Друкувати
П'ятниця, 21 вересня 2018 - 14:33

Джерело: Часопис «Критика», Рік XXII, число 3–4 (245–246), сторінки 24-25

Життя після смерти Сталіна

Квітень 2018

Смерть Сталіна, режисер Армандо Янучі, Франція – Велика Британія – Бельгія, 2017, 107’

Усе починалося з коміксу. Спочатку Сталін помирав на ґлянцевих сторінках однойменного французького двотомника («Агонія», 2010, і «Похорон», 2012) Т’єрі Робена та Фаб’єна Нурі. Далі – більше: після успіху коміксу Сталін мав померти і на великому екрані. На пропозицію зняти фільм за коміксом пристав британець Армандо Янучі – майстер політичної сатири, автор численних радіо- і телешоу, декількох серіялів («У вирі подій», «Віце-президент») і повнометражного фільму «У петлі». Після сатири на політичний лад у сучасних ліберальних демократіях США та Британії Янучі взявся за совєтську історію – в результаті отримуємо довільно витлумачену тоталітарну комедію, світова прем’єра якої відбулася 8 вересня 2017 року на Міжнародному кінофестивалі у Торонті. Наприкінці січня цього року вона вийшла в український прокат.

Одного вечора наприкінці лютого 1953 року поціновувач класичної музики Іосіф Сталін слухає радіотрансляцію концерту Моцарта у себе на дачі. Йому дуже подобається, як Марія Юдіна виконує фортеп’янну партію, і він просить для себе платівку із записом концерту, якого, вочевидь, не було. Тож доведеться зіграти концерт іще раз, бо хіба можна відмовити товаришеві Сталіну? Непритомного від хвилювання дириґента вдасться замінити іншим, піяністку переконає зіграти «на біс» п’ятизначний хабар, а слухачів для кількости можна назбирати просто на вулиці – як у роки масових репресій, тільки цього разу з хорошою, просвітницькою метою. Разом із записом Сталін отримує записку від невгамовної піяністки, яка не має іншого способу бодай якось заявити про незгоду щодо репресій членів своєї родини.

Сталін читає записку і майже вмирає зі сміху – швидкої смерти йому не судилося. На запах крові та інших рідин людського організму починають збиратися стервоїдні колеґи-партійці. Чимось зарадити розбитому паралічем вождеві вдається не одразу: після «справи лікарів» охочих одягнути білий халат із професійною метою майже не залишилося. Сталін, що не дивно, врешті помирає – і це лише початок історії.

Класичний для англійської чорної комедії прийом – уникати глибинних розборів трагічних наслідків, не зважати на їхні причини, а зазирнути за лаштунки процесів, що відбуваються поміж тим. «Смерть Сталіна» зосереджується саме на цьому: що відбувається між сталінським терором і відлигою, що відбувається за похоронною процесією. Сміх над процесом. Якщо придивитися, жодна сказана у фільмі репліка не є смішною сама по собі. Смішно те, як і коли її було сказано, смішна вся ситуація загалом. Смішно те, що тієї миті персонажі зовсім не здавалися собі смішними.

Це, за великим рахунком, фірмовий прийом Янучі, що його він опанував на відмінно ...

Друкувати