Друкувати
П'ятниця, 21 вересня 2018 - 20:51

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVI, Число 4 (174), сторінки 22-26

Українська література та Европа: апорії, асиметрії та дискурси

Квітень 2012

Мета цієї розвідки – розглянути українську літературу та її европейські зв’язки у розлогій історичній перспективі (longue durée), бо низка ключових проблем і структур виходить на яв лише на тлі цієї широкої панорами. Спроба поєднати таке масштабне завдання з обмеженим за обсягом форматом статті є певним викликом, і тому висновки попередні. Втім, і вони можуть немало сказати про природу української літератури, яку, великою мірою, визначають саме непрості стосунки з Европою.

Вже сама парадигма Европи складна й обтяжена різноманітними конотаціями. Дискурс довкола ідеї Европи творено принаймні від кінця Другої світової війни; найвиразніше його можна простежити за декілька десятиліть перед та після заснування Европейського Союзу. Цей дискурс породив багато досліджень і коментарів: про «ідею Европи» написано десятки книжок, сотні, як не тисячі, статтей [1]. Утім, більшість розвідок (якщо оминути банальності й публіцистику) присвячено політиці й економіці, натомість інтелектуальній історії та літературі уваги перепало набагато менше. Практично обійдено специфічну проблему стосунків України з Европою; це, великою мірою, засвідчує складне становище україністики як царини: з одного боку, на Заході її традиційно представлено вузько, а з другого – упродовж майже цілого XX століття Україна була вкрай обмежена в контактах із західним світом. Протягом довгої ночі сталінізму та післясталінської совєтської доби дискурс України послідовно подавали як провінційний, а її інтелектуальні еліти нещадно винищували. За останні тридцять-сорок років на Заході відбулося певне відродження україністики, однак проблема стосунків України, а надто української літератури з Европою досі лишається недослідженою. Нечисленні публікації з цієї теми, що з’явилися після здобуття незалежности, незмінно пропонують обмежену чи вибіркову перспективу.

Подолання совєтського спадку, очевидно, потребуватиме зусиль не одного покоління. Скажімо, розвідка Леоніда Рудницького «Світовий код українського письменства» (Івано-Франківськ, 2010), попри її багатонадійну назву, насправді містить лише статті про Франка та німецьку літературу, та ще про німецькі зацікавлення інших українських письменників і критиків. Праця Дмитра Наливайка «Очима заходу: рецепції України в За- хідній Европі XI–XVIII ст.» (Київ, 1998) напозір відповідає назві (бодай самим обсягом і широтою історично- го огляду), проте майже повністю складається з переказів західних свідчень про Україну і мало уваги приділяє глибинним культурним і літературним структурам, природі (заснов засновкам та упередженням) таких зв’язків тощо ...

Переклад: 
Ярослава Стріха
Друкувати