Друкувати
Середа, 14 листопада 2018 - 02:51

Джерело: Часопис «Критика», Рік IX, число 7-8 (93-94), сторінка 35

Виступ Юрія Андруховича (2005)

Червень 2005

Виступ Юрія Андруховича з приводу отримання ним премії  ім. Е-М. Ремарка

Шановні пані й панове, найперше я хотів би висловити свою вдячність — вам усім і цьому містові, що дало світові одного з найчитаніших, найулюбленіших письменників нещодавно минулого століття. Я дуже вдячний своїй долі з усіма її знаками: колись, на початку 60-х років, мої батьки були ще цілком молодими і, як належиться людям, що люблять одне одного, читали одні й ті самі, найчастіше позичені у приятелів, книжки. А потім вони обговорювали їх між собою — часом у моїй присутності. Так я почув уперше це ім'я — Ремарк: невимовно модний, розумний, дотепний, гострий письменник, легкий і глибокий водночас.

Мине всього лише три десятиліття — й один із провідних мотивів Ремаркової соціяльно точної прози, інфляція, стане провідним мотивом української дійсности. При цьому йтиметься не тільки і не стільки про інфляцію грошей. Те, що відбулося з Україною протягом перебування при владі двох її попередніх президентів, виявилося інфляцією в якнайширшому сенсі.

Мої есеї, що поставали впродовж того втраченого десятиліття і згодом у німецьких перекладах склали збірку «Остання територія», були моїм особистим відчайдушним способом протистояння інфляції, дещо безнадійним способом боротьби з нею, при цьому надзвичайно помітним є наростання відчаю від раніших текстів до пізніших.

У 2004 році мій відчай мав остаточно увінчатися перемогою провладного кандидата на вирішальних президентських виборах і безстроковою консервацією в Україні посткомуністично-маріонеткового режиму, званого «кучмізмом». Для мене це мало стати особистою життєвою поразкою — з тих, після яких уже ніколи не вдається звестися на ноги і все, що залишається — доживання віку з безнадійним підсумком nevermore.

І те, що цього в Україні не сталося, є чудом. Я мав би попросити вибачення за це безвідповідальне слово, але іншого в мене немає. Ні, я не збираюся розважати вас тут своєю наївністю і хрестоматійно східною схильністю до поверхової містики. Я цілком свідомий того, що за цією «містичною феєрією», ім'я котрій українська помаранчева революція, насправді дуже багато реальної підготовчої праці політиків та інтелектуалів, а передусім — якісний суспільний стрибок: найсвідоміші з українців (і добре, що їх таких виявилися мільйони) зіграли ва-банк заради політичної зміни. Зрештою, всім їм, у тому числі й мені, за великим рахунком ішлося про те, про що так легко і просто написала у своєму найновішому романі певна 24-річна авторка: всі ми втомилися соромитися за свою власну країну. З цим огидним відчуттям засоромлености, коли ти, скажімо, подаєш свій паспорт прикордонникові чужої країни, щось треба було робити. І український «середній клас» зробив ...

Друкувати