Друкувати
Середа, 26 вересня 2018 - 06:25

Джерело: «Критичні рішення», www.krytyka.com

Жіноча революція у «чоловічому клубі» дипломатії

Грудень 2016

Не раз випадало чути, що з рівністю чоловіків і жінок в Україні все гаразд. Мовляв, у нашій національній традиції закладено матріярхат, ніхто нікого не обмежує. На жаль, такої думки дотримуються і обивателі, і особи, удостоєні високих наукових звань та ступенів. Є й ті, хто взагалі вважає ґендерну рівність загрозою існуванню української нації. Інші наполягають на надуманості проблеми. Однак цифри засвідчують протилежне: у загальному рейтинґу ґендерної рівности Україна посідає 61-ше місце у світі. У рейтинґу залучення жінок у політику – 117-те. Заробітна плата жінок нижча, ніж у чоловіків у середньому на 30 %. «Слабка стать» має менше можливостей для кар’єрного росту, що підтверджує мізерно мала кількість жінок на керівних посадах.

Поняття «ґендер» увів до наукового обігу наприкінці 1960-х років Роберт Столер. Він запропонував використовувати цей термін на позначення соціяльних і культурних аспектів статі. Відтоді «ґендер» стосується не біологічної статі людини, а тих соціяльних ролей, характеристик, особливостей, що їх чоловіки або жінки набувають у суспільстві під впливом соціокультурних чинників.

Ідеї рівних прав і можливостей людини незалежно від етнічних, расових, вікових, релігійних та інших ознак є частиною загальнолюдських цінностей, культури, демократичної ідеології. У цьому ряду ґендерна рівність уважається засадничим принципом із забезпечення всієї повноти прав людини.

Попри тривале опрацювання питань ґендерної політики, досі виникає чимало дискусій довкола її теоретичного осмислення й особливо шляхів реалізації. Політика більшости демократичних країн уже спирається на законодавчі та нормативно-правові акти, покликані забезпечити ґендерну рівність у всіх сферах суспільного життя. Низці країн цілком успішно вдається їх застосовувати. Однак в Україні існують сфери, що їх і досі вважають традиційно «чоловічими». Це, зокрема, державне управління та дипломатія. Контекст проевропейської парадигми та вимоги часу диктують нашій країні потребу реформування в частині забезпечення ґендерної рівности у зазначеному секторі. Відповідальність за розроблення та впровадження державної політики несуть уряди країн. Однак навіть доступ до урядування не завжди ґендерно збалансовано. В органах державної влади України досі спрацьовує принцип вертикальної ґендерної сеґреґації: чим вища посада, тим менше жінок її обіймають. Від часу здобуття незалежности Кабінет міністрів України лише один раз очолювала жінка – Юлія Тимошенко. На міністерських посадах у дев’ятнадцяти урядах було тільки двадцятеро жінок. А посаду міністра закордонних справ у нашій державі жодного разу не обіймала жінка. У складі Кабінету міністрів, який діяв від грудня 2014-го до квітня 2016 року, було лише дві жінки.

Першою жінкою-послом у світі вважають відому радянську політичну діячку Алєксандру Коллонтай. 1923 року вона очолила дипломатичне представництво у Норвегії. 1926 року її було призначено послом СРСР у Мексиці, а 1930 року – у Швеції, де вона очолювала посольство до 1945 року. Алєксандра Коллонтай визначала дипломатію як «мистецтво зав’язувати відносини з людьми і розвивати їх». Дипломат, говорила вона, який не набув своїй країні нових друзів, не може називатися дипломатом.

В історії української дипломатії не згадується жодна жінка, яка очолювала б зовнішньополітичне відомство або формувала політику зовнішніх відносин держави. Десятки прізвищ від часів Київської Русі й донині – чоловічі. Хоча загалом така тенденція подібна до европейської, проте ситуація на Заході трохи краща. Наприклад, найбільше жінок серед очільників дипломатичних відомств за всю історію спостерігаємо у Швеції, де їх семеро. У Грузії та Болгарії – троє, у Хорватії, Італії, Ліхтенштайні та Латвії – двоє, у Великій Британії, Македонії, Молдові, Польщі, Сан-Марино, Угорщині та Франції по одній.

Якщо в европейських країнах від середини XX століття почали з’являтися жінки на посадах міністрів закордонних справ, то зовнішньополітичне відомство України залишалося «чоловічим клубом». Однак слід зазначити позитивну тенденцію у призначенні жінок на нижчі посади. Зокрема, в Україні, починаючи від 1990-х років, троє жінок (Наталія Зарудна, Наталія Галібаренко, Олена Зеркаль) обіймали посаду заступника міністра закордонних справ або рівнозначну їй (заступника державного секретаря), восьмеро жінок було призначено на посади послів та представників України в міжнародних організаціях, семеро були генеральними консулами. Враховуючи, що вони обіймали декілька посад одночасно (за сумісництвом) або переводилися з одного дипломатичного представництва в інше, то загальна кількість номінацій жінок на посади послів та представників при міжнародних організаціях сягає дев’ятнадцяти.

Першою жінкою, яку було призначено українським послом, стала Ніна Ковальська. Її місія була у Швайцарії, а за сумісництвом – у Ліхтенштайні та Ватикані. Вона виконувала свої обов’язки протягом 1998–2003 років. Також слід згадати Сюзанну Станік, яка була постійним представником України при Раді Европи від 2001 до 2003 року, та Наталію Зарудну, яка у 2002–2003 роках обіймала посаду заступника державного секретаря МСЗ, а 2012 року її було призначено головою центру ОБСЕ в Астані. За словами провідної експертки з ґендерних питань Міжнародного центру перспективних досліджень, екс-дипломатки Олени Захарової, жінки-дипломати в Україні, на жаль, є винятком, а не правилом.

Станом на жовтень 2016 року посаду першого заступника міністра закордонних справ обіймає Олена Зеркаль. Із 84 посад послів України у світі лише чотири обіймають жінки, а це менше ніж 4 %: Тетяна Іжевська (при Святому Престолі), Наталія Галібаренко (Велика Британія), Інна Огнівець (Португалія) та Любов Непоп (Угорщина). У понад тридцяти генконсульств та консульств України за кордоном очільниками нині є лише шість жінок: генеральний консул України в Гамбурзі (ФРН) Оксана Тарасюк, у Франкфурті-на-Майні Алла Польова, у Санкт-Петербурзі (РФ) Леся Лозинська, в. о. консула України в Новосибірську (РФ) Діана Іванова, генеральний консул України в Чикаґо (США) Лариса Герасько, почесний консул України у м. Метц (Франція) Ольга Надія Левенек-Головач. Високу посаду посідає ще одна жінка, Тетяна Волкова, Тимчасовий повірений у справах України в Чорногорії. І це – все.

У статті 8 Восьмої періодичної доповіді про виконання Конвенції ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок ідеться про те, що тепер співвідношення чоловіків і жінок в апараті МЗС України становить приблизно 70 % на 30 % від загальної кількости працівників. Проте 2015 року із 600 працівників у МЗС лише 38 жінок або 6,3 % обіймали керівні посади. Але за таким підрахунком до керівних посад відносять і начальників відділів та керівників секторів, які у рамках досі нереформованої командно-адміністративної системи державного управління практично не мають жодного впливу на ухвалення рішень, а тим більше за ранґом не співвідносяться із посадою Посла України за кордоном. Якщо обмежитися лише тими керівними посадами, перебуваючи на яких справді можна впливати на систему ухвалення рішень і бути призначеними на посади послів, то таких жінок тепер четверо. Це одна посада заступника Міністра, дві посади Директора Департаменту і одна посада начальника управління. Така ситуація всередині відомства свідчить про вертикальну ґендерну сеґреґацію, яка призводить до нерівномірного розподілення чоловіків і жінок на різних рівнях.

Европейський контекст закликає до реформування зовнішньополітичного відомства України. Реалізація ґендерної політики у цьому відомстві є одним із елементів реформи. Згідно зі статтею 106 Конституції України та статтею 13 Закону України «Про дипломатичну службу» президент «призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав». У липні 2014 року Петро Порошенко наголосив на збільшенні кількости жінок-дипломатів у країнах ЕС. Він, зокрема, доручив міністру закордонних справ Павлу Клімкіну збільшити кількість українських жінок-дипломатів у країнах-членах ЕС.

Попередні президенти загалом іґнорували ґендерне питання. Перший президент України Леонід Кравчук не призначив жодної жінки на дипломатичні посади за кордоном. Леонід Кучма почав фемінізувати відомство: із 315 призначень 3 були на користь жінок. Дещо покращилася ситуація під час президентства Віктора Ющенка, проте Віктор Янукович змінив тенденцію у гірший бік, призначивши лише одну жінку. Тепер лише троє жінок отримали місії за кордоном: Наталія Галібаренко у Великій Британії, Тетяна Іжевська при Святому Престолі і Суверенному військовому Ордені Госпітальєрів Святого Івана Єрусалимського, Родосу і Мальти (за сумісництвом) та Любов Непоп в Угорщині. Проте й це вже досить позитивна тенденція.

Реґулювання ґендерного аспекту дипломатичної служби законодавчо закріплено у Законі України «Про державну службу». Зокрема, у статті 4 цього Закону йдеться про принцип «забезпечення рівного доступу до державної служби – заборона всіх форм та проявів дискримінації, відсутність необґрунтованих обмежень або надання необґрунтованих переваг певним категоріям громадян під час вступу на державну службу та її проходження».

Натомість у Законі України «Про дипломатичну службу» не згадано про ґендерну рівність, однак зазначено, що працівник дипломатичної служби користується всіма правилами, зазначеними у Законі «Про державну службу»». Водночас у статті 8 Конвенції ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, ухваленій 1980 року, говориться, що «держави-сторони вживають усіх відповідних заходів, щоб забезпечити жінкам можливість на рівних умовах із чоловіками і без будь-якої дискримінації представляти свої уряди на міжнародному рівні і брати участь у роботі міжнародних організацій». Отже, всі необхідні передумови для ведення політики ґендерної рівности у МЗС України є, проте вони залишаються лише декларативними.

Чому жінок мало?

Причини такої ґендерної ситуації зумовлено низкою проблем, зокрема, відсутністю в МЗС дружнього до сім’ї робочого середовища, що сприяло б вихованню дітей та працевлаштуванню чоловіка жінки-посла. Загалом у дипломатичному середовищі панує думка: за успішним чоловіком-дипломатом стоїть жінка, а за успішною жінкою-дипломатом стоїть розлучення. За даними британського видання «Embassy Magazine», 2002 року понад половина жінок, які очолювали дипломатичні установи своїх країн у Лондоні, були або неодружені, або розлучені, або якщо й одружені, то їхні чоловіки не супроводжували їх у закордонне відрядження. Тобто понад половина послів-жінок працювала за кордоном без супроводу та підтримки свого партнера. Натомість 2012 року (за ці десять років кількість жінок-дипломаток зросла майже на 40 %) уже 75 % із них були неодруженими, розлученими або одруженими, але їхні партнери не супроводжували їх у закордонному відрядженні. Це означає, що жінки, які обіймають найвищі посади в дипломатичній службі, далі роблять жорсткий і подеколи нелегкий вибір між кар’єрою та родиною. Проте такий вибір не стоїть перед чоловіками-дипломатами.

Це ж дослідження виявило іще одну тенденцію: серед жінок, які належать до середнього та старшого дипломатичного складу посольств і представництв, близько двох третин (61,5 %) є одруженими або перебувають у партнерстві, а з тих, хто одружені, тільки 70 % супроводжує партнер у закордонне відрядження. Тож лише у 43 % випадків дипломатка середнього та старшого складу є одруженою і її супроводжує чоловік під час перебування за кордоном. Дослідження вкотре довели, що чимало чоловіків не готові поступитися власною кар’єрою заради тривалого відрядження своїх дружин. Натомість жінки, дружини дипломатів, роблять це частіше.

Іще один факт, що має дискримінаційний відтінок, – це заява Надзвичайного і Повноважного Посла України, доктора історичних наук, професора, колишнього ректора Дипломатичної академії Бориса Гуменюка. Зокрема, в інтерв’ю Інтернет-виданню УНІАН на запитання журналіста, чому в українській дипломатії так мало жінок, він відповів:

Можливо, важко пробитися, оскільки є стандартні вимоги до дипломата і поступки жінкам ніхто робити не буде. Можливо, на якомусь етапі жінки «ламаються», в тому сенсі, що вони одружуються, народжують дітей і їм вже не до кар’єри. Але в нас є перспективні дівчата, які пробиваються. На дискримінацію ще ніхто не скаржився, мовляв, мене не призначили послом, тому що я жінка. Навіщо Ви задаєте мені такі провокаційні питання?

Тобто відомий дипломат вказує на те, що одруження для жінки-дипломата стає на перешкоді кар’єрних досягнень. До того ж цілком закономірне запитання про ґендерну дискримінацію він називає «провокаційним». Слід зауважити, що згаданий дипломатичний виш формує кадровий потенціял зовнішньополітичного відомства, відтак бачення його керівника, нехай і колишнього, відбивається і на ґендерній політиці МЗС.

Переламати неґативну тенденцію можна через впровадження в Україні сприятливої політики, яка заохочувала б жінок активніше підніматися кар’єрними сходинками. Одним із таких проґресивних кроків є укладання двосторонніх договорів між державами про працевлаштування членів родин дипломатів у країні, де ті проходять службу. Нині такі угоди укладено з Арґентиною, Великою Британією, Польщею, США і Туреччиною. Так само не виключається імовірність відправлення дипломатичних пар у відрядження за кордон. У такому випадку обоє працюють в одному посольстві, але у різних його підрозділах, або ж один працює в односторонній місії, а другий – у багатосторонній. Можливе також призначення дружини або чоловіка на дипломатичні посади в сусідніх країнах.

  Жінки і їхня моральна дипломатія

Про переваги перебування на дипломатичній службі жінок відгукуються чимало експертів та фахових дипломатів. Переконливо звучить думка, що одна із важливих сфер дипломатії, де активно проявляють себе жінки, – це м’яка, ненасильницька політика, яка має на меті не завоювання влади над кимось, а використання її для поліпшення життя людей, зосередження на проблемах рівности, розвитку, миру. Сьогодні це вважають моральною дипломатією, спрямованою на запобігання та вирішення конфліктів. Водночас жінки на дипломатичній службі часто демонструють традиційно «чоловічий» характер. Найчастіше вони проявляють жорсткість, непримиренність, безкомпромісність – риси, стереотипно приписувані чоловікам. Імовірно, через те, що жінки тут у меншості, вони змушені постійно доводити свою «мужність», право перебувати на дипломатичній посаді. Згадаймо бодай Мадлен Олбрайт та Кондолізу Райс. Також, на думку колишньої посолки США в Сирії, Єгипті, Ємені та Саудівській Аравії Марґарет Скобі, жінки отримують набагато більше доступу до інформації та формального й неформального спілкування. Цю теорію називають «360-градусним поглядом». Навіть у найконсервативніших державах чоловіки-чиновники не можуть іґнорувати жінок-дипломаток. На вечірках чи на похоронах американські дипломатки можуть долати формальні і неформальні ґендерні кордони. Це дає їм змогу повністю зануритися в суть проблем, не кажучи вже про отримання додаткових джерел інформації та контактів. Це особливо важливо у консервативних країнах, де, попри стереотипи, чимало місцевих жінок високоосвічені, активні, а крім того мають великі статки. «Завжди краще, якщо ми можемо отримати широкий доступ до будь-якого суспільства, щоб знайти свою роль у ньому. Однак ми не можемо цього зробити, якщо не поспілкуємося із жінками», – зазначила колишня посолка Марґарет Скобі. Американські дипломатки наголошують, що очікування різко змінюється залежно від того, де служить посол. У таких країнах, як Сенеґал і Туніс, наприклад, ґендерні ролі є менш суворими, ніж у Саудівській Аравії. Норми можуть відрізнятися навіть залежно від реґіону. Але, попри це, американським дипломаткам дуже рідко було відмовлено у зустрічі через те, що вони жінки.

Ефект Гіларі і не тільки

Приклади успішного ведення ґендерної політики в дипломатичних сферах інших країн можуть допомогти реформувати українське дипломатичне відомство. Найкращі світові практики важливі тим, що їх імплементація допоможе не лише жінкам-дипломаткам, а й чоловікам, зайнятим у цій сфері.

Сьогодні у США 31 % призначених послів становлять жінки, тоді як 2004 року цей показник становив лише 18 %. 1922 року у США жінкам дозволили приєднатися до дипломатичного корпусу. Відтоді вони повільно, але впевнено прокладають свій шлях до вищих керівних посад у Державному департаменті. 1933 року Рут Браян Овен стала першою жінкою-керівницею місії в ранзі міністра і згодом очолила Американське посольство в Данії та Ісландії. Протягом перших 43 років після призначення Рут Овен керівником місії (1933–1976) жінок-глав місій або помічників секретарів держави було досить мало. Адміністрація президента Форда зламала цей бар’єр, призначивши сімох жінок-керівників місій і трьох жінок на інші керівні посади. За часів президентства Картера 18 жінок було призначено керівниками місій і 10 – на інші керівні посади. Президенти Роналд Рейґан і Джордж Буш продовжили тенденцію, зробивши, відповідно, 33 і 37 призначень жінок. Адміністрація Клінтона призначила 116 жінок на вищі дипломатичні посади; Джордж Буш за час свого першого президентства запросив 69 жінок до найвищих дипломатичних посад.

Дипломатична служба США зазнала значних реформ і удосконалень за минуле сторіччя. За цей час відбулися значні поліпшення у ставленні до меншин і жінок. У минулому Державний департамент часто характеризували як «male, pale, and Yale» («чоловік, білий комірець, Єйльський університет»). Незважаючи на високу освіченість, співробітниці дипломатичної служби в 1950–1960-х роках часто відчували дискримінацію, оскільки їх сприймали як громадян другого сорту. Навіть наприкінці 1960-х років деякі посли виступали проти жіночих дипломатичних місій. Жінки, співробітниці дипломатичної служби, були змушені йти у відставку, якщо планували одруження, хоча не було жодного письмового реґулювання, яке зобов’язувало їх це робити. Лише судові позови та скарги призвели до зміни системи на початку 1970-х років.

1957 року Державний департамент видав директиву «Пропозиції щодо дружин чоловіків дипломатичної служби», в якій ішлося про те, що головна роль дружини – підтримувати чоловіка. До 1972 року подружжя, одна особа в якому була дипломатом, уважалося таким, що перебуває на державній службі, і тому інформацію про дружину чоловіка-дипломата було долучено до його атестаційних документів. Запроваджена 1972 року державна директива Департаменту «Декларація про подружжя» змінила це. Зазначений документ також скасував заборону на шлюб жінок-дипломатів.

Першою жінкою-Держсекретарем у США 1997 року стала Мадлен Олбрайт. Своєю професійністю вона подолала упередженість стосовно жінки в політиці, підкресливши застарілість переконань, неправильне сприйняття у суспільстві професійних можливостей сучасної жінки. Іще до призначення на дипломатичну посаду вона зазначила, що єдиним шляхом, завдяки якому жінка може наблизитися до дипломатії, є, здається, заміжжя з дипломатом. Однак нині ситуація змінилася, і стереотипність суперечить проґресу у будь-якій сфері, особливо якщо це стосується ґендерних питань.

Від 2005 року в США була не менш яскрава і професійна Держсекретар – Кандоліза Райз, а від 2009 року цю посаду обіймає Гіларі Клінтон. Із її перебуванням на цій посаді пов’язують так званий «ефект Гіларі» – значне збільшення кількости послів-жінок інших країн у CША. Жінок, як і раніше, значно менше, але їх збільшення від 5 осіб (наприкінці 1990-х) до 25 відчиняє двері раніше «елітного чоловічого дипломатичного клубу», який тримав свою монополію понад сто років (тепер у Вашинґтоні перебувають 182 акредитованих послів). Гіларі Клінтон добре відома за кордоном і як перша леді, і завдяки балотуванню в президенти США. Нині її вважають також найбільшою поборницею прав жінок.

Станом на грудень 2015 року в США спостерігалась найбільша кількість жінок-послів за всю історію: 124 жінок-послів із загальної кількости 367-ми, що становить 31,6 %.

Сімейна пара дипломатів

Велика Британія – ще одна з країн, які мають значні успіхи в ґендерній політиці у сфері зовнішніх відносин. Тут жінки також тривалий час виборювали право займатися політикою в царині зовнішніх відносин, пройшовши через численні перешкоди, пов’язані із культурними традиціями та стереотипами.

Старший викладач історії в Університеті королеви Марії в Лондоні, ґендерна дослідниця Гелен Макарті зазначає, що у Великій Британії в першій половині ХХ століття здатність жінки представляти її народ за кордоном була темою гарячих дискусій. Феміністки вимагали рівности, а в Міністерстві закордонних справ попереджали, що призначення жінок-дипломатів може поставити під загрозу британський авторитет за кордоном. Таке призначення не було можливим до 1946 року, коли уряд визнав, що жінкам слід дозволити вільно працювати в посольствах Великої Британії. За словами історика, перше, що хвилювало британців, – це вплив на іноземні уряди: як вони відреаґують на ведення справ із жінкою? 1934 року один британський чиновник прокоментував цю ситуацію так: «Дипломати сприйматимуть це як поганий жарт», – а його колеґа передбачив гірше: «Іноземці, ймовірно, вважатимуть, що Британія не сприймає серйозно послів інших країн».

Уважалося, що просування британських глобальних інтересів страждатиме. Авторка наголошує, що саме Друга світова війна зламала цю усталену стереотипну модель. Це був вимушений крок через брак чоловічих кадрів. У МЗС Великої Британії не було вибору, окрім як відправити в місії таких жінок-дипломаток, як сходознавицю Фрею Старк до Іраку або досвідченого державного службовця Мері Mак Гіші до Вашинґтона. Ці жінки були першопрохідцями у дипломатії і мали незаперечну компетентність та підтримку мільйонів жінок, мобілізованих на домашньому фронті. Перше покоління жінок-новобранок мало багато перешкод: від ворожого керівництва в Лондоні до скептичних послів за кордоном, які категорично відмовлялися приймати їх у своїх посольствах. Жінок було відсторонено від вивчення «жорстких» мов, у тому числі арабської. Але найбільше вражало, що вони повинні були подавати заяви про відставку, якщо хотіли вийти заміж.

1946 року жінкам дозволили складати конкурсний іспит із дипломатичної служби. Як зазначає Макарті, битву з консервативними чиновниками було закінчено, але війна за рівність тільки розпочиналася.

Велика Британія стала першою країною, яка започаткувала практику призначення послами одночасно чоловіка та дружину. У 1970-х роках сім’я з «подвійною кар’єрою» вважалася рідкісним явищем. Але ця унікальна практика, яка давала змогу подружжю ділити посаду посла, стала традиційною для Британського закордонного офісу. Першою парою послів стали Том Картер та Керолін Дейвідсон, посли Великої Британії у Замбії протягом 2008–2012 років (до цього вони ділили посаду заступника керівника посольства Великої Британії у Словаччині в 2003–2008 роках). Їх уважають унікальним прикладом. На відміну від традиційніших робіт, де партнери ділять між собою тиждень, Картер і Дейвідсон вирішили поділити рік на третини і працювати по чотири місяці.

Чимало дипломатів бояться ідеї спільного офісу з партнером, але подружжя стверджує, що вони добре працюють разом. Вони наголошують, що така робота допомагає швидше ухвалювати складні рішення, ніж якби це робилося одноосібно. Пара встановила деякі правила гри: якщо ситуація потребує рішення, яке стосуватиметься обох, то ситуацію обговорюють спільно і дуже ретельно. Якщо рішення має бути ухвалено протягом 24 годин і не впливатиме на партнера, то його ухвалюють самостійно.

Іще одне подружжя дипломатів Великої Британії, Джонатан і Кетрин Ліч, отримало відрядження до Вірменії і запровадило правила для ефективної роботи обох, аби забезпечити безперервність ухвалення рішень. Усі важливі рішення пара обговорює заздалегідь, а питання нижчого рівня чинний посол вирішує оперативно, без узгодження із партнером. Окрім того, дипломати домовилися уникати появи на публіці разом. Адже, на їхню думку, люди мали розуміти, що той дипломат, який тепер стоїть перед ними, і є чинним послом. Перед парою також постало питання, як вони впораються із великим потоком інформації, який надходить до представництва, адже кожен повинен бути в курсі поточної ситуації. Вони домовилися, що один із партнерів приходить раз на тиждень до офісу і знайомиться з інформацією. Часом навіть за обідом вони могли обговорити службові справи.

Дипломати зізнаються, що зіткнулися з певним скептицизмом (зокрема, з боку інших послів, які, можливо, вважали за краще відчувати себе незамінними, а не взаємозамінними). Утім, вони переконані, що такий формат співпраці може бути запроваджено практично в будь-якій роботі, особливо там, де ресурси обмежено.

Проте не всі країни схвалюють таку практику. Наприклад, у Вірменії розкритикували Британію за призначення до їхньої країни подружжя послів. МЗС колишньої радянської республіки виступило із заявою, що такий крок виглядає як посміховисько. Критики у Вірменії вважали, що така незвичайна місія означає, що Британія демонструє «несерйозність» у ставленні до їхньої країни. Натомість Британське відомство наголосило, що спільні відрядження – це сучасний спосіб роботи дипломата, що допомагає домогтися найкращих результатів на дипломатичній службі. Це має істотне значення для британських платників податків, за гроші яких утримують місії, адже члени родини живуть разом і це зменшує транспортні витрати. Сьогодні у Великій Британії кожен п’ятий із загальної кількости очільників місій – жінка. Жінкам також належить чверть керівних посад у відомстві.

Ініціятива Британського закордонного офісу про відрядження подружніх пар на спільну дипломатичну роботу до зарубіжних країн стала прикладом для наслідування у низці країн. Практику перейняло зовнішньополітичне відомство Швайцарії. 2009 року перша подружня пара дипломатів отримала відрядження до Таїланду, Лаосу та Камбоджі за сумісництвом. Подружжя сподівається, що стане засновником нової моделі в швайцарській дипломатії. Воно їздить по всьому світу разом або постає перед важким вибором, кому залишатися вдома. Кристоф та Кристин Бюрґер переконані, що їхній приклад поставить під сумнів деякі традиційні уявлення про дипломатію і зробить її сучаснішою та відкритішою.

Друкувати