Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 17:49

Джерело: Часопис «Критика», Рік VI, Число 3 (53), сторінки 2-4

За Україну без Муґаб(е)

Березень 2002
1

Вибори до українського парламенту ніби зумисне проведено одразу слідом за виборами до парламенту зімбабвійського, – щоб унаочнити разючу подібність у способах ведення передвиборної аґітації, голосування і, звісно, підрахунку голосів. Ця подібність навряд чи має нас дивувати, беручи до уваги, що головною особливістю обох «демократій» – і української, й зімбабвійської – є їхній суто атрибутивний, імітаційний характер. Кілька років тому про це дуже добре написав політолог Алєксандр Рубцов, аналізуючи відповідні тенденції в Росії та в інших постсовєтських державах:

До режимів «пострадянського простору» звичайно ставляться як до дуже недосконалих, та все-таки демократій. Це подеколи безсоромні пародії на взірець, проте оцінюються вони (і нами, й на Заході) все-таки «від взірця», за його мірками та критеріями.

Що неправильно. Ці новотвори не вписуються у відомі типології. Тут формується своя, особлива політична реальність. З повним набором демократичних аксесуарів, крім головного – можливости зміни верховної влади. Це вже не проблема «кількости демократії». Коли йдеться про можливість зміни президента й правлячого клану, це тільки питання якости: «так» чи «ні»? А тут, попри зовнішню виборчу ейфорію, завжди буде такий мінімум відхилень, який ґарантує «виборність» без реального вибору. Це як нове відро з гладкою емаллю й полірованою ручкою, проте з такою «невеличкою» дірочкою в дні, що ви ніколи не донесете воду від криниці до ґанку.

Прихильність постсовєтських еліт до саме такого різновиду «демократії» органічно зумовлена, з одного боку, їхньою авторитарно-номенклатурною генеалогією, а з іншого – негромадянським характером постсовєтських суспільств, не призвичаєних до самоврядування та самоорганізації. Власне кажучи, ці суспільства мають саме ті еліти, які вони зі своїх надр породжують і на які, за великим рахунком, заслуговують. Під цим оглядом не лише президент України, а й усі його олігархи та інші «орли» є плоттю від плоті «українського народу» – народу реального, а не літературного, оспіваного поколіннями щиросердих народників-українофілів.

Владні режими у більшості постсовєтських держав намагаються хоч би формально імітувати демократизм. Навіть ті кілька з-поміж їхніх лідерів, що обрали собі роль суто авторитарних вождів, замінивши обраних депутатів призначеними, а свої власні вибори – «референдумами», не наважилися поки що радісно перестріляти всіх опозиціонерів чи бодай запакувати їх до концтаборів, проголосивши себе Богом даними імператорами чи шахіншахами ...

Друкувати