Друкувати
Вівторок, 25 вересня 2018 - 10:51

Джерело: «Критичні рішення», www.krytyka.com

За лаштунками Євромайдану: Вадим Трюхан, «Сила людей»

Квітень 2014

У рамках проєкту «За лаштунками Євромайдану» публікуємо розмову із Вадимом Трюханом, держслужбовцем, дипломатом із п’ятнадцятирічним стажем, одним із засновників та директором Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції  Секретаріяту Кабінету Міністрів України (2008-2010 рр.) Після 2010 р. Вадим Трюхан протягом двох років працював у адвокатській компанії, після чого повернувся на державну службу до Міністерства аграрної політики і продовольства, де став директором Департаменту зовнішньоекономічних зв’язків. Взимку 2013 року добровільно звільнився із цієї посади й таким чином став єдиним державним службовцем в Україні, що звільнився через особисту незгоду із рішеннями керівництва держави зупинити європейську інтеграцію і розігнати Майдан 30 листопада 2013 року.

Розмова показує насамперед мотивації різних учасників протестного руху Євромайдану, механізм їх взамодії між собою, розмаїття підходів до своєї ролі у протестному русі, а також увиразнює підвищення суб'єктности громадянського суспільства України у процесі прийняття державних рішень.

Розкажіть, будь ласка, про організацію, членом якої Ви нині є. Що це за організація і яким чином вона виникла?

Я є одним з ініціаторів створення нового політичного об’єднання під назвою «Сила людей». На період повернення на державну службу я зупинив своє членство в оргкомітеті цього політичного об’єднання, але наразі вже відновив його. Наше політичне об’єднання з перших днів брало участь у протестних акціях на київському Майдані, а також у регіонах України, зокрема в Житомирі, в Луцьку, у Львові. Наші активісти також брали участь в окремих акціях у Харкові та Донецьку. Ми ініціювали створення медичної служби, запросили до співпраці волонтерів-медиків, збирали пожертви і медикаменти для допомоги тим активістам, що беруть участь у протестах. Також ми організовували активістів для участі у недільних масових протестних акціях, що відбувалися протягом грудня 2013 року. Під час акцій ми намагалися взаємодіяти з іншими громадськими організаціями та ініціативами на Майдані, щоб привнести інтелектуальне начало, виробити спільне бачення, спільну позицію представників громадянського суспільства, яка була б донесена до влади, опозиції і частково до міжнародної спільноти. Я особисто брав участь, як представник від громадянського суспільства, у зустрічі із баронесою Кетрін Ештон - віце-президентом Європейської комісії - під час якої ми розглядали стан справ, політичної ситуації та обмінювались думками щодо виходу із цією суспільно-політичної конституційної кризи, яку маємо в Україні. Я також організував підготовку звернення представників громадянського суспільства до Президента, уряду та політичних партій, у якому ми виклали наше бачення шляхів виходу з політичної кризи.

Як Ви зараз бачите організацію громадського сектору? Чи спілкуються між собою громадські організації, як приймаються рішення і, як, на вашу думку, відбувається взаємодія?

В Україні громадський сектор досить різнорідний. Є громадські організації, аналітичні центри, що належать до так званого «експертного» середовища та займаються аналізом, розробкою проектів, документів, публікацією інтерв’ю тощо. Є також громадські організації, які об’єднують в собі виробників продукції, наприклад Асоціація виробників в аграрній сфері. Нещодавно Асоціації аграріїв підготувала звернення, яке підписало сімнадцять її членів, в якому на цифрах та фактах доведено, що аграрії очікували великого позитиву від угоди про асоціацію із ЄС. Одним із прикладів позитивних очікувань є збільшення обсягів експорту на 1–1,2 млрд. євро. Таким чином це звернення спростувало заяву, зроблену перед тим президентом Януковичем щодо того, що сільське господарство сильно постраждало б у разі підписання угоди про асоціацію.

Крім галузевих асоціацій є також профсоюзи, яких теж декілька в Україні. Також до загальної структури входять активісти, які об’єднались не обов’язково в організації, а переважно навколо різного роду ініціатив, рухів. Саме такі люди, по суті, не тільки зорганізували Майдан, а й зараз підтримують його життєдіяльність. Це, наприклад, афганці з організації «Ніхто крім нас», частина з яких вирішила взяти участь у подіях на Майдані. Вони опікуються питаннями безпеки, правильної організації будівництва барикад. Організація «Демократичний Альянс» опікується, принаймні частково, питаннями харчування та організацією точкових заходів: формуються колони для того, щоб пікетувати маєтки наших урядовців та займаються розвінчуванням міфів, що звучать з вуст «державних діячів». Є організації, які займаються розповсюдженням інформаційних та агітаційних буклетів. Є організації, що опікуються культурно-масовими заходами на Майдані. У структурі Майдану є сектори, пов’язані з культурою, медициною, охороною, харчуванням, з ідеологією навіть, я би сказав.

Переговорний процес між цими організаціями відбувається доволі непросто. Наразі існує декілька ініціативних груп, які намагаються сформулювати вимоги до влади і до опозиції. Я є учасником процесу формування такого координаційного механізму, що має назву «Громадська Рада Майдану». До Ради уже ввійшло понад 20 найбільш потужних організацій зі структури Майдану, а також окремі організації, які є інтелектуальною підтримкою. Займаємось тим, що завершуємо формулювати звернення із вимогами до влади, яке я вже згадував. Його підписало вже понад 200 представників організацій громадянського суспільства і громадських активістів.

Також ми намагаємося уніфікувати документи, оприлюднені іншими ініціативними групами, як то «Студентською Радою», «Ініціативою 1 грудня» тощо, і на базі всього цього зробити єдиний маніфест та закликати всіх представників громадського середовища, які тим чи іншим чином причетні до протестних акцій на Майдані, приєднатись до маніфесту, щоб в результаті громадськість говорила із владою і парламентською опозицією в один голос.

Як на структурному рівні Майдану зараз приймаються стратегічні рішення, вирішуються поточні питання?

Стратегічних рішень як таких ще жодного не було прийнято. Зараз Майдан вже на четвертому тижні свого існування і він почав інституалізовуватися. Питання його життєдіяльності вже вирішені. Чітко зрозуміло, хто за що відповідає, але паралельно є процес випрацьовування позиції, з якою громадянське суспільство буде виходити до влади і опозиції. Поки позицій цих декілька і вони розрізнені, тому реакції на них немає. Як тільки позиція буде уніфікована, і влада і парламентська опозиція та її лідери - Кличко, Яценюк і Тягнибок - змушені будуть реагувати. Оскільки минулорічною резолюцією Європарламенту було чітко поставлено знак рівності між владою, опозицією і громадянським суспільством. У резолюції сказано, що буде створена посередницька місія найвищого політичного рівня.

По суті вперше громадянське суспільство в Україні стає суб’єктом врегулювання кризи. У нас це вже третя революція: першою була так звана «Революція на граніті» 90-го року, яку ініціювали студенти; друга, що отримала назву «Помаранчева революція», і ця, поки ще не названа. Її іноді називають «Єврореволюція», але це ще термін, який, як то кажуть, не устоявся. Під час двох минулих революцій українці втратили свій шанс взяти участь в процесі врегулювання тих криз, в процесі пошуку виходу із тих глухих кутів, які були створені діями влади. Громадянське суспільство не було тоді суб’єктом врегулювання. А зараз ми маємо унікальний шанс, третій шанс, яким має скористатися Україна. Громадянське суспільство має не дозволити політикам піти на якісь тіньові домовленості, в результаті яких буде замінено лише декілька облич чи перетасовано декілька посад при владі, а системні зміни в країні не відбудуться. Тобто завдання громадянського суспільства зараз - спонукати і владу і опозицію до ухвалення стратегічних домовленостей, які б поклали край ситуації невизначеності, які б не тільки розв’язали соціально-політичну і конституційну кризу, призвели б до підписання угоди про асоціацію, а й нарешті запустили процес здійснення європейських реформ в Україні. Щоб радянська система управління, яка ще великою мірою, будучи унаслідуваною від Радянського Союзу, залишається в Україні, була замінена  кращою системою, яка б увібрала у себе той позитивний досвід, який уже продемонстрували і держави-члени ЄС, які приєднались до Європейського Союзу після розвалу СРСР, і в тому числі враховувала кращі надбання інших розвинених держав світу: Японії, Південної Кореї, Канади тощо.

Чи  вважаєте Ви, що сьогодні влада і опозиція здатні провести такі зміни в країні?

Питання не в здатності, а в тому, чи буде вибір. Зараз у влади по суті вже немає іншого вибору, окрім як змінювати країну. Чому, тому що є чотири ключові фактори, що прогнозують ці зміни. По-перше, протягом останніх чотирьох тижнів на Майдан з усієї України приїжджають люди сотнями тисяч, в окремі дні доходить до мільйонних акцій, і з кожним тижнем агітації  на це йде все менше й менше: для людей це стає як похід в церкву, в неділю всі збираються на Майдан, вимагають змін від влади і опозиції.

По-друге, влада спробувала організувати так званий Антимайдан поруч з Майданом Незалежності на площі, яка за іронією долі, називається Європейська. Вони спромоглися зібрати в суботу біля 75 тисяч людей, хоча була заявка на 200, а вже в неділю там лише 15 тисяч людей залишилось. Переважна більшість цих людей – про це є маса свідчень самих очевидців в Інтернеті та у ЗМІ – мало того, що приїхали сюди безкоштовно, так їм ще й платили. Тобто вже не вдається владі мобілізувати свій електорат таким чином, як на Майдан Незалежності: щоб люди приїжджали безоплатно, самоорганізовуючись і без всіляких закликів.

По-третє, міжнародна спільнота почала займати вже надзвичайно активну позицію щодо офіційного Києва, даючи зрозуміти, що санкції не за горами. Позавчора Фюле сказав, що слова і дії Президента і уряду щодо угоди про асоціацію розходяться дедалі більше. На сцені Майдану виступала вже величезна кількість і політиків Європейського Союзу, і політиків Сполучених Штатів, зокрема був сенатор Маккейн. Тобто Захід визначився: він підтримує народ і його законні вимоги. Тому цей тиск влада вже починає на собі відчувати.

І четверте: найбагатші українські олігархи зараз починають зазнавати величезних втрат, причому не стільки репутаційних, скільки фінансових. Бо їхній бізнес структурований і частина його знаходиться в Європі, а частина – в Штатах. Зрозуміло, що коли в країні політична нестабільність, акції падають в своїй ціні, є загроза арешту інвестицій, які вони вклали, а їм це не вигідно. Тому вони починають все голосніше і голосніше робити заяви, закликаючи владу й опозицію до діалогу, до того, щоби було досягнуто компромісу на основі європейських цінностей. Навіть найбагатша людина України Рінат Ахметов зробив дві заяви, в яких чітко зазначив, що його компанія керується у своїй діяльності європейськими нормами і стандартами, і він вважає, що в країні повинні бути проведені реформи, потрібен діалог. Тобто олігархи такими заявами посилають меседж владі, що вони не з нею. 

Президент Янукович звільнив з керівних посад двох осіб, які були причетні до подій кривавої ночі 30 листопада – голову КМДА Олександра Попова та заступника секретаря РНБО Володимира Сівковича.  Ця ситуація показує, що влада вже  готова до того, що буде здавати «своїх», а це сигнал для самої Партії Регіонів, оскільки, якщо «своїх» здають, то значить ніхто не захищений і ніхто не знає, хто завтра буде «стрілочником». Тому виникає велика ймовірність того, що з Партії Регіонів будуть виходити депутати. Таким чином ситуація в парламенті з точки зору контролю над більшістю, буде змінюватись.

 

Чи можуть громадські організації та політичні об’єднання, такі, як Ваше, забезпечити те, щоб Майдан розійшовся, якщо владою будуть виконані якісь мінімальні вимоги? При цьому варто пам’ятати, що вимоги тих людей, які є зараз на Майдані, часом є дуже радикальні, і виконувати влада їх зовсім не готова.

Тут є два аспекти. По-перше, такі організації мобілізують своїх прихильників, своїх членів і на Майдан виходить все більша кількість людей, які поділяють позицію тієї чи іншої організації громадянського суспільства, політичної сили чи позапарламентської ініціативи. А по-друге, вони дають приклад. Якщо вони своїм прикладом показують ефективність дій, то до їх голосу прислухаються. Я наведу такий приклад: один із членів нашого політичного об’єднання «Сила людей» Олександр Солонтай ініціював пікетування приміщення суду, де незаконно утримувалися біля десятка активістів, яких було затримано, із порушенням закону, на вулиці Банковій, коли вони не мали ніякого відношення до організації провокацій, які там мали місце. А їх «Беркут» по-звірячому побив, по декілька годин тримав на асфальті за мінусової температури. І потім суд їх за це посадив на дві місяці за ґрати із загрозою, що їм буде присуджено від 5 до 8 років позбавлення волі. В результаті масових громадських пікетів вдалося домогтися визволення активістів. Проти них ще не закриті кримінальні справи, та це вже результат. Ще один приклад - нещодавній пікет квартири чи, радше назвав би, вілли Рената Ахметова у Лондоні, після чого, на наступний день, Ахметов виступив із заявою.

Зараз важлива мобілізація і  дієвістю людей. Але я не хотів би стверджувати, що зараз на Майдані є один лідер. Так, є лідери суспільної думки. Люди на Майдані у переважній своїй більшості дослухаються до того, що каже, наприклад, Руслана. Але Руслана не є політичним лідером. По суті Майдан зараз дав поштовх до народження нових лідерів, до того, щоб нові потенційні лідери пройшли своє становлення і стали лідерами не скільки самого Майдану, а й новими політичними лідерами, лідерами нових політичних партій чи нових політичних ініціатив, які перетворяться на політичні партії. А потім, коли вже будуть вибори, народ зможе вибрати нові обличчя до влади.

Для того ж, щоб влада виконала вимоги і Майдан розійшовся, треба, щоб ті вимоги чи ті цілі, які будуть сформульовані координаційною радою, були підтримані Майданом. Після завершення роботи над узгодженням з найбільшими громадськими групами розробки списку вимог, ми маємо такі три пункти: звільнення всіх затриманих активістів; притягнення до відповідальності всіх осіб, причетних до організації як побиттів, так і провокацій; публічне надання гарантій незастосування репресій. Після виконання цих передумов вже буде можливо говорити про проведення круглих столів чи національних асамблей тощо. Лише після того, як узгодження такого документу буде завершене і він буде популяризований серед тих людей, які стоять на Майдані. І Руслана, як найбільш авторитетна на даний момент особа на Майдані, можливо навіть лідер, до якого прислухаються, лідер громадської думки, оголосить це з Майдану.

Якщо, дай Бог, буде отримано згоду людей, тоді за умови, що влада також прийме такий план дій, досягаються короткострокові цілі. Тоді я впевнений, що Майдан розійдеться, але лиш після того, як будуть виконані першочергові завдання. До них треба віднести декілька питань: відставка Кабінету Міністрів України та звільнення керівників апарату РНБО, тому що багато є інформації в пресі, що керував побиттям людей 30 листопада секретар РНБО та його заступник Сівкович.

По-друге, це призначення технічного Кабінету Міністрів України з членів рівновіддалених політичних сил. Мова про те, щоб не перетасувались між собою «Батьківщина» і «Партія Регіонів», щоб на даному етапі взагалі в технічному уряді були відсутні представники як «Партії Регіонів», так і «Батьківщини», «Удару» та «Свободи». В Україні достатньо фахівців високого рівня кваліфікації, які не входять до складу партій на даний момент, і які готові були б нести відповідальність, координувати роботу уряду по тих чи інших напрямках.

По-третє, це підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом якнайшвидше, протягом найближчих одного-двох місяців. До речі, вчора Карл Більдт, міністр закордонних справ Швеції, сказав, що у разі, якщо Віктор Янукович висловить публічно свою готовність до підписання угоди, її підписання може бути організовано до кінця тижня. Тобто це розвінчання міфу, що для цього потрібен місяць і так далі, для цього потрібна тільки політична воля.

Ще однією вимогою є забезпечення прийняття Виборчого кодексу України. Це важливо, бо ми вже мали досвід передчасних виборів мера Києва у 2008 році. Наскільки ж недосконалим мав бути закон, щоб Леонід Черновецький, якого всі називали не інакше, як Космонавт, який завалив повністю роботу в Києві і займався винятково «дерибаном» київської землі, законним шляхом, на демократичних виборах підтвердив свої повноваження. Там була однотурова система і він, набравши близько 20%, став знову мером. Це як приклад. Зараз важливо зробити все для того, щоб не було мажоритарної системи виборів, бо тут є величезні корупційні ризики. Нині ми маємо ситуацію, коли вибори в п’яти округах показали, що підкуп людей і «каруселі» призвели до того, що результати виборів були спотворені. У той час, як на чотирьох з п’яти виборчих дільницях очевидною була перемога опозиційних кандидатів, виявилось, що за результатами серед лідерів чотири провладних кандидати і лише один опозиційний. Та й то винятково через те, що влада вирішила продемонструвати народу, що опозиція теж може перемагати.

І останньою вимогою є розпуск Верховної Ради України та призначення дострокових виборів народних депутатів. Слід зазначити, що зараз лунає багато закликів про імпічмент, відставку Віктора Януковича. На мою думку, треба ставити реальні завдання перед владою. На даний момент ми маємо Президента, який був обраний легітимно, і завданням опозиції і громадянського суспільства є переконати його усіма доступними конституційними засобами в тому, що він має сісти за стіл переговорів, домовитись про реалізацію цих першочергових цілей. А далі вже в результаті круглого столу виробити своєрідний план системних змін в Україні, у якому б ішлося і про прийняття в установчий спосіб нової Конституції України; і про прийняття інтеграційних законів; і про реформування Генеральної прокуратури згідно з новим Законом про прокуратуру та призначення генеральним прокурором  авторитетної особи, рівновіддаленої від усіх політичних сил, а не кума президента, як зараз; і про визначення ключових реформ, які потрібні країні, зокрема адміністративної, пенсійної, податкової, реформи освіти, реформи охорони здоров’я, земельної, публічних фінансів, місцевого самоврядування тощо.

Якщо про все це вдасться домовитись і закріпити це на папері, то, безперечно, люди з Майдану підуть по своїх домівках, до своїх сімей,  на свої робочі місця. Та якщо цього не вдасться досягти, то в мене є величезні сумніви, що хтось може змусити протестувальників піти з Майдану Незалежності та з інших майданів українських міст та сіл.

Однією із найбільших проблем зараз є відсутність довіри до Президента як такого, що здатен дотримати свої обіцянки. Маючи вже певний досвід взаємодії з Президентом, як протестувальники на Майдані, так і лідери громадських організацій, напевно, мають якісь сумніви стосовно того, чи будуть дані обіцянки виконані. Чи не бачите Ви тут проблем із майбутнім протестного руху на Майдані? Як рухатися далі, якщо немає довіри до однієї із сторін переговорів?

Проблема ця є, я з Вами повністю згоден. Вона підсилилася тим, що Президент обіцяв протягом останніх трьох з половиною років, що країна буде рухатися в сторону європейської інтеграції. Що цікаво, переговори щодо угоди про асоціацію починалися ще у 2007 році, коли він був прем’єром, і закінчилися у минулому році, коли він був Президентом. І жодного разу, за понад двадцять раундів переговорів, з його вуст чи з вуст будь-кого з урядовців не лунало жодних занепокоєнь та питань до якості змісту угоди. Зрозуміло, що тут питання не у якості змісту, а зовсім в іншому. Оцим своїм рішенням про припинення євроінтеграції він підірвав довіру тим, що обіцяв одне, а зробив інше. По-друге, він оперує цифрами і фактами, які не мають жодного підтвердження ані серед аналітиків, ані серед експертів. Зокрема, коли він говорить про  фантастичні 160 млрд. євро, які, ніби то необхідні для виконання угоди, що повністю не відповідає дійсності. І таких фактів багато. Він, наприклад, аплодував мирним демонстрантам, у прямому ефірі сказав: «аплодую цим людям, які вийшли на Майдан», а потім була віддана невідомо ким команда кривавого розгону, причому людей не просто витісняли, а по-звірячому били, з наміром не просто нанести тілесні ушкодження, а вбити тих людей, яких вдавалося наздогнати. Це щастя, що в нас обійшлося без жертв, але декілька людей досі перебувають з тяжкими травмами в лікарнях.

Проблема є, але виходити треба з реальної ситуації і зуміти піти на компроміс. Консенсусу ми зараз досягти неспроможні, але ми маємо піти на тимчасовий компроміс, тобто домовитись про те, яким чином без втрат ми вийдемо з цієї кризи, без втрат для країни, бо по суті зараз мова про те, чи збережемо ми Україну в якості незалежної, суверенної, територіально цілісної країни чи ні. Заради досягнення цього крихкого тимчасового компромісу, на моє переконання, і громадянське суспільство, і опозиційні партії, і бізнес, і міжнародна спільнота повинні говорити з Віктором Федоровичем Януковичем, Президентом України, який, до речі, був демократично обраний на виборах, і це було визнано всіма комісіями зі спостереження. Треба вийти на цей компроміс, досягнути його, а далі будуть вибори, народ скаже своє слово про те, хто має бути керівником цієї держави. А головне, далі буде розробка Конституції, за якою повноваження мають бути перерозподілені. Уже цілком очевидно після, як мінімум трьох останніх президентів: Кучми, Ющенка і Януковича, що ані президентська, ані президентсько-парламентська (по суті ми зараз маємо президентську, тому що вона всі важелі впливу на всі призначення і всі рішення в країні віддала в руки Януковичу) система Україні не підходить. Нам потрібна або парламентська або, як мінімум, парламентсько-президентська з обмеженим набором повноважень голови держави.

Зараз надалі побутує погляд серед журналістів, експертів, політиків про те, що Україна поділена на Захід та Схід, або Південь-Схід та Північ-Захід, поділена між противниками і прихильниками інтеграційних процесів у напрямку до Європейського Союзу. Чи Ви поділяєте таку думку?

Україна поділена, але за іншим принципом: між простим народом і владою. Інтереси, рівень життя, розуміння шляхів розвитку країни у нинішньої влади і народу України повністю протилежні. Ось в цьому проблема. Тут треба знайти консенсус. А міф про те, що Схід і Захід мають різні інтереси, надуманий. Так, позиції дещо різняться в силу багатьох історичних причин. Навіть останні дні, коли зі Сходу на Антимайдан було вивезено багато людей, показали протилежне. Адже що робили ці люди? Вони при першій нагоді просто втікали з Антимайдану на наш Євромайдан, щоб побачити що там відбувається, поспілкуватись зі своїми родичами, однодумцями і т. д.

Інтерв'ю записане 17 грудня 2013 року. Розмову вів головний редактор порталу www.krytyka.com Олег Коцюба. 

Друкувати