Друкувати
Понеділок, 24 вересня 2018 - 01:22

Джерело: Часопис «Критика», Рік ІІІ, Число 9 (23), сторінки 29-31

Забави з вогнем і мечем

Вересень 1999
1.

Я в дитинстві багато читав – так хотілося мені почати цей текст, але я вчасно схаменувся. Я в дитинстві мав особливий потяг до старих грубезних книжок із бібліотеки моїх батьків – так буде значно точніше і, головне, стриманіше. Та бібліотека не була чимось особливим, звичайна собі книгозбірня пересічних українців із Галичини, до того ж формована вже в радянський час, а отже, укладена з видань переважно випадкових, реґламентована «виховною політикою керівництва» і збіднена. І все ж було в ній зо два – зо три десятки позицій, що неодмінно мусили опинитися в бібліотеці справжнього галицького українця. То була історична белетристика – зазвичай довжелезні дилогії, трилогії чи й тетралогії, де на багатьох сотнях сторінок розгорталися всілякі версії інших часів, якоїсь такої багатшої, затонулої в небутті дійсності.

Саме ці книги особливо приваблювали мене – навіть ще не читавши їх, я міг подовгу висиджувати над ними, вилаштовувати власні комбінації перебігу подій, містифікуючи розповідями якихось довірливих приятелів і керуючись при цьому головно ілюстраціями. Ілюстрації, на щастя, були вельми виразні, часом у вигляді кольорових вклейок – метафізичні краєвиди, люди з хижою зовнішністю, коні, амуніція, зброя, деталі побуту й батальні сцени – все було пророблено з такою школярською докладністю і «правдивістю», що дозволяло інтуїтивно схоплювати цілий той світ і приймати його близько до серця. Ілюстрації, а також товщина, несамовито-біблійний обсяг цих книжок і до певної міри їхній запах, особливий запах грубих томів у твердих палітурках – осьде витоки наших аматорських історичних переконань, здається мені.

Серед фавориток, що їх я частіше від інших досягав на книжкових полицях, була і трилогія Михайла Старицького «Богдан Хмельницький» – «Перед бурею», «Буря» та «Над пристанню», кожен том сторінок на сімсот-вісімсот, із козаками, татарами й гусарами (останні падали з коней, ламаючи собі крила й карки, наші перемагали).

Михайло Старицький – український шляхтич і літературний класик «середньої руки» – писав свою трилогію наприкінці минулого віку по-російськи, загнаний обставинами у традиційний для нашого письменника глухий кут (цензура, сумління, нестатки, праця задля ідеї, суспільне замовлення, патріотична просвітницька місія, заборона будь-що друкувати українською, особисті кризи). Але не писати він не міг – адже його трилогія була відповіддю на іншу трилогію, Генрика Сенкевича, зокрема на перший її роман, «Вогнем і мечем», що його читачі-українці сприйняли як – на теперішньому жарґоні – «політично некоректний».

Російська мова (як і гепі-енд Переяславської угоди та великого братання з Москвою) давали можливість Старицькому все це друкувати – здається, частинами, з продовженням, у популярному часописі «Киевская старина» ...

Друкувати