Друкувати
П'ятниця, 21 вересня 2018 - 04:47

Джерело: «Критичні рішення», www.krytyka.com

«Всіх вивезено». Уривок із праці Ґульнари Бекірової

Травень 2017

В Україні 18 травня відзначають День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. У 73-тю річницю травня 1944 року «Критика» удоступнює передмову до праці кримськотатарської дослідниці та публіцистки Ґульнари Бекірової «Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення (1941–1991 роки). Нарис політичної історії», яку написав один із провідників кримськотатарського національного руху, правозахисник Мустафа Джемілєв, та уривок із розділу 2 частини II «Вивезено всіх», де авторка із залученням архівних документів та спогадів описує, що пережили депортовані кримські татари.

Видання праці Ґульнари Бекірової українською мовою здійснено в рамках науково-видавничої програми Інституту Критики і випущено у світ за сприяння Українського наукового інституту Гарвардського університету.

Передмова

Книжку Ґульнари Бекірової «Пів століття опору. Кримські татари від вигнання до повернення (1941–1991 роки). Нарис політичної історії» присвячено вкрай драматичним подіям в історії кримськотатарського народу – депортації 1944 року, життю народу у спецпоселеннях, важкій і довгій, із багатьма жертвами, боротьбі за повернення на історичну батьківщину.

Особлива підлість депортації кримських татар, як і інших «покараних народів», полягає в тому, що ця війна радянської влади з цивільним населенням точилася в той час, коли більшість чоловічої частини цих народів воювала на фронтах у Червоній армії за ту ж таки радянську владу. Такого віроломства держави та зради своїх громадян історія справді не знає.

Авжеж, треба визнати, кримські татари жорсткіше за інші етноси Криму чинили опір встановленню радянського режиму, колективізації та русифікації, тим-то ще до масової депортації зазнали суворих «чисток» і репресій. І тут, мабуть, годилось би поміркувати про ментальність кримських татар, про їхнє ставлення до тоталітарних форм правління чи приватної власности. А от на національному ґрунті кримські татари не мали конфліктів із рештою мешканців півострова. Це відзначає багато хто з істориків і мандрівників, починаючи від перших років російської анексії Криму (1783). Вони наголошують доброзичливість і товариськість кримських татар у стосунках із людьми інших національностей, поєднання у цього народу глибокої релігійности з винятковою віротерпимістю. Наведу слова лише з однієї книжки – «Подорож до полудневої Росії», яку російський письменник та історик Владімір Ізмайлов написав після мандрівки Кримом у 1801–1802 роках. Минуло понад пів століття відтоді, як я прочитав її у відділі раритетів бібліотеки імені Алішера Навої у Ташкенті, а з пам’яті так і не витерлися пронизливі рядки:

...Простые хижины татар, Где дышит дружбы чистый жар, Невинность сердца, совесть правды, Где люди людям сердцем рады... Прощайте, покидаю вас!

Проте вже від часів Єкатєріни II засадничою метою російської політики в Криму було «очищення» цього стратегічно важливого півострова від «бусурманів» і «заселення його природними росіянами». Неухильне її тривання і стало, на мій погляд, головним мотивом вигнання кримських татар.

Людські втрати від депортації 1944 року були жахливі. У деяких областях Узбекистану (Кашкадар’їнській, Джизакській) люди від виснаження та хвороб помирали майже цілими селищами, і нікому було ховати мерців. Поспіхом поховані й ледь присипані землею тіла ночами розривали зграї шакалів.

Нині в Україні депортацію кримських татар 1944 року офіційно визнано геноцидом...

Але самим тільки фізичним вимордуванням цей злочин не вичерпується. Неабияких зусиль було докладено для повного знищення культурної спадщини народу: спалено книги кримськотатарською мовою, зруйновано мечеті й усі мусульманські кладовища Криму, перейменовано його міста й села. А зацілілих вигнанців позбавили багатьох конституційних прав. Їхнє життя на засланні визначав гласний комендантський нагляд і спеціяльні інструкції, що не підлягали оприлюдненню.

У період спецпоселень (1944–1956) кримські татари не мали права вступати до вишів, а таємна заборона на високу гуманітарну освіту для них діяла навіть і після так званого «викриття» культу особи Сталіна на XX з’їзді КПРС. Як і раніше, кримські татари не мали змоги навчатися рідною мовою. Потрібні ще довгі роки і чимало зусиль, аби відшкодувати ці втрати.

Спогади про Крим, обставини виселення, подорож у вантажних вагонах до місця заслання, смерть близьких і друзів – ось довкола чого точилися розмови кримських татар упродовж багатьох років, надто коли люди вечорами ходили одне до одного в гості. Світогляд кримських татар, їхнє ставлення до влади формувалися переважно вдома, серед своїх, і офіційна радянська пропаґанда не надто на них впливала.

Мені добре запам’ятався день смерти Сталіна. Коли завуч у школі на лінійці розпачливим голосом повідомив про смерть «вождя всіх часів і народів», ридма ридали всі – і вчителі, і діти. Всі, крім кримських татар: наші-бо точно знали, яке лайно пішло на той світ. Утім, один школяр підказав, що взагалі-то й нам варто трохи поплакати, а як не вийде, то потерти очі цибулею. А то ще пересаджають нас або наших батьків.

Прикметою кримськотатарського Національного руху була його унікальна для радянських часів масовість. Він охопив чи не цілий народ. Хтось збирав підписи під нашими зверненнями, хтось – кошти, щоби послати в Москву делеґатів. Учасниками наших масових політичних акцій ставали тисячі людей, свідомих того, що їх за це можуть щонайменше побити або й запроторити у тюрму. Ув’язнених активістів не лишали напризволяще: їм і їхнім родинам народ надавав посильну допомогу.

Ініціятивні групи Національного руху, створювані скрізь, де мешкало хоч трохи кримських татар, координували свої дії з районними, обласними та республіканськими ініціятивними групами. Ухвалення будь-яких рішень відбувалося з дотриманням дуже високого рівня демократичности.

Дисиденти в Москві по-доброму заздрили нашій спромозі за короткий час зібрати під своїми зверненнями до сотні тисяч підписів. Їм самим вдавалося знайти щонайбільше двісті підписів. Щоправда, їхні заяви були жорсткіші й відвертіші за наші, без реверансів на адресу «мудрого радянського керівництва», – а отже, давали більше нагод притягати авторів і підписантів до кримінальної відповідальности за «наклеп на радянський лад» або «антирадянську пропаґанду».

Ще одним чинником, який привертав увагу та симпатії демократичних кіл і в СРСР, і на Заході, було те, що кримські татари у своїх зверненнях і акціях протесту не обмежувалися тільки своїми проблемами. Кримськотатарських правозахисників на судових процесах звинувачували у тому, що ті протестували проти окупації Чехословаччини 1968 року та вторгнення в Афганістан 1979 року, виступали проти зловживання психіятрією з політичними намірами, підтримували правозахисників різних національностей і віровизнань. Відомо про акції кримських татар (уже в перебудовні часи) перед посольством Болгарії – проти насильницької болгаризації та беззаконь режиму Тодора Живкова щодо національних меншин, перед посольством Китаю – проти розстрілу демонстрантів на площі Тяньаньмень у Пекіні тощо.

Унікальним для пострадянського простору стало і створення нами власної структури національного самоврядування. В середині 1990-х років у США, в Університеті імені Джорджа Вашинґтона, де я читав для студентів і викладачів лекцію про Національний рух кримських татар, разом зі мною виступав також один експерт із національних рухів. Наголосивши самобутність нашого руху саме щодо національного самоврядування, він сказав приблизно таке: «У роки перебудови та в перші роки після розпаду СРСР було створено багато національних рухів і “фронтів”, але майже всі вони потім дуже ослабли, розпались або роздробилися на ворожі одне до одного угруповання. І тільки Національний рух кримських татар не лише не роздробився, а навіть іще сильніше сконсолідувався та зміцнів. А сталося так тому, що вони вчасно влаштували демократичні вибори, провели свій національний з’їзд і відповідно до загальновизнаних норм демократії обрали свій представницький орган».

Про цей справді безпрецедентний досвід ненасильницького політичного опору та перемоги цілого народу в нерівній боротьбі проти тоталітарного режиму, про життя і долі багатьох учасників цього протистояння розповідає у книжці Ґульнара Бекірова. Дуже важливо, що авторка не лише творить захопливу розповідь, а й оприлюднює дотепер неприступний читачеві величезний масив секретних документів із радянських архівів. Нині, коли кримських татар знову спіткали тяжкі часи, – тепер уже на батьківщині, в Криму, окупованому російським аґресором, – як ніколи важливим стає глибоке опанування славної та по-справжньому героїчної історії недавнього минулого.

Мустафа Джемілєв, народний депутат України

Київ, 2 квітня 2017 року

  Розділ 2 «Вивезено всіх»

17 травня 1944 року о 5 годині вечора до кабінету першого секретаря Кримського обкому партії було викликано голову Президії Верховної Ради Кримської АРСР Абдул-Джеліля Менбарієва та голову Раднаркому Ісмаїла Сейфулаєва. Останній багато років по тому згадував: «Слово надали Кобулову, який зачитав Постанову ДКО СРСР від 11 травня 1944. <...> Він поставив вимогу, щоб керівництво республіки, актив поводилися гідно та показали приклад організованости й дисципліни»1.

У ніч із 17 на 18 травня в усіх населених пунктах Криму понад 32 тисячі оперативників, офіцерів і бійців НКВС–НКДБ одночасно заходилися виганяти кримських татар2. З усіх країв півострова до вузлових залізничних станцій потягнулися вантажівки з нещасними людьми, яких зараз же силоміць заганяли в товарні вагони. Куди їх вивозили, люди не знали.

Уже 20 травня місцеві партійні функціонери рапортували Кримському обкомові про успішно проведену акцію з виселення та повідомляли дані про залишене майно кримських татар:

По Євпаторійському райкому (тов. Лукічев):

Загалом татарського населення 1820 осіб. Вивезено всіх. Татарське населення вивезено з 10 колгоспів, 418 родин. Зокрема до 5 колгоспів входили самі лише татари. Худоба, майно обліковуються, складено акти на місцях. До райкому подано 10 актів. Догляд за худобою, охорону худоби та майна вивезених татар організовано.

По Тельманському району (тов. Лєвіцький):

Вивезено татарських родин 559 із 8 колгоспів. Обліковано худоби 616 голів: зокрема корів – 208, телят – 126, ялівок – 8, овець – 265, кіз – 9. Обліковано робочих коней 30, свійської птиці 251, хліба 1250 центнерів. Працює 21 комісія. Догляд за худобою забезпечено завдяки прикріпленню колгоспників із ближніх колгоспів. Охорону худоби та майна організовано. Поставлено пости…

Ешелони зі спецпереселенцями ще були в дорозі, а керівники Криму на першому по визволенні пленумі обкому (14.06.1944) вже обговорювали плани відновлення зруйнованого господарства, заразом викриваючи «нездорові настрої» населення, яке залишилося: «Багато таких розмов: “Ось татар вивезли, то й нас вивозитимуть”. І навіть сухарі сушать <...> Люди росіяни, українці – радянський народ, ми не можемо на них говорити, що всі нікуди не годяться <...>. Без них нам годі щось зробити в господарстві».3

Невдовзі, втім, з’ясувалося, що «нездорові» настрої кримчан мали підстави. Не минуло й двох тижнів, і наприкінці червня 1944 року доля кримських татар спіткала греків, вірмен, болгар – виявилося, що і вони «нікуди не годяться».

«І те, що лишилася позаду, – розчахнуті, ще не вихололі будинки, і розворушене майно, весь побут, налагоджений за десять і за двадцять поколінь, – теж одноманітно перепадає оперативникам каральних органів, а що державі, а що – сусідам зі щасливіших націй, і ніхто не напише скаргу про корову, про меблі, про посуд». Ці рядки із розділу «Заслання» уславленого «Архіпелагу ҐУЛАҐ» Алєксандра Солженіцина якнайточніше передають трагедію виселених народів.4

Факти мародерства у Криму було зафіксовано навіть в офіційних документах: «У селі “Акат” Карасувбазарського району бійці з Приморської армії виламали двері хліва, де зберігалися меблі татарських квартир, і забрали ліжка, столи й інше начиння»5. А ось що довелося побачити кримському татаринові Асану Усеїнову, який солдатом Приморської армії визволяв Крим від фашистів, а потім спостерігав жахливі картини виселення свого народу: «Наші солдати заходилися виламувати двері, брати полишені речі та відправляти їх посилками поштою собі додому. Брали навіть наволочки від подушок. Усе навколо повне було пуху та пір’я <...>. Наші земляки під час окупації сховали від німців коштовні речі, закопавши їх на городі чи у хліві й посадивши над ними картоплю абощо. Радянські солдати, озброївшись залізними прутами, знаходили ці тайники. Найбільше мене обурило це. Бо як же радів народ, що наші прийшли».6

Можна тільки здогадуватися, скільки насправді було охочих поживитися на чужому горі. В одному з партійних документів 1944 року міститься доволі екстраваґантне потрактування таких випадків: «Німці розбестили деяку частину населення, що далося взнаки в актах мародерства (крадіжки міського майна чи майна, залишеного татарами), у слабкій дисципліні колгоспників, у пробудженні приватновласницьких інстинктів»...7

* * *

Зовсім інакшим був шлях кримськотатарських спецпереселенців.

Дорога невідь куди (а маршрути прямування, за численними свідченнями, стали відомими лише на другій половині шляху) запам’яталася всім, хто її пережив.

Більша частина переселенців – жінки та діти, їх розмістили у товарних вагонах, обладнаних нарами:

У вагоні було багато родин. Нас їхало три родини – 18 осіб (нас десятеро) та родина батькової сестри – 3 особи та інші сестри – 5 осіб. У них не було жодного чоловіка. А у нас було двоє мужиків – двоє моїх братів: Ефрасіяб 1931 року народження й Оздемір – 1940-го. Інші 16 людей були всі жіночої статі – таке феміністське збіговисько. Починаючи від 1942 року, моя мама 1899 року народження була серед них найстаршою (Касіде Бекірова).8

У дорозі годували погано, ешелони довго простоювали; було багато хворих і померлих, чиї тіла конвоїри, без жодного оформлення документів, просто викидали на шляху проходження ешелону.

Більшу частину кримських татар спрямували до Узбекистану. У справі «Матеріяли виселення з Криму» у Державному архіві Російської Федерації (ф. 9479, оп. 1с, спр. 179) серед інших документів збереглась і телеграма заступника наркома внутрішніх справ Узбекистану Юлдаша Бабаджанова на адресу Берії про прибуття останнього ешелону з депортованими кримськими татарами.

Телеграма № 1476 від 8 червня 1944 13 год. 00 хв.

Із Ташкента

Москва, НКВС СРСР – тов. Берія

Доповідаю про завершення прийому ешелонів у розселенні спецпереселенців кримських татар в Узбецькій РСР.

8 червня ц. р. прибув і розвантажений останній ешелон СК-579 у складі родин 385, осіб 1813, зокрема: чоловіків – 303, жінок – 685, дітей – 825, для Кашка-Дар’їнської области. Загалом прийнято і розселено в Узбекистані спецпереселенців родин 33.775, осіб 151.529, зокрема: чоловіків – 27.558, жінок – 55.684, дітей – 68.287. Померло дорогою в усіх ешелонах 191 особа.9 Розселено по областях: Ташкентській 56.362 особи, Самаркандській – 31.540 осіб, Андижанській – 19.630 осіб, Ферґанській – 16.039, Наманґанській – 13.804, Кашка-Дар’їнській – 10.171, Бухарській – 3983.

Розселено головно у радгоспах, колгоспах і на підприємствах промисловости, в порожніх житлових приміщеннях і ущільнивши місцевих мешканців=Бабаджанов.10

Спецпереселенців, на відміну від тих, хто займав їхні домівки на батьківщині, на нових місцях ніхто не чекав. Ніхто не переймався тим, щоб забезпечити їх бодай найнеобхіднішим.11 Пам’ять тих, хто пережив депортацію, назавжди зберегла прибуття і перші враження від нових місць.

Нас вивантажили у степу. Повезли до колгоспу Ворошилова-2 – дали будинок, як нині пам’ятаю, без даху. Чотири стінки. Очерету накидали, поряд ріс очерет. Шакали прийдуть, просто поруч виють. Нас четверо дітей, батька не було. Братів забрали до колгоспу (Есвет Барієв).12

За 18 діб зацілілих просто з поїзду на станції Мілютінська завантажили в машини і вночі привезли в гори. Навколо саме каміння. Ні деревця, ні хатинки... Самі видовбали щось на кшталт окопів. Згодом кожній родині видали по п’ять обаполів. Так з’явилися дахи (Ескендер Ідрисов).13

Кримськотатарських спецпереселенців спрямували на будівництво Фархадської ГЕС у м. Бекабаді, на копальні «Койташ» у Самаркандській області й «Ташкент-Сталінвугілля», до колгоспів і радгоспів Ташкентської, Андижанської, Самаркандської областей, Шахризябського та Кітабського районів Кашкадар’їнської области. Переважно вони опинилися у непристосованих для життя бараках, а на копальні «Койташ» взагалі просто неба.14

За даними Відділу спецпоселень НКВС СРСР, у листопаді 1944 року у місцях виселення перебувало 193.865 кримських татар, із них в Узбекистані – 151.136, у Марійській АРСР – 8597, у Казахській РСР – 4286, решту було розподілено «для використання на роботах» у Молотівській (10.555), Кемеровській (6743), Ґорьківській (5095), Свердловській (3594), Івановській (2800), Ярославській (1059) областях РРФСР.15

Коли ми кажемо про те, що було «вивезено всіх», ми, ясна річ, маємо на увазі лише тих, хто перебував тієї трагічної ночі 18 травня 1944 року на території Кримського півострова. Переважна частина чоловічого населення перебувала в цей час у Червоній армії.

Директиви НКВС СРСР № 1/21826 від 16 листопада 1944 року та № 1/1559 від 12 серпня 1945 року категорично забороняли «повертати демобілізованих із Червоної армії: чеченців, інґушів, карачаївців, балкарців – на території колишньої Чечено-Інґуської РСР, колишньої Карачаєвської автономної области й на територію колишньої Кабардино-Балкарської АРСР; калмиків – на території колишньої Калмицької АРСР, Ростовської та Сталінґрадської областей; кримських татар, кримських болгар, греків, вірмен – на територію колишньої Кримської АРСР».16

Свої родини колишні захисники Батьківщини знаходили (якщо, звісно, знаходили) вже в місцях спецпоселень.

  • 1.Исмаил Сейфулаев, «Выселение крымскотатарского народа на основе огульных обвинений», Голос Крыма, 1999, 6 августа, № 32, с. 5.
  • 2.Згідно з листом Берії до Сталіна від 5 липня 1944 року, «в операціях по Криму брало участь 23 000 бійців і офіцерів військ НКВС і до 9000 людей оперативного складу органів НКВС-НКДБ». Н. Ф. Бугай (предисловие, составление, заключение, комментарии), Депортация народов Крыма, Москва: Инсан, 2002, с. 93.
  • 3.РГАСПИ, ф. 17, оп. 44, спр. 758, арк. 36 зв.
  • 4.Александр Солженицын, Архипелаг ГУЛАГ, т. 3, ч. V–VII, Москва, 1991, с. 60.
  • 5.ДА АРК, ф. 1, оп. 1, спр. 2276, арк. 134.
  • 6.Запис спогадів Асана Усеїнова наведено в книжці: Энвер Озенбашлы, Крымцы, Симферополь, 1997, с. 36.
  • 7.ДА АРК, ф. 1, оп. 1, спр. 2276, арк. 7.
  • 8.Інтерв’ю з Касіде Бекіровою (28.11.2002). Архів авторки.
  • 9.Офіційна цифра померлих – 191 особа – зроджує чималі сумніви, і то як у дослідників, так і в очевидців переселення. Геть усі, хто пережив дорогу до місць виселення, повідомляють, що вони не раз були свідками загибелі земляків у дорозі. А якщо врахуємо умови ешелонування (скупченість, задуха, погане харчування, часто – відсутність або нестача питної води, жорстоке поводження конвоїрів, погана санітарна обробка вагонів, захворюваність), то матимемо всі підстави думати, що цифра, що її наводить Бабаджанов, є доволі приблизною і принаймні в кілька разів меншою від реальних масштабів смертности в дорозі.
  • 10.Підкреслення відтворено за ориґіналом документа: ГАРФ, ф. 9479, оп. 1с, спр. 179, арк. 241.
  • 11.Щоправда, були на те й об’єктивні причини. Узбецька влада (а саме в цій республіці планували оселити основну масу кримськотатарських спецпереселенців – приблизно 150 тисяч) довідалася про постанову ДКО від 11.05.1944 року наступного дня після її винесення – 13 травня 1944 року. Нарком внутрішніх справ Узбекистану Амаяк Кобулов негайно повідомив керівників узбецької влади про незабарне прибуття спецпереселенців, наказавши негайно почати зорганізовувати спецкомендатури. Вже наприкінці травня – на початку червня ешелони з кримськими татарами почали прибувати до республіки.
  • 12.Інтерв’ю з Есветом Барієвим (15.10.2002). Архів авторки.
  • 13.Эскендер Идрисов, «Мои университеты», Мелитопольские ведомости, 17.05.1997, с. 3.
  • 14.РГАСПИ, ф. 17, оп. 44, спр. 758, арк. 36 зв.
  • 15.ГАРФ, ф. 9479, спр. 187, арк. 1.
  • 16.ГАРФ, ф. 9479, оп. 1с, спр. 210, арк. 208.
Друкувати