Друкувати
Середа, 19 вересня 2018 - 06:34

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVIII, число 1-2 (195-196), сторінки 36-39

Університет ізсередини: антропологічні нотатки (Частина 2)

Вересень 2014

Початок цієї статті - частину першу - читайте у числі 9-10 (191-192), 2013, а завершення - частину третю - у числі 3-4 (197-198), 2014

«Хто в нас головні?»

Ох, і люблять же в моєму універі паради! Це ж просто найголовніша наша (тобто викладацька) робота — раз на рік, напередодні навчального року промарширувати тисячоголовою колоною перед ректорською трибуною. На той парад явка настільки обов’язкова, що за пропуск ліплять догану із занесенням в особову справу, чесно! Універівське начальство стоїть на трибуні (ех, Мавзолею бракує) і поблажливо оглядає своє «хазяйство». Повз них нескінченною живою стрічкою рухаються факультети, згідно зі строгою ієрархією, із професійно змайстрованою факультетською символікою. А коли колона якогось факультету наближається до трибуни, гучномовець піднесено-врочисто оголошує його назву і найголовніші досягнення. І тоді натовп кричить «Ура!», махає прапорцями і запускає в атмосферу різнобарвні повітряні кульки.

Я відчуваю до цього «радянського» парамілітарного ритуалу особистий пацифістський спротив, проте наловчилася конвертувати його в антропологічний інтерес. Ось і цього разу прямо до моїх вух котиться прецікавий діялог. Шикується моя катедра, займає раз і назавжди визначене місце у складі факультету (порядок — наше все) — між філософією та фізкультурою. І раптом один із професорів запитує: 

— А хто в нас іде попереду — студенти чи викладачі?

Питання не з простих. З одного боку, саме студентство нагородили нести всі важучі й незручні транспаранти і знамена. Все це добро, безумовно, має їхати попереду, так лаштується колона. 

— Але що ж це виходить? — гуде басом той самий професор.

— У нас попереду студенти, значить, вони головні? А я думаю, що це викладачі головні. Студенти в університеті тимчасові. А ми тут постійно…

Народ примовкає розгублено. Студентство переминається, чекає якогось вироку. Зрештою декан дає відмашку:

— Ну звичайно, ви маєте рацію, Володимире Петровичу. Ми тут головні. Вони просто транспаранти попереду мають нести. Не хвилюйтеся, це ж ненадовго…

Професор набурмосений, інші неголосно, але гаряче дискутують. Проблема «правильного шикування» і «хто тут головні», вочевидь, зачепила багатьох. Стою собі і пригадую, як довелося потрапити в Берлін, у Вільний університет. А там саме нагодилася відкрита лекція відомого філософа Гомі Бгабга, одного з живих класиків постколоніяльної теорії.

Я прийшла на лекцію за чверть години до початку, але в залі вільних місць уже не було, якщо не рахувати півтора десятка стільців у першому ряду, позначених папірцями «Не займати». Зрозуміло, думаю, стільці для ректорату-деканату, керівництва та інших почесних гостей.Народ прибуває, вже й на східцях, і на підлозі ніде сісти, а ті стільчики так і лишаються порожніми. Нарешті представляють і Гомі Бгабгу, — заходить шляхетний сивий індус у національному строї, зала ентузіястично аплодує стоячи, потім овації стихають. А стільчики попереду все ще порожні.

Нарешті виходить деканка і виголошує коротку промову. «Ми запросили Гомі Бгабгу, — каже деканка, — на честь початку навчання на нашій маґістерській програмі нової когорти студентської молоді. Цю лекцію присвячено їм — тим, що пройшли неабиякий конкурс, проявили гіпернаполегливість та супервмотивованість, і тепер учитимуться в нашому університеті». А далі вона по черзі називає імена, засоромлені дівчата і юнаки вервечкою заходять у залу і займають «заброньовані» стільці першого ряду. Їм аплодує авдиторія, їм аплодує Гомі Бгабга. Всі стільці призначалися їм. 

Потім була блискуча лекція філософа і прецікава дискусія, і все інше. Але епізод зі стільцями повністю перевернув мої уявлення про «університетський порядок». Я не ідеалізую чужу країну і не очорнюю свою. І взагалі, не в стільцях справа, так само і не в парадах. А в тому, чи можна підважити влади й ієрархії в освіті, чи можна помислити альтернативу чинному порядкові? І якщо так, яка критична маса таких думок і теорій потрібна, щоб і відповідь на питання «Хто тут головні?» виглядала якось по-інакшому? 

Про (гм-гм!) плаґіят

Я викладаю гуманітарний предмет, тож люблю пропонувати студентству замість іспиту написати ґрунтовну письмову роботу (щось на кшталт аналітичного есею). І хоча таке завдання суттєво видовжує мій робочий час (читати, коментувати, пояснювати, читати відредаґоване), я все ж переконана, що здатність ясно, логічно і критично мислити можуть показати лише тексти, і аж ніяк не тести. Звісно, я зважаю на їхній фах і розумію, що не можу очікувати від студентства факультету комп’ютерних наук таких самих за якістю текстів, як від соціологічного чи філософського факультету. Але й далі вперто наполягаю на написанні есеїв. 

Типові студентські творчі роботи, які потрапляють до моїх рук, можна розкидати на кілька купок. У першій — більшій — опиняться тексти різної якости, але всі скачані з інтернету. Кращі з них виявляються фраґментами наукових монографій або розділами підручників, науковими статтями; інші — це вже чиїсь студентські реферати, щедро розсипані по мережі. В меншій купці опиняються роботи самостійніші чи вдаліше скомпільовані, проте повністю самостійні роботи трапляються, на жаль, нечасто.

Прикметною є також реакція на мої звинувачення у плаґіяті. Сучасному студентству, що професійно готується, наприклад, до програмування, якось особливо складно повірити у спроможність викладачки-гуманітарійки користуватися Ґуґлом для перевірки на плаґіят. Вони щиро дивуються, коли я завертаю назад їхні роботи із позначкою про інтернет-джерело: дивляться на мене такими очима, неначе я дістаю з капелюха білого кролика. В них зачудовані обличчя, і пояснення теж наївно-дитячі. А як чудесно вони виправдовуються через електронну пошту! Я навіть зберігаю один такий лист (пунктуація авторська): 

Так, я винна! свідомо згодна! і вибачаюся! але хочу уточнити, що в своєму есеї я використала лише кілька чужих речень (загальним об’ємом приблизно в абзац), але я зробила це не з метою обхитрити Вас або уникнути власної роботи! адже у всьому іншому я висловила суто власну опінію! просто ці речення були схожі на мої думки і красиво сформульовані, і я вирішала їх використати! Тепер зрозуміла, що не варто було! Перепрошую! Прошу дозволити мені не писати новий есей, а виправити скопійований текст та мій власний, адже для нового есе потрібні нові думки, а їх в мене з приводу цієї теми немає… Сподіваюся, ви правильно мене зрозумієте і не будете гніватись! З повагою! 

Але найголовніше не те, що моє уміння виявляти плаґіят видається їм схожим на магію, хоча досвідченим викладачкам і викладачам часто й Ґуґл не потрібен, щоб припустити плаґіят у студентських текстах. Вони найчастіше щиро не розуміють, що «в цьому такого», в чому проблема, чому плаґіят — це погано? І ось тут я не впевнена, як відповідати. Гублюся. Як пояснити їм, які арґументи використати, до яких цінностей апелювати?

 

Колись мені довелося переглядати багато англомовних силабусів, складених переважно в американських, канадських чи австралійських університетах. Майже кожен у вступній частині містив більш чименш розлогий пасаж про неприпустимість плаґіяту, часто з посиланнями на параграф загальноуніверситетського статуту чи іншого офіційного документа. Плаґіят у них означено як хитрування, академічна нечесність, присвоєння чужої інтелектуальної власности, а катедри зобов’язують професорсько-викладацький склад не лише застерігати в силабусах і суворо карати за спроби плаґіяту, але також постійно вести роз’яснювальну роботу щодо його сутности і неприпустимости. Логічно, що табу на плаґіят поєднують із поясненнями щодо альтернатив: правил коректного цитування, парафразу, та інших премудростей академічного письма. Велика й важлива частина соціогуманітарної освіти на цьому зосереджена.

Про Захід все більш-менш зрозуміло: приватна власність (інтелектуальна також) — це святе, а бездоганна академічна репутація — важлива перепустка у безбідне професорське життя. Але в нас же все трохи інакше. В нас усім відомо про розлогий плаґіят у книжках і дисертаціях навіть дуже високих державних посадовців, але кому це зіпсувало чи бодай похитнуло кар’єру? Тоді навіщо мучити студентство забороною плаґіяту, а викладацтво — необхідністю за цим стежити, а понад те також читанням студентських креативів? Стократно простіше сформулювати індивідуальне завдання як «написати реферат», а потім зберігати ці стоси запилюженого, ніколи ніким не читаного копіпейсту на катедрах, щоб через кілька років пустити на «оборотки». Це типова й усталена практика в українських вишах, погодьтеся. 

Та й що хотіти від студентства, коли серед професури в українській академії плаґіят — це щось дуже поширене й абсолютно реальне, хоча й не проговорюване вголос.Про це пліткують у кулуарах, але до відкритого обговорення плаґіяту як проблеми вакадемічній спільноті доходить украй рідко, особливо в провінційних вишах. Це зовсім не дивно, бо не наукові досягнення й академічні чесноти рухають нині кар’єру в пострадянському університеті, а сприятливі соціяльні зв’язки, лояльність до інституції, часто — особиста відданість керівництву. Плаґіят у цій системі координат відлітає кудись на периферію значущости і впливу, або й узагалі в паралельні світи. Та ба, навіть ширше: у позауніверситетському житті теж виграють далеко не ті, хто дотримується законів і правил. Із цього виходить якась безнадійно загальна і тотальна тенденція. Як наслідок, у нашому універі (та й не тільки в нашому) панують подвійні стандарти: плаґіят теоретично неприйнятний, але на практиці всі це роблять. Якщо не можна, але дуже хочеться, то чом би й ні? Продемонструю це на прикладі, майже анекдоті.

Кілька років тому вже немолодий пітерський професор випадково з’ясував, що його статтю передруковано в одному з українських фахових (так званих ваківських) наукових часописів. Усе один в один, навіть назва така сама, тільки авторами вказано двоє інших людей, а не професора. Як таке можливо? — здивувалася я і почала дізнаватися, що ж то за часопис такий, де його видають, хто ним керує. І раптом побачила у списку редколеґії свого декана. Пітерський професор на той момент уже почав писати обурені листи у професійні асоціяції й академічні спільноти, обговорювати можливі санкції проти плаґіяторів. Розгорався скандал. Тому я пішла до декана, з яким маю досить дружні стосунки, з такою розмовою: 

— Ви знаєте, часопис, де ви в редакційній колеґії, надрукував сплаґіячену статтю професора Н. Буде гучний скандал, тому хочу вас про це зараз попередити, щоб ви були готові. — Як? Повністю чужу статтю? І нічого не змінили, нічого від себе не додали? — перепитує декан. — Ні, — кажу. — Крім імені автора, більше нічого не змінили. Навіть назва та сама. — От дурні! — каже декан. — Але самі винні. Не полінувались би, переклали б українською мовою і друкували собі спокійно. Ніхто б ніколи і не дізнався, що стаття не їхня. А ти цим не переймайся, це не перший такий скандал і не останній. То пусте. Нічого серйозного. 

«Зупиняти чи не зупиняти, ось у чім питання…»

Викладати у виші — це все одно, що грати в лотерею. Ніколи не знаєш, яка група чи курс тобі дістануться, як піде робота і які несподіванки чатують на тебе за найближчим поворотом. Наприклад, кілька років тому студентство загадало мені загадку, яку я розгадую й понині. Тоді мені «дісталася» група, яка вирізнялася серед інших: їм було надзвичайно цікаво вчитися! Звісно, не вся група поголовно, але більшість студенток і студентів (другий рік навчання, технологічний факультет) були дуже вмотивовані вчитися, і це визначало загальний настрій наших зустрічей і страшенно мене надихало. Що ще потрібно для викладацького щастя?

Якось ближче до кінця семестру я отримала неочікувану пропозицію: «От ми все розбираємо різні чужі теорії… Чи можу я запропонувати свою власну теорію історичного розвитку людства, яка пояснює наше минуле і прогнозує майбутнє?» 

Зайве розказувати, до якої міри я була вражена: це була перша така пропозиція за десять років роботи в університеті. Проте подив вона викликала лише в мене, але не в групи: схоже, за юнаком, який ту пропозицію висловив, уже закріпилася репутація «теоретика». Звісно, я погодилася: «Підготуйтесь розповісти вашу концепцію на наступному занятті. Простежте лишень, щоб ваша думка звучала логічно й арґументовано».

Через тиждень ми всі, затамувавши подих, слухаємо студентську доповідь.Було від чого притихнути, бо молодий теоретик узалежнив історичний проґрес від кількости народонаселення і доводив переваги тоталітарних режимів і мілітарних політик над демократіями. Державною метою, наполягав оратор, мусить стати генетична чистота титульної нації, а задля цього потрібні жорсткі антиміґрантські політики, криміналізація будь-яких «неприродних» явищ і нерепродуктивних «збочень». Особливу увагу доповідач приділив проблемі біологічного відтворення нації: права жінок необхідно обмежити затим, щоб ті якнайповніше реалізували свою природну місію — народили і виховали якнайбільше (генетично чистокровних) дітей…

Все це лунало з уст юнака з Південної України, десь у 2005-му. Підібрані арґументи й наведені приклади свідчили про неабияку зацікавленість і обізнаність у темі. Єдине, до чого тут можна було відразу ж підкопатися, було те, що студент щиро вважав цю теорію своєю, власнепридуманою. Тому в своєму коментарі відразу після доповіді я наголосила саме на цьому: «Ця теорія не ориґінальна, вона звучить і до певних меж практично втілюється в різні епохи в різних країнах» — і навела приклади. Але похвалила за ґрунтовність викладу. В той день я й не збиралась політично аналізувати запропоновану теорію, відклала це на деякий час, щоб самій подумати — надто аж несподіваною для мене виявилась ця подія. Однак інші свідки доповіді, як з’ясувалося пізніше, мали трохи інші плани.

Через тиждень двоє студенток схвильовано попросили слова на початку семінару. Доповідь однокурсника змусила їх продовжити думати й дискутувати протягом кількох днів, і тепер вони готові задекларувати свій «теоретичний» протест. Так само логічно й раціонально вони спростували низку положень концепції, виголошеної тиждень тому, і це звучало дуже переконливо. Після їхнього виступу група розділилася, і гаряча дискусія про права людини версус інтереси нації тривала до кінця пари. Це було одне з найкращих занять у моєму викладацькому житті!

Проте й це ще був не фінал. На перерві дівчата підійшли і попросили мене про конфіденційну розмову. «Не можна залишати це на рівні теоретичної дискусії — мовляв, це просто різні позиції, кожна має право на існування, якщо вона достатньо арґументована. Але це неправильно, бо це фашизм! Ми просто мусимо зупинити цього студента, його теорія надто небезпечна!»

Я навіть не пам’ятаю достеменно, що тоді відповіла. Здається, намагалася показати надмірність їхніх тривог — мовляв, чим реально може загрожувати суспільству особиста ідеологія студента-другокурсника?

— Але ми не знаємо, що з цього вийде — а раптом він стане народним депутатом? Або президентом? — гарячкують студентки. — Потрібно його зупинити, аби ця теорія не поширювалась далі!.. 

Потім я багато думала про той випадок. Дилема, перед якою я тоді опинилася, поступово набула обрисів майже філософської суперечности між правом особи на власну опінію (свобода слова) та ідеєю «зупинити фашизм!». Ця дилема потім реінкарнувалася на моїх заняттях знову і знову, коли моє студентство, заохочене висловлювати власну думку, час від часу раптом виголошувало щось напрочуд ксенофобне — расистське, або мізогінічне, або гомофобне. Просто так, тому що це частина їхньої картини світу, частина загального дискурсу, який вони не вміють (та й не всі навчаться) критично оцінювати. І я кожного разу наново ставлю перед собою питання: чи мушу я, викладачка, не просто ідентифікувати це як «мову ненависти», але й забороняти її в класі? Чи може «перша поправка» мати для нас не менш важливі смисли, ніж у країні, до конституції якої цю поправку було внесено? Так і не маю відповіді й досі, якщо чесно. А ви маєте?

Друкувати