Друкувати
Вівторок, 13 листопада 2018 - 07:02

Джерело: Часопис «Критика», Рік XI, число 3 (113), сторінка 35

Від редакції

Березень 2007

Останнім часом, зокрема й у цьому числі, «Критика» вмістила кілька текстів, які далеко відбігають від звичних уявлень про припустиму тут публікацію. І хоча всі ті тексти – як-от дописи Ігоря Гирича в ч. 12 за минулий рік або дописи Валерія Солдатенка й Оксани Ганжі в цьому числі – полемічні, ще й уміщені під рубрикою «Листи», а отже, виразно дистанційовані від будь-якої можливої редакційної позиції, очевидно, що поява на наших шпальтах, хай і в епістолярно-дискусійному аранжуванні, антисовєтського аґітпропу, чи тексту нами самими затаврованого історика КПСС, а чи апології високопосадового плаґіяту, потребують пояснень. Маємо визнати, що для нас це був певний дослід: як далеко можна зайти, дотримуючися суто демократичної засади вільної дискусії, що її самі ж виголосили? Зрештою, дослідження (теоретичне й практичне) меж припустимого є одним із підставових завдань інтелектуала. Згадані автори, пропонуючи свої тексти, посилалися на наш заклик до дискусії, тож нам лишалося або прийняти ті писання, або відкинути їх на підставі того, що вони надто суперечать засадам редакційної політики, а їхнє вміщення підважить саму ідентичність «Критики». Наразі ми обрали перший варіянт, бо наша ідентичність достатньо міцна, аби витримати зіткнення з «чужими», до того ж, Гиричів допис, як ми і сподівалися, спричинився до справді плідної дискусії, а п. Солдатенко відповідав на критику члена редколеґії «Критики», якому ми, за нашими правилами, дали змогу одразу й продемонструвати хибність опонентових арґументів.

Окремий випадок із дописом п. Ганжі. Стаття Наталі Яковенко й Олексія Толочка («Критика», ч. 7–8, 2006), в якій віце-президентові НАН України Володимиру Литвину було висунуто обґрунтоване звинувачення у плаґіяті, викликала неабиякий громадський відрух, зокрема призвела до появи низки прикметних з огляду на стан нашої інтелектуальної спільноти і напрочуд однотипних – усних і письмових – апологій плаґіятора та плаґіяту загалом, що їх автори водночас намагалися скомпрометувати обвинувачів, і то також вельми однотипно, тиражуючи декілька тез, виголошених самим п. Литвином. Попри це, «Критика», надаючи виняткової ваги питанню про корупцію в науці, попервах ладна була вміщувати всі відгуки на цю публікацію, аби вони бодай трохи трималися купи й узгоджувалися з елементарними вимогами наукової етики. Зрештою «Критика» щасливо уникла більшости з тих апологетичних писань, натомість текст п. Ганжі виявився таким промовистим і так успішно дискредитував того, кого покликаний був захистити, що його публікація в парадоксальний спосіб тільки сприяла нашій головній меті – очистити інтелектуальний простір від грубих (пост)совєтських нашарувань ...

Друкувати