Друкувати
Субота, 22 вересня 2018 - 11:59

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVІ, Число 5 (175), сторінки 6-9

Закон vs право: де межа леґітимности?

Липень 2014

1

Дискусії про стан вітчизняної правової свідомости і правової культури з різною інтенсивністю точаться впродовж усього понад двадцятирічного періоду української незалежности. Попри наявне багатоманіття дослідницьких методів й апробованих парадигм, найпоширенішою, маґістральною, якщо не універсальною констатацією є та, що український правовий дискурс здається занадто обмеженим, вторинним супроти державницького наративу.

Звідси огульне звинувачення нації в правовій неграмотності, пасивності у відносинах із державою загалом і державними інститутами зокрема, недосвідченості в питаннях державного будівництва. Суспільство таврують за «темність», неспроможність, масовість. На рівні підсвідомости взасадничується міт про те, що «народ заслуговує тих, кого обрав», і що не варто очікувати змін на краще в осяжному майбутньому. На цьому тлі зручно притлумлювати роль держави, подаючи її лишень як узагальнене відображення суспільства, яке не має власних інтересів і керується суто ірраціональними імперативами, розвиваючись за спільними із суспільством законами.

Причин цього наводять декілька: потужна радянська ідеологічна інерція, відсутність загальновизнаних світоглядних орієнтирів, інституційна слабкість державних, а надто громадських політико-правових практик.

Тиражування таких ідеологем дає державним інститутам змогу іґнорувати громадську думку, трактуючи суспільство як мовчазного об’єкта державних політик, і монополізувати статус арбітра у відносинах влади, з одного боку, та опозиції вкупі з громадянським суспільством – із другого.

Проте є підстави стверджувати, що такий підхід, який відводить державі роль лишень інертної структури, занадто примітивізує дійсність, оскільки сучасні моделі суспільної комунікації передбачають паритет у відносинах державних і недержавних інститутів. Окрім того, культивування і відтворення необґрунтованих інвектив у «недорозвиненості» суспільства дає змогу керувати ним у ручному режимі, апелюючи до існування буцімто об’єктивних передумов для відчуження держави від суспільства та домінування держави в усіх сферах суспільного життя. Безумовно, апологети такої комунікативної доктрини і всередині України, і ззовні не лише мають від цього солідний матеріяльний зиск, але й випробовують безпрецедентні за масштабом моделі впливу на соціяльну дійсність.

Ось так держава перебирає на себе всі важелі управління суспільством, не компенсуючи це відповідним обсягом відповідальности. Несформованість практик притягнення до відповідальности політично уповноважених інститутів робить дуалістичну модель відносин «держава-суспільство» асиметричною, імперативною для суспільства і диспозитивною для держави. Верховенство права замінюється невідворотністю державного примусу ...

Друкувати