Друкувати
Неділя, 18 листопада 2018 - 22:44

Джерело: Авторський блоґ на www.krytyka.com

Бути чи не бути Шарлі

Наталя Єрьоменко
12 лютого 2015

6 січня двоє чоловіків зайшли у редакцію французької сатиричної газети “Шарлі Ебдо” і розстріляли журналістів, які перебували на той момент у приміщенні, а також двох полісменів. Подія стала шоком для всієї Франції і миттєво викликала хвилю солідарності і співчуття. Хештеґ #JeSuisCharlie (Я - Шарлі), який з’явився у соцмережах, одразу ж підхопили користувачі навколо усього світу, а сотні тисяч парижан вийшли із цим написом на вулиці свого міста. Щоб зрозуміти, які болісні і непроговорені теми збурила ця подія у ліберальних суспільствах, я спробувала проаналізувати, що про неї писали великі англомовні медіа, і, не менш важливо, що вони про неї не писали.

Серед багатьох хиб, притаманних сучасним медіа, є одна із найнебезпечніших - логічна хиба, відома під назвою хиба виключеного третього, або ж фальшива дилема (false dilemma). Вона полягає в тому, щоб подати дві альтернативні точки зору так, наче вони вичерпують весь вибір можливостей і tertium non datur. Якщо погодитися, що медіа на те і media, щоб сполучати різні частини суспільства і бути посередником між ними, то ніщо так не спотворює цю їхню роль, як фальшива дилема - створення дискурсу “або, або”, який породжує поділ суспільства на ворогуючі табори і його поляризацію.

Медіа (класичні, а ще більше - соціальні) залишають все менше часу для формування реакції на події, які вони висвітлюють. Реагування редукується до маркування, означення своєї позиції, до того ж у вузьких рамках бінарного коду - або християнин, або мусульманин; або лівак, або націоналіст; або європеєць, або араб.

Особливо це стосується больових точок суспільства, його невідрефлексовуваних і непроговорюваних питань. Що боліснішою є тема, то швидшою - реакція, то меншою - толерантність, то непереборнішими - відмінності. Зникає поле невизначеності, зникає час на ґрунтовний аналіз події, комплексний розгляд її можливих витоків та наслідків. Здатність суспільства витримувати “сірі зони” - простір, в якому можливим є дискурс “і, і”, а не лише “або, або” - наближається до нуля. Як сказав Джордж Буш після теракту 11 вересня 2001 року у Нью-Йорку: “Або ви з нами, або з терористами”.

Панівний наратив

Протягом першого тижня після стрілянини в редакції Шарлі Ебдо, більшість великих англомовних медіа активно публікували різного штибу відгуки і колонки на цю тему - від переповнених просвітницьким духом од свободі слова, до реакції мусульман на вбивство журналістів, здійснене ісламістами-радикалами. Перша хвиля медійних реакцій мала переважно глорифікаційний характер - як, наприклад, полемічний “Як журналізм має відповісти на цю безсоромну атаку” , розміщений на порталі openDemocracy. У ньому автор називає Шарлі Ебдо “голосом безкомпромісної опозиції до цензури в будь-якій формі”, а вбивство журналістів - “посиленням загрози медіа-працівникам у світі, де свобода слова зустрічає багато жорстоких загроз”; журналісти тижневика постають відважними борцями за ліберальні цінності, захисниками вільного самовираження від загроз екстремізму. Після такого пасажу автор, чи не єдиний з усіх оглядачів, що писали про Шарлі, закликає працівників медіа бути відповідальними і практикувати “повільний журналізм”, уникати швидких висновків і сенсаційних заяв, і взагалі ставитися уважніше до того, що вони пишуть “цими днями”, щоб не створити підстав для ненависницьких реваншистських актів проти мусульман.

Професор історії Колумбійського університету Саймон Шама у своїй колонці на Financial Times наголошує на тому, що свобода слова є універсальною, а “нешанобливість - це джерело свободи”. Його короткий виклад історії братства сміху і свободи у європейській традиції призначений пояснити, чому для європейської преси право вільно виражати себе означає насамперед право висміювати - a right to ridicule, і чим загрожує замах на це право. Блискуче стилізований і щедро наповнений історичними анекдотами, текст рясніє дуже сильними фразами-штампами, як от “монстри”, “знавіснілі злочинці”, “кривава спроба стерти усмішку”, “смертельний культ ханжеського мороку” та “slaughter”, (в англійській - надзвичайно жорстоке вбиство тварин).

Захищає свободу слова і Каріма Бенун, відома своєю позицією мусульманки-антифундаменталістки. Тон її колонці задає заголовок “В жодному разі вони не змусять нас відкласти наші ручки” та лід “Ручка супроти Калашнікова; відвага проти жорстокості”. Авторка веде гнівний уявний діалог із своїми одновірцям, звинувачує їх у поклонінні “Богові свого ісламістського культу” і суворо засуджує ісламізм та його адвокатів у ліберальному таборі. Подібно до Шами, вона вважає, що вільне самовираження включає в себе право на висміювання і що “ми повинні наважитися захищати навіть право на богохульство”.

Політолог з Антверпенського університету Кас Мадд зовсім не поділяє тенденцію називати теракт “атакою на свободу слова”: він вважає, що ми не Шарлі - “і в цьому наша проблема”. У гаслі #JeSuisCharlie він бачить лише недоліки громадян ліберальних демократій світу: їх реакційність (вони голослівно висловлюють свою солідарність в соціальних медіа, лише щоб за хвилину відволіктися на “білку, що катається на водних лижах чи кошеня, що грає на піаніно”), непослідовність (багато нуворишів-захисників ліворадикального Шарлі Ебдо є ісламофобами та націоналістами, а отже, його ідеологічними супротивниками) та лицемірство, адже більшість лібералів наголошують, що демократичні дебати мають залишатися “цивілізованими”. При цьому концепт “цивілізованості” використовується ними кон’юктурно і вибірково. Підсумовує Мадд висновком, що свобода слова має або захищати всі групи суспільства однаково (що, на його думку, неможливо), або бути доступною для всіх, включно з антисемітами та ісламофобами. Тож замість того, щоб звужувати її до “цивілізованих дебатів”, або ж розширювати антидискримінаційне законодавство, лібералам варто поводитися відповідно до їх лозунгів і користуватися свободою слова на повну, критикуючи абсолютно всіх.

Мадд, як і багато інших прихильників “необмеженої свободи слова” (я беру цю фразу в лапки, як абстрактний концепт) припускається у своєму матеріалі фальшивої дилемми: всю можливу множинність стратегій поведінки ліберального суспільства з концептом вільного самовираження він зводить до двох опцій - або необмежена свобода слова, включно з свободою ображати кого завгодно, або ж гарантія захисту від образ та наклепу всім групам населення. Другу опцію він радикалізує таким чином, що вона видається очевидно нездійсненною, і подає першу, як єдину можливу.

Апологію свободи слова без обмежень доводить до певної кульмінації Джефрі Голдберг, який у The Atlantic називає її священною. У триб’юті газеті, для якої, кажучи популярно, не було нічого святого, це звучить щонайменше дивно. Надаючи свободі слова статус священної корови, Голдберг ігнорує той факт, що вбивство його колег відбулося саме через те, що інші люди надали іншому абстрактному концепту - релігії, - того ж статусу, і підтримувати цей статус стало для них важливішим за людське життя.

Альтернативний наратив

Кілька днів після теракту почали з’являтися альтернативні голоси журналістів, які не поспішали солідаризуватися зі своїми колегами. Девід Брукс у своєму оп-еді на New York Times пише “Я - не Шарлі Ебдо”, і вказує, що американці, які сьогодні захищають Шарлі, зовсім не так схвально ставляться до радикальних виявів свободи слова у своїй країні, коли вона торкається дражливих для них тем. Вбивство журналістів у Парижі, на його думку, може сприяти менш лицемірному підходу до контраверсійних фігур, сатириків та провокаторів в Америці.

Альтернативну думку висловлює і директор Statewatch Бен Хейз, який починає схоже на Мадда: “Ні, ми не Шарлі”, - але продовжує зовсім інакше - “і не маємо бути”. Він порівнює атмосферу після паризького теракту із напруженою та тривожною атмосферою в Америці після нападу терористиів на вежі-близнюки. Сьогоденний медіа-наратив, вважає Хейз, у якому спланований і спрямований проти конкретних людей злочин називають “атакою на західні цінності та свободи”, так само посилює поляризацію і підштовхує суспільство до поділу на “нас” та “них”, як це робила вже згадана риторика Буша і його заклики до “глобальної війни з терором”. Зараз, як і тоді, пише він, ти або з Шарлі, або з терористами.

Це не єдина пастка, в яку потрапляли коментатори цієї історії. Другою поширеною реакцією став victim blaming - виправдання злочину поведінкою жертви. В соцмережах такі коментарі отримали назву “I believe in free expression, but” camp (табір “я вірю у свободу слова, але”), і їх у досить вичерпному обсязі зібрав Ентоні Л. Фішер на reason.com. Утім, спроби “пояснити” теракт характером карикатур Шарлі Ебдо хоча і лунали серед блогерів та інтернет-користувачів, проте були майже відсутніми у дискурсах великих і впливових англомовних медіа як New York Times, Slate та The Atlantic. Основний наратив, який медіа взяли на озброєння, героїзував загиблих журналістів - але й журналістику як професію; аргументував важливість свободи слова - але й сакралізував її, робив її Граалем і Єрусалимом, приводом для хрестового походу.

Зовсім мало було серед медіа тих, хто намагався принаймні пояснити карикатури Шарлі Ебдо для людей з-поза французького контексту, або ж спробувати, як журналіст зі Slate, витримати напругу суперечностей і припустити, що “Шарлі Ебдо” могли бути і героїчними, і расистськими водночас. Стосовно українського суспільства, то реакції користувачів вітчизняного сегменту фейсбуку, які часто виражалися фразою “так їм і треба”, продемонстрували низьку цінність людського життя, низьку емпатію до страждань іншого, а також те, як легко викликати в українців Schadefreude до невдачі когось успішнішого і сильнішого. Пов’язуючи паризький теракт із “м’якотілістю” та надмірною толерантністю французів до імігрантів-мусульман українці виявляють свою ксенофобію, яка коріниться у неосвіченості і цілковитій відсутності інтересу до інших країн та суспільств. Трактуючи агресивність як іманентну рису мусульман, ми забуваємо, що імігрантські спільноти часто потерпають від ізольованості та дискримінації в європейських країнах, що і призводить до агресивної та асоціальної поведінки серед них.

Поза наративом

Сумно, коли саме смерть журналіста стає приводом для давно потрібної розмови про справжню природу і межі свобод, якими так пишається ліберальне суспільство. Проте подвійно сумно, і навіть трагічно, якщо усе, до чого призводить ця розмова - це пошук зовнішнього ворога, його іншування та демонізація; збільшення мови ненависті, наростання поляризації суспільства і ще більша ізоляція; поділ на “справжніх” та “несправжніх” мусульман, врешті решт. У всьому світі вільне висловлювання дійсно перебуває під загрозою, і часто для цього не потрібно жодних зовнішніх ворогів. Критики паризького “Маршу єдності” справедливого підмічають, що більшість політиків, прем’єр-міністрів, президентів і монархів, присутніх на ньому, у власних країнах толерують свободу слова лише до тієї міри, до якої вона не загрожує добробуту їхніх режимів. Вони не вбивають відкрито, як терористи, не знищують фізично (принаймні, нечасто) і, звісно, не роблять цього власними руками - але терор страхом, цензура і цинізм їх режимів вбиває ще гірше - невидимо і повільно. Це неоголошена війна, куди підліша за терористичні атаки, адже ведеться вона приховано і під риштуванням союзу держави і медіа. Коли ж з’являється хтось, на кого можна спроектувати образ ворога, держава висловлює свою солідарність і посилює контроль над суспільством, говорить про необхідність особливих заходів безпеки і закликає до глобальної війни з терором.

Ми - медіа, - підхоплюємо її заклики і тиражуємо “ви або з нами, або з терористами”, так, наче дійсно існує якесь монолітне об’єднане “нами”, в яке ми віримо. Ми звужуємо свободу слова до можливості когось висміяти і наділяємо сатиру начебто рушійною вивільняючою силою. Проте сатира - це лише безпечний спосіб виявити агресію комусь сильнішому, спроба замаскувати свій вишкір під посмішку. Саме тому у суспільних масштабах здатність людей висміювати своїх можновладців грає на руку останнім - вони тримаються при владі, поки в людей є почуття гумору. Якби сміх і справді був зброєю за вільні медіа, більшість коміків і сатириків перебували би зараз за ґратами або у вигнанні, як Едварда Сноуден і Джуліан Ассанж.

Ми справді не Шарлі - і не мусимо ними бути. Ми не мусимо прикриватися сатирою у своєму бажанні суспільних перетворень, не мусимо прикидатися слабшими і безпечнішими, ніж ми є, не мусимо вдавати, що з усіх інструментів боротьби маємо лише сміх. На щастя, у нас є критичне мислення і здатність до діалогу, і ми навіть інколи їх застосовуємо. Вони можуть вберегти нас від того, щоб вестися на ворога примарного, натомість пам’ятати, хто наш справжній ворог, і якої зброї він справді боїться.

Друкувати