодішний очільник інституту Ю. Кондуфор викликав її до себе і питав, чому вона говорила зі мною, і нагадав їй, що вона має сина – і це незважаючи на той факт, що тоді вона формально вже не працювала.

Пан Ярослав особливо не приховував свого ставлення до російськомовної українофобської совєтської влади. Він, більше ніж інші, допоміг мені усвідомити, чим насправді була нео-сталінська наука в Україні, в яких страшних умовах справжні історики вивчали і писали українську історію, і пояснив мені на прикладах плагіату, «хто є ким» і «хто кого» в науковому світі. Розказав, як К. Стецюк і В. Дядиченко списували у М. Грушевського. Як М. Котляр копіював рукописні джерела, зібрані В. Шугаєвським. Як В. Голобуцький, рецензент макета роботи І. Крип’якевича “Документи Богдана Хмельницкого” (1961), використав його в своїй книжці “Дипломатическая история освободительной войны украинского народа” (1962) без посилання.

Див. далі:

http://historians.in.ua/index.php/intervyu/1199-stepan-velychenko-istori...    http://historians.in.ua/index.php/intervyu/1200-stenohrama-rozmov-z-yaro...  

Друкувати