Друкувати
Середа, 26 вересня 2018 - 15:28

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVIII, число 11-12 (205-206), сторінки 14-17

Український суверенітет між громадським активізмом і олігархічним ренесансом

Березень 2015

Страшний та кривавий 2014 рік був часом великих потрясінь для українського суспільства ще й тому, що ми не були готові — ані психологічно, ані інституційно — до подій такого масштабу. Важливо засвоїти уроки героїзму та злочинів, рішучости й боягузтва, мудрости й глупства лідерів і громадян у 2014 році. Серед цих уроків — готовність розуміти політичні тенденції, що впливають на наші можливості, змогу наших партнерів і заміри наших ворогів.

Протягом усього 2014 року група аналітиків Фонду якісної політики вимірювала політичні процеси в Україні. Спираючись на дані щотижневого моніторинґу й щомісячного аналізу політичних подій, ми виявили три чільні тенденції розвитку нашої країни у 2014 році, які, найвірогідніше, впливатимуть і на події 2015 року, а саме:

1. Криза державного суверенітету,

2. Зростання впливу громадянських асоціяцій,

3. Посилення олігархії.

Криза державного суверенітету

Уперше від часу постання України як незалежної держави у 1991 році ми маємо справу з кризою суверенітету такого рівня.

Суверенітет — це невилучна ознака держави; він реалізується у політичній та правовій самостійності управління всередині країни і незалежності держави як суб’єкта міжнародного права. Починаючи від осені 1991 року суверенітет України зростав і міцнів у формі політико-правових, соціяльно-економічних та культурно-символічних інститутів, ефективність яких зростала аж до першої кризи суверенітету у 2004 році. 2004 року Україна опинилася в зоні ризику втрати єдности і суверенітету. Українські еліти змогли впоратися з кризою у 2005–2006 роках. Великою мірою кризу подолали, відмовившись від інституційного розвитку демократії та верховенства права заради національної єдности. Україна знову стала надцентралізованою, ексклюзивною та корумпованою політичною системою.

Правління Віктора Януковича загострило суперечності в країні і повністю вичерпало ресурс суспільної підтримки української держави в його реальній політичній формі. «Відновивши» дію конституції 1996 року, адміністрація Януковича пришвидшила процес делеґітимації не тільки свого політичного режиму, але й загалом політичного проєкту «третьої Республіки» (рахуючи політичні експерименти 1917–1922 років як «першу Республіку», а УРСР як «другу»). (Тут ми змушені відмовитися від узвичаєного розрахунку українських республік, коли першою називають конкуренцію українських політичних проєктів 1917–1922 років, а другою — політичну систему України після 1991 року. Зневага до радянської України — одне із джерел сучасної кризи. Сучасну Україну засновано на фундаменті УРСР, а ідеологія забуття «другої радянської республіки» лише промує неадекватність націонал-патріотичного проєктування державного будівництва. Тож шанс побудувати постолігархічну демократичну Україну варто називати проєктом «четвертої України».)

Правитель, який щороку втрачав популярність і дедалі більше зосереджував владу у руках однієї фінансово-політичної групи, відсуваючи на узбіччя навіть союзні олігархічні групи, проминув пік ефективности свого правління у 2012 році. Після цього авторитарне правління вело до накопичення помилок, що виникали внаслідок низького залучення різних груп населення та еліт до процесів ухвалення рішень. Погіршення економічного стану восени 2013 року наклалося на низьку ефективність правління і вкрай низьку леґітимність уряду, що призвело до системної кризи. Неспроможність до гнучкого реаґування на економічну та політичну кризу спричинилася до того, що Віктор Янукович і його оточення ух валювали рішення, які тільки поглиблювали кризу.

Ухвалення «законів 16 січня» стало піком неефективности рішень Януковичевої адміністрації. Списані із законодавчих актів «путінської революції» «закони 16 січня» призвели до геть іншого результату, ніж у Росії та Білорусі. Якщо Владімір Путін знищував систему права в Росії повільно, привчаючи еліти й населення до нового політичного режиму за повної безсумнівної підтримки Думи та слухняности більшої частини російських медій, то в Україні авторитарний режим упроваджували за один день, попри сотні тисяч протестувальників на вулицях, за сумнівної більшости у Раді і великої кількости нелояльних медій.

Неадекватність правління Віктора Януковича виявилася і в подіях 19–22 лютого. Розстріл беззбройних громадян на Інститутській, утеча президента — події, причина яких криється у неспроможності лідера та уряду ухвалювати адекватні рішення.

Зміна влади у Києві та низька леґітимність уряду, який обрала Рада, сприяли посиленню впливу західних країн на рішення уряду, сепаратистським рухам у східних областях України, захопленню Криму, яке здійснила Російська Федерація, неспроможності уряду встановити свою монополію на насилля та адміністрування територій. Усе це разом становило момент найглибшої кризи «третьої Республіки».

Викликом для суверенітету є і вплив урядів США та країн-членів ЕС, а також міжнародних фінансових і військових організацій. Безумовно, підтримка Заходу вкрай важлива в час війни з Росією та сепаратистами, і без допомоги МВФ, США та ЕС наша фінансова система просто не змогла би функціонувати. Проте неґативним ефектом цієї підтримки є те, що ми створюємо інститути і практики, які узвичаюють неповну самостійність української держави. Владні еліти звикають до стану «протекторату»: ті, хто не визнавав за Москвою права видати ярлик, тепер толерують ідею «останнього слова» Вашинґтона. За умов, коли на Заході зростає втома від України, ті, хто сьогодні вирішує нашу долю, можуть просто змінити пріоритети. І тоді відновлений за сприяння інших народів наш суверенітет стане заручником інтересів інших народів, а не громадян України.

Тим часом руйнівними є дії Росії. Сепаратизм та інтервенція Росії — нероздільні процеси, уможливлені кризою суверенности і покликані цю кризу поглиблювати. Акт захоплення кримської автономії та підтримки сепаратистів, що його здійснила Росія, був (і є) актом прямого невизнання суверенности України.

Кризу суверенітету супроводжує значне фактичне скорочення населення України. Масштаб скорочення дорівнює приблизно 5,4 млн дорослого населення, чи 15% від загальної кількости українських виборців. Ідеться не про наглу смерть великої кількости співгромадян, а про втрату населення через анексію Криму та громадян, які мешкають у районах Донбасу, що їх контролюють сепаратисти.

Українське суспільство кількісно істотно зменшилося, і навіть якщо наслідки цього ззовні неочевидні, ця подія вже зрушила усі відомі науковцям закономірності й процеси українського суспільства. Безпосередній наслідок для роботи соціяльних і політичних аналітиків виглядає приблизно так: усі вистраждані та перевірені формули й пояснення на рік-три «божеволіють» (у деяких випадках розміри помилки «невідомої природи» перетворюють виміри на нісенітницю), і тільки у майбутньому знову виявлятимуться стабільні закономірності. Проблеми із суверенітетом позначилися на цьогорічній участі виборців у виборах, що вплинуло на якісно різне представництво громадян у парламенті: Схід і Південь менше представлено (в дев’яти областях порівняно з 2012 роком явка зменшилася на понад 10%), Центр — на звичайному рівні, а Захід представлено більше (Тернопільщина збільшила явку на 2%, Івано-Франківщина — на 3% і Львівщина — на 4%).

Також, попри війну як мобілізаційний чинник, в Україні не відновлювалася соціяльна леґітимність системи базових політичних інститутів. 2014 року лише 15% громадян довіряли парламентові. Цей показник більший за підтримку 2012 року (7%), однак не досягає рівня, якого слід було б очікувати в екстраординарних умовах війни. Так само й міліція має довіру 19% громадян (6% у 2012 році), однак більшість громадян не довіряє їй навіть після змін у керівництві. Попри риторику єдности еліт і лідерів думки, ми далі є дуже фраґментованим недовірливим народом. А політична система України є чужою більшості громадян.

Неспроможність нового уряду у лютому–квітні 2014 року визначати майбутнє країни, дати відсіч загарбникам і сепаратистам, а також контролювати громадський порядок на підконтрольній території призвела до того, що громадські організації взяли на себе відповідальність за виконання фундаментальних функцій держави. Отже, йдеться про виникнення нової якости впливу громадських організацій на (без)лад у країні.

 

Вплив громадських асоціяцій

Громадські асоціяції — це публічні організації, які, не будучи державними інституціями або політичними групами, висловлюють волю та інтереси громадян. Українські еліти і до, і після Майдану перешкоджали облаштувати нормальну роботу громадських організацій. Це відбувалося за допомоги і юридичних перешкод, і податкових та адміністративних практик. Закон про громадські організації 2012 року, ухвалений у часи Януковича, розширював права асоціяцій, проте 16 січня 2014 року цю «системну помилку» було усунуто. В ексклюзивній соціяльно-політичній системі немає місця ні для громадських асоціяцій, ані для місцевого самоврядування, ані для справедливого суду.

Обставини, в яких виросли українські НУО (неурядові організації), створили умови для їхньої низької ефективности. Захід, тривалий час перебуваючи у пастці віри в перехід пострадянських суспільств від тоталітаризму до демократії, надавав допомогу і урядам, і політичним та громадським організаціям. Символ віри у «перехід» проголошував, що трансформація пострадянських суспільств відбуватиметься під впливом трьох сильних конкурентних спільнот: «політичного суспільства», «економічного суспільства» та «громадянського суспільства». В Україні ж перемога ексклюзивних рентоотримувачів (тобто олігархів) у холодній громадянській війні початку 1990-х призвела до того, що економічне та політичне суспільства зрослися, а організації громадянського суспільства конкурували за виснажені ресурси західної допомоги. Ситуація, коли низка інституцій-лідерів у громадському секторі зосередила у себе в руках доступ до західних ґрантів (так звана НУО-кратія), з одного боку, створила в країні групу доволі сильних центрів альтернативної думки, але з другого — підважувала солідарність організацій громадського сектору і внаслідок своєї «альтернативности» не дозволяла громадським організаціям бути конкурентами політичним і державним структурам, що їх захопили олігархи. Проте під час недавнього Майдану себе проявило нове покоління громадських асоціяцій. Вони виникали на основі місцевих людських та фінансових ресурсів і пропонували чіткі й ефективні рішення для надвикликів, перед якими поставало суспільство. Серед цих викликів були безпека протестувальників, протистояння воєнізованим групам міліції та внутрішніх військ, протидія пропаґанді авторитарного уряду і країни-інтервента тощо. Ці громадські асоціяції отримували людську та фінансову допомогу і від простих громадян, і від опозиційно налаштованих олігархів. Це відбувалося тому, що ці напіворганізовані в управлінському сенсі групи були виразниками публічних інтересів громадян і показували результативність у реалізації цих інтересів. Саме ефективність цих НУО зробила їх поза конкуренцією, у цих кризових моментах ніхто інший не міг конкурувати з ними за підтримку людей та в результативності дій: ані організації анти-Майдану, ані державні органи, ані олігархічні групи, ані політичні партії.

Набута здатність окремих груп Майдану виявилася затребуваною у критичний момент для життя країни. Після втечі Віктора Януковича виник вакуум влади. В АРК «зелені чоловічки» і кримські сепаратистські групи захопили владу й установили блокпости на Перекопі та в Чонгарі. У шести областях було проголошено сепаратистські народні республіки (Харківська народна республіка, ДНР, ЛНР, Миколаївська НР, Одеська НР та Херсонська НР). МВС не змогло забезпечити охорону порядку на вулицях українських міст аж до середини березня. Проте вакуум, що його створили неефективна держава і політична система, заповнили постмайданні громадські організації. Протягом місяця постмайданні громадські організації — за бездіяльности держорганів — протидіяли сепаратист ським групам, контролювали безпеку вулиць, тиснули на політичні групи з вимогами люстрації, вели боротьбу з пропаґандою Кремля в Україні та в усьому світі. Усе це відбувалося без державного фінансування і поза будь-яким правовим полем. Нові громадські організації врятували Україну навесні 2014 року, коли взяли на себе виконання базових функцій держави і виступили донорами репутації для нової партійної системи, що на той час перебувала у зародковому стані.

Проте цей порятунок має і неґативний бік. Замінивши собою армію, поліцію, мінпропаґанди і держслужбу, постмайданні громадські організації не стали держорганами. Їхні повноваження, управління та фінансування переважно не були прозорими та підзвітними. Навіть найчесніші волонтерські організації, що збирали кошти для добровольчих батальйонів, не могли ґарантувати використання коштів чи куплених речей із метою підтримки. У довготерміновій перспективі постмайданні громадські організації були рятівниками, а у середньотерміновій вони можуть стати загрозою для державности України.

Короткий вік ефективности громадської організації поза межами відповідальности громадянського сектору демонструє приклад декількох груп Самооборони, що залишалися для забезпечення порядку на Майдані Незалежности до серпня 2014 року. Рятівники у березні–квітні, у червні–липні ті ж організації були загрозою для здоров’я та власности киян. Точно так само добровольчі батальйони, що закрили собою країну від «путінських леґенів», сьогодні загрожують країні новою гайдамаччиною.

Впливовість громадських організацій стала викликом і для держави, і для самих цих асоціяцій. Їхній вплив також привернув до них увагу частини фінансово-політичних груп України, які почали залучати добровольчі батальйони, місцеві воєнізовані мережі Самооборони, групи люстраційних активістів та спільноти контрпропаґандистів у свої структури. Перетворення частки нових громадських асоціяцій на союзників олігархів було одним із чинників посилення олігархії.

Зміцнення олігархів

Українська олігархія, попри потрясіння 2014 року, вистояла й зміцніла. При тому, що істотна частка фінансово-політичних груп, які панували у 2010–2013 роках, пішла зі сцени, частина старих, дуже старих і нових олігархічних угруповань повернули собі владу й проникли у структури, які досі були поза інтересами олігархів.

Нині олігархічні групи змінили свої структури. До Евромайдану олігархічну групу складали:

1. ядро (один-два великі власники),

2. оболонки (політичні лідери та комерційні партнери, лояльні до ядра),

3. корпоративне крило,

4. групи чиновників, що керують державними органами та державними підприємствами національного і місцевого масштабів в інтересах власників,

5. групи політичних організацій (партій, фракцій тощо),

6. медії та благочинні структури.

За незначними винятками, олігархи не контролювали окремих областей. До 2013 року українська олігархія обстоювала інтереси надцентралізації виконавчої влади. Так простіше й дешевше керувати країною.

Натомість 2014 року до складу олігархічних груп увійшли не тільки громадські організації, але й військові організації та структури, що керують областями (ОДА, облради, мерії та міськради). Повернення до Конституції 2006 року поки що не дозволяє одній олігархічній групі створювати «вертикаль влади», яку можна зіставити з тією, яку створив Аляксандр Лукашенко, Владімір Путін чи Віктор Янукович. Уже до листопада 2014 року Україна поринула у війну олігархічних груп за державну власність, державні органи й області.

Ця війна «розіграється» лише у випадку реалізації планів Арсенія Яценюка розпочати масштабну приватизацію, виконавши план 1994 року. Або ж запустивши ринок землі.

Знищені у полум’ї Евромайдану партії ще не скоро постануть і почнуть конкурувати з олігархічними групами. Списки, що привели до Ради випадкових попутників, підмінили інституційну логіку партійного розвитку України і посилили залежність депутатів від лідерів парламентських списків. Визначальною рисою парламентської кампанії 2014 року була повна відсутність суперечки між основними політичними партіями і водночас яскрава медійна олігархічна війна. Партії не ризикували серйозно суперечити одна одній, розраховуючи на голоси тих самих виборців. Олігархи вийшли з інформаційної тіні і почали залучати у своє протистояння масове суспільство. Водночас кредит довіри (контраст обіцянок-очікувань із накопиченими помилками) між виборцями та новим відверто олігархічним політичним режимом надзвичайно крихкий.

Це відбувається на тлі високої довіри до військовиків, церкви та медій. Якщо політична влада разом із інститутом олігархії різко втратять довіру населення (а реальна вірогідність є), то параметри авторитарної коаліції, в якої будуть шанси захопити владу, такі: група, що складається з медія-привабливих представників реґулярних збройних сил у коаліції з медія-персонами, які відмежовуються від олігархів, і, можливо, відкрито підтримувана з боку церкви. Тому якщо ситуацію буде доведено до нової масштабної втрати довіри, зовнішні сили матимуть дуже широкі можливості для остаточної втрати суверенітету.

2015 рік буде роком олігархічних спроб відновити соціяльну леґітимність політичних інститутів, суверенітет України і мир.

Друкувати