Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 02:03

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVII, число 7–8 (189–190), сторінки 25-27

Збій у кремлівській матриці

Липень 2013

Десь на початку цього століття, в зеніті російського нафтового буму, цвітінні путінської ери, зміцнінні «керованої демократії» та при народженні постмодерної диктатури я опинився у довгій сірій кімнаті Останкіна, російського телецентру розміром із п’ять футбольних полів, тарана кремлівської пропаґанди. Я нещодавно прибув із Лондона, щоб стати політичним консультантом, а пізніше телепродюсером на дедалі більшому російському телевізійному ринку. Це був щотижневий мозковий штурм на Першому каналі, де мали би збиратися найдинамічніші уми Москви, щоби творити телешедеври керованої демократії, шоу-бізнесовий фасад вільного суспільства, в той час як реальність щогодини ставала авторитарнішою. У кімнаті нас було понад двадцятеро: засмаглі телеведучі у білих шовкових сорочках, професори політології зі спітнілими бородами й важкою задишкою, а також рекламні менеджери у кросівках. Жінок не було. Всі палили. Диму було стільки, що свербіла шкіра. Мене допустили випадково, пропхав приятель-видавець: завдяки моєму російському прізвищу ніхто не помітив, що я британець, а що я тримав язика на припоні, то ніхто не зауважив мого акценту.

На чільному місці сидів Міхаіл Лєонтьєв, найвідоміший телеведучий у країні. Він був невеличкий, швидко говорив прокуреним голосом: «Ми всі знаємо, що не буде реальної політики, кожен знає, що більше не буде реальних виборів, але ми далі повинні давати нашим глядачам відчуття, що щось відбувається. Вони потребують постійної розваги!».

 

 

 

Лєонтьєва найкраще знають із п’ятихвилинок ненависти, що їх він проводить після новин. Він хапає котрусь тему (олігархи, Америка, футбол, Афганістан) і насичує п’ять хвилин тирадами, натяками, підштовхуваннями, підморгуваннями, інсинуаціями, рідко коли каже щось прямо, зате невпинно повторює: «вони», «ворог», – аж поки ці слова закарбуються у свідомості. У 1990-х він був ліберальним демокра- том, але коли вітер змінився, став наці- оналістичним автократом. «То що нам обіграти? Наїжджаємо на олігархів? – вів далі Лєонтьєв. – Хто ворог цього тижня? Політика має бути як... як кіно!».

Новий Кремль був сповнений рішучости не допустити помилки старого Совєтського Союзу. Вони ніколи не дозволили б телебаченню чи політиці стати нудними. Вони додавали рейтинґу в авторитаризм, динаміки у диктатуру, створюючи суспільство чистого спектаклю, із фальшивими партіями, фальшивою опозицією, фальшивими скандалами та боротьбою. Сидячи у задимленій кімнаті, я мав відчуття, що реальність доволі пластична, що я був у товаристві Просперо, які могли проєктувати таке життя, яке їм заманеться, на пустелю реального, якою була постсовєтська Росія ...

Друкувати