Друкувати
Понеділок, 24 вересня 2018 - 22:27

Джерело: Часопис «Критика», Рік ІІІ, Число 9 (23), сторінки 4-7

Україна наша Совкова

Вересень 1999
1.

В гуманітарному дослідженні на кожну науково обґрунтовану дефініцію одразу ж знайдеться контрдефініція. Але, щоб читач не мав на думці щось зовсім протилежне тому, що має автор, варто бодай у «м’якій» формі окреслити предметне поле поняття, про яке тут ітиметься. «Українство», «українськість», «український» так густо вживаються в наукових, навколонаукових і пара- (чи псевдо-) наукових публікаціях, що стали геть заяложеними і втратили первісну (зразка 1990 року) привабливість для загалу. Принаймні чимало інтелігентних читачів воліє не чути або не помічати нічого, змістовно позначеного цими поняттями. Це один із парадоксів української держави: розмова в ній про «українство» потребує певної інтелектуальної та моральної мужності.

Отож «українство» – це спільнота носіїв традицій, мови, політичних, економічних, культурних проектів, що ґрунтуються на підвалинах знання й міфу про Україну; спільнота людей, свідомих свого вибору, своєї національної (політичної та культурної) окремішності в сучасному світі. «Українство» – це, власне, та частина етнічних українців (із додачею певної кількості етнічних поляків, євреїв, росіян, татар), яка не згодна розчинитися, «інтеґруватися», приєднатися, додатися до когось (політично й культурно), хай навіть це обіцяє більші статки індивідові й загалу. «Українство» – це усвідомлення необхідності торувати свій шлях, робити свій вибір, це той самий плебісцит (і його наслідок) щодо належності до певної нації.

Відтак «українськість» – це, по-перше, ознака українства та результатів його діяльності. По-друге, це питома риса феноменів професійної та «народної» культури, які створені з опертям на певну традицію, пов’язану з етнічною українською спадщиною без рефлексій щодо національної належності цієї спадщини.

Нарешті, прикметник «український» уживається найчастіше на позначення належності до чогось (когось) змістовно (усвідомлено, демонстративно, жестово) орієнтованого на Україну, – або ж територіально (державно, юридично) «приписаного» до України. Тут слово «український» усюди, якщо не буде зазначено спеціально, вживатиметься в першому значенні.

2.

Можливо, найліпшими за останній час роками для українства був кінець 80-х – початок 90-х. Тоді в очах якщо не всього населення України, то принаймні чималої його частини українська мова, українська культура, українська тожсамість, ба, навіть дещо демонстративне українство викликали щиру зацікавленість і приязнь. Адже українське означало опозиційне до совєцької системи, синьо-жовтий значок на сорочці – знак належності до політичного аванґарду. Різко зріс попит на українську пресу. Чимало зрусифікованих інтелектуалів, особливо молодшого покоління, терміново вивчали українську мову чи хоча б намагалися розмовляти нею ...

Друкувати