Друкувати
Вівторок, 25 вересня 2018 - 12:26

Джерело: «Критичні рішення», www.krytyka.com

У передчутті третьої республіки

Липень 2012

Українська державність дискретна. Але на відміну від росіян, яким історіософська та державотворча тяглість така дорога, що часто-густо спонукає перекроювати історію на ешафоті ідеологізованого мітотворення, українці загалом ставляться до тієї дискретности доволі спокійно. Звісно, не «професійні» українці, а реальні, пересічні... Мабуть, тому Ющенкові спроби вивести походження сучасної України безпосередньо від трипільців викликали у переважної більшості співгромадян хіба що посмішку, а згодом і оскому.

Кардинальну відмінність українців від росіян у ставленні до власної державности як цінности переконливо показало опитування, що його рік тому провів Інститут соціології НАН України: з’ясувалося, що якби референдум про незалежність України відбувся у квітні 2011-го, «за» проголосувало б лише 46,6% опитаних).

За відсутности сакрально-месіянського сприйняття державности, леґітимність влади/режиму в очах сучасних українців ґрунтується на трьох прагматичних резонах: 1) спроможність режиму накидати населенню певні правила гри; 2) брак сутнісно кращої і водночас реалістичної, тобто гідної довіри альтернативи цьому режимові та цим правилам; 3) визнання української держави суб’єктом міжнародних відносин та української влади як леґітимного представника держави Україна на міжнародній арені.

Чи хоче більшість населення змінити правила гри? Пасивно-теоретично (тобто аби хтось прийшов і змінив їх на кращі) – ймовірно, так. Активно-реалістично (як на початку 1990-х чи у 2004-му, тобто власними силами та власним коштом) – напевно ні. Це очевидно випливає з марґінальности нинішніх акцій протесту в Україні. І хоча соціологічні заміри, здійснені півроку тому, начебто свідчать, що більш як половина опитаних готові вийти на вулицю з протестом у разі суттєвого погіршення умов життя (і то понад чверть нібито готові брати участь у несанкціонованих мітинґах і демонстраціях), реальні акції протесту часів Януковича заледве збирають кілька тисяч людей у центрі Києва. І це попри однозначне твердження соціологів: майже 2/3 українців не схвалюють діяльність і президента, і голови уряду, та вважають, що Україна рухається неправильним шляхом.

Отже, в якомусь найглибшому сенсі навряд чи можна говорити про втрату леґітимности чинного режиму: радше про суттєве (що прямує до критичного) зменшення його підтримки з боку виборців. Однак зменшення підтримки не означає зростання (чи бодай зародження) масового опору. А опір є основною ознакою невизнання леґітимности влади з боку якоїсь частини населення. Немає опору – немає кризи леґітимности. Точніше, та криза існує хіба що в уяві інтелектуалів.

Утім, відчуття, що якийсь важливий етап українського проєкту (назвімо його «Друга республіка») майже вичерпав свій потенціял і добігає кінця, насправді є. Однак це відчуття породжене не кризою леґітимности, а кризою ефективности сучасної України. «Failing state» (саме так, не «failed», а тривале в часі «failing») – це, певно, одне з найвлучніших означень української «Другої республіки». «Відкатна економіка», повсюдна корупція, засилля нуворишів у владі, брак системного мислення в головах можновладців та системних реформ у країні, постійна деґрадація таких стратегічних галузей, як освіта, охорона здоров’я, оборона. Врешті-решт – нівеляція будь-якої ціннісної системи координат у суспільстві й перетворення України на «царство ціннісних симулякрів».

Скільки може тривати це «failing»? Приклади з Латинської Америки, Азії та Африки свідчать, що довго, як мінімум – десятиліття. Щоправда, затисненість України між Росією та Европою та брак покладів стратегічних природних ресурсів, як-от нафти чи газу, завдяки яким міг би триматися режим, вочевидь каталізуватиме стрімку розв’язку.

З великою вірогідністю можна припустити, що Путін захоче увійти в історію як «собиратель земель русских». Суттєво змодернізувати нинішню Росію йому навряд чи вдасться (бізнесовий клімат не той, щоби сподіватися форсованого прориву до постіндустріяльної економіки); а що концентрація влади в руках «національного лідера», а ресурсів – у руках наближених до Кремля олігархів, і так зашкалює, то є всі підстави очікувати, що головним проєктом «другої епохи Путіна» стане відновлення/створення евразійського союзу в тій чи тій формі. Не дарма ж Путін якось прохопився, що розпад СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою XX століття.

Лишімо осторонь сценарій поступової реінтеґрації України в зону російського впливу через ЕврАзЕС, ЄЕП, Митний союз та інші евразійські об’єднання, що їх активно ініціює Москва. Бодай тому, що в цьому разі доля України що далі то більше визначатиметься не на Печерських пагорбах, а в Кремлі.

Також навряд чи варто сподіватися, що ратифікація та імплементація Угоди про асоціяцію з ЕС спроможна радикально змінити ситуацію в Україні на краще, іншими словами – «зреанімувати» Другу республіку. А говорити про набуття в якомусь озорому майбутньому Україною статусу кандидата на вступ до Евросоюзу та кардинальні суспільні трансформації, які зазвичай відбуваються у країнах-кандидатах під наглядом ЕС у передвступний період, не випадає.

Отже, уявімо собі, що Путін тисне, але Янукович опирається входженню в евразійські об’єднання, контрольовані Кремлем. Можна припустити, що в такому випадку, окрім економічного тиску, Москва санкціонує запуск низки проєктів, безпосередньо спрямованих на дестабілізацію ситуації в Україні. Якщо це станеться, то вже невдовзі криза леґітимности режиму може перейти з теоретичної площини у практичну, що своєю чергою спровокує відмову певних (за іронією долі, базових для ПР) реґіонів виконувати накази з центру. Ймовірно, до симетричних заходів вдадуться західні реґіони. І тоді з’явиться реальна можливість перезавантаження України. Звичайно, можливі й інші сценарії агонії Другої республіки, але всі вони також потребують якогось поштовху ззовні, що спричинить не умоглядну, а справжню делеґітимізацію влади в очах істотної частини населення України.

Важко прогнозувати, наскільки безкровним може стати заснування Третьої республіки. Не менш туманними видаються її територіяльні обриси. Зрозуміло хіба, що за окресленого вище сценарію вони не збігатимуться з теперішніми кордонами країни. Ба більше, наразі важко оцінити, наскільки вірогідним є цей сценарій. Припустімо однак, що режим Януковича з тих чи тих причин захитався такою мірою, що замість шансу офіційної опозиції (вона ж учорашня недолуга влада) повернутися до керма держави Україна отримала шанс на перезапуск свого державного проєкту.

Перше засадниче питання, яке постане (чи радше має постати) перед тими, хто претендує на звання майбутньої контреліти, буде таким: шукати політичну тяглість і леґітимність у рамках чинної Конституції чи свідомо перервати леґітимність Другої республіки та почати з нового конституювання країни?

Не те, щоб еволюційний шлях був апріорі гіршим: американці навіть із громадянської війни вийшли без нового конвенту й нового Основного закону, обмежившися кількома поправками до Конституції 1787 року. Проте в Україні еволюційний шлях асоціюється з двома «тихими» поразками найнатхненніших битв за модерну Україну: «революції на ґраніті» та «помаранчевої революції». В обох випадках було виграно бій, але програно кампанію. Ба більше, ми всі стали свідками, яким неефективним виявився імплантат парламентської республіки в тілі Конституції-1996 і як легко та безболісно було скасовано конституційну реформу-2004. Не уявляю, як Конституційний суд (навіть український зразка 2010 року) міг би визнати неконституційною нову Конституцію, якби «помаранчеві» – замість п’ятирічних чвар між президентом і прем’єром – таки спромоглися розробити й ухвалити новий Основний закон.

Як на мене, еволюційність в Україні загалом діє, наче perpetuum mobile «поганої спадковости». Зробивши доленосний вибір 1991 року, Україна самовизначилася саме як правонаступниця УРСР, а не УНР (яка, до речі, на той час формально-юридично перебувала у стані війни з Радянською Україною). Згодом Микола Плав’юк передав президентові Кравчуку клейноди УНР, склав перед ним повноваження Державного Центру УНР та проголосив Україну правонаступницею УНР, але це вже майже нічого не змінило в «генетичному коді» сучасної України. Імперсько-радянську пуповину так і не було остаточно перерізано в модерному українському державотворенні ані юридично, ані символічно.

Напевно, це поєднання непоєднуваного – родове прокляття Другої республіки: вулиця Петлюри, що починається від пам’ятника Щорсові в самому центрі столиці, – символічний приклад цього. Схоже, батьки-засновники сучасної України переплутали толерантність із безпринципністю, в результаті чого сучасний український проєкт став дітищем одразу двох Україн, одна з яких утопила в крові другу, а друга так ніколи й не визнала леґітимности першої. Не дивно, що в країні з таким родоводом справжньою «національною ідеєю» став первинний і вторинний «дерибан» активів СРСР, що волею долі опинилися на території України.

Цієї історичної двоїстости свідомо уникали наші европейські сусіди. Приміром, чинна Конституція Республіки Польща вже в преамбулі декларує «продовження найкращих традицій Першої та Другої республіки» в «третій Республіці», якою Основний закон називає сьогоднішню «Річ Посполиту». Так само до «найкращих традицій державности земель Корони Чеської та Чехословаччини» апелює Конституція Чехії. При тому обидві конституції говорять або про «відновлення незалежної держави», або про «відновлення можливости самостійно та демократично визначати її долю». В українському Основному законі ми не знайдемо посилань на витоки (а отже, й відповідну тяглість) сучасної України ані з Київської Русі, ані з Козацької Держави (Гетьманщини), ані з УНР – лише туманна згадка про «багатовікову історію українського державотворення».

Відтак перше, що слід буде зробити батькам-засновникам «Третьої республіки», – це чесно визначити її генезу та геоісторичну, а отже, й ціннісну систему координат, у якій будуватиметься країна. Не можна урочисто співати, «що ми, браття, козацького роду» і вважати Шевченка національним пророком, а водночас спокійно спостерігати, як в Одесі та Севастополі споруджують монументи Єкатєріні Другій. Нежиттєздатним є проєкт країни, в якій паралельно ставлять пам’ятники Степанові Бандері у Львові, Романові Шухевичу в Тернополі, Сталіну в Запоріжжі та жертвам ОУН-УПА у Луганську. Усяке царство, що розділилося в собі, спустошиться, і всяке місто чи дім, що розділився у собі, не встоїть.

Так, я розумію, що досі український проєкт тримався на беззмістовному компромісі, ба навіть не на компромісі (компроміс так і не було знайдено), а на униканні визначености у «гострих питаннях». Усе це виправдовувалося потребою будь-що зберегти мир, єдність і територіяльну цілість країни. Але слід нарешті визнати, що ціною цього стала сутнісна беззмістовність і самого модерного українського проєкту, його еклектичність та амбівалентність.

Насправді мені здається, що Друга республіка мала би шанс на успіх, якби поставила на власний – назвімо його так – «синґапурський проєкт», коли націю єднає не фундамент спільного минулого, а спрямованість до спільного успіху в майбутньому. Якби комусь із українських президентів поталанило «надихнути» жителів України проєктом «із третього світу в перший», питання державної та панівної мов, «справжніх» героїв далекого і близького минулого, «канонічної» та «неканонічних» церков мимоволі відступили б і втратили нагальність для левової частки населення. Однак не склалося...

Друге завдання, яке постане перед батьками-засновниками Третьої республіки, – це створення простої та реалістичної архітектури влади. Тонкі матерії европейського конституціоналізму не спрацьовують у країні, де найпоширенішим знанням із правової царини є приказка про закон і дишло. Тому система стримувань і противаг має бути жорсткою, а положення про організацію влади – максимально конкретними й однозначними.

Президента, як на мене, слід обирати прямим голосуванням, і він має особисто й безпосередньо очолювати уряд. Парламент треба зробити меншим, однопалатним органом, який – окрім процедури імпічменту – ніяк не впливає на формування виконавчої влади. Систему виборів до нього слід зафіксувати безпосередньо в Конституції. Реалістична процедура імпічменту має бути вичерпно виписаною там само. Суди мають поступово стати самоврядними та максимально незалежними як від леґіслатури (законодавчої влади), так і від екзекутиви (виконавчих органів). Але попервах суддів хай би призначали й до певної міри контролювали виборні особи, що отримали мандат безпосередньо від народу. Напевно, на перехідний період варто зберегти щось на кшталт Вищої ради юстиції, яку формували би спільно парламент і президент і яка звільняла би з посади суддів, що занадто зухвало порушують закон. Утім, ця функція має поступово перейти до Верховного суду, який слід також наділити конституційною юрисдикцією.

Якщо ми говоримо про свідоме переривання леґітимности або «перезапуск» проєкту «Україна», в новій Конституції (її перехідних положеннях) обов’язково має з’явитися розділ про люстрацію. Урядовців, законодавців і суддів, які допровадили «Другу республіку» до фактичного банкротства, належить позбавити права обіймати публічні посади щонайменше впродовж десяти років від моменту запуску «Третьої республіки». Звісно, і серед урядовців, і серед депутатів Другої республіки трапляються порядні люди. Проте відсоток їх настільки мізерний, що можна не боятися вихлюпнути немовля разом із водою.

Воднораз слід усвідомлювати, що люстрація – не панацея: попри всю важливість вона per se не убезпечує від хвороб Другої республіки. Для заснування Третьої республіки слід не так позбутися «старої ґвардії», як спромогтися сформувати нову. Адже навіть найдосконаліша Конституція не ґарантує руху країни у правильному напрямку. Має з’явитися той чи радше ті, хто започаткує в країні нову традицію – традицію жити чесно. Тоді матимуть сенс Конституція, закони, судова система і врешті-решт держава та державність як така. Бо на практиці rule of law однаково здійснюється через rule of men, і якщо ці «men» не мають внутрішньої потреби у пануванні законів та не переконані, що верховенство права є ціннішим за можливість карколомного збагачення та безкарности через «верховенство над правом», то не так уже й важливо, які саме закони ухвалює парламент і підписує президент.

У країні, де змалку культивується лицемірство, де платити хабарі вважається нормою, а платити податки – поганим тоном, де президент отримує зарплату менеджера середньої ланки, але живе в розкошах, яким позаздрив би халіф, де персональне голосування в парламенті вмить паралізує роботу єдиного законодавчого органу, де вчителі щораз більше продають учням оцінки замість давати знання, а кількість титулованих науковців обернено пропорційна кількості наукових праць, оприлюднених у провідних академічних журналах – у такій країні, звісно, важко сподіватися на появу «нових лідерів», не уражених пошестями, якими буквально просякла тканина суспільства на клітинному рівні.

Одна з проблем полягає в тому, що як за радянських часів не можна було зробити кар’єру, не вступивши в партію, так нині в Україні важко самозреалізуватися, не приймаючи накидуваних системою «правил гри». Втім, слід визнати, що сучасна Україна набагато відкритіша та ліберальніша за колишній Радянський Союз, а отже, «нові лідери», «люди альтернативи» – це сьогодні не обов’язково дисиденти, політв’язні чи еміґранти, це ті, хто так чи інак спромігся досягти успіху, не інтеґрувавшись у систему тотальної корупції та лицемірства. І в цьому контексті привабливо виглядає ідея сформувати за грузинським взірцем перший уряд/адміністрацію та перший ВСУ Третьої Республіки бодай наполовину з випускників західних університетів, які прищеплюють своїм студентам зовсім інші етичні та професійні стандарти.

Отже, якщо пошукати, то навіть у нашій теперішній ситуації обирати є з кого. Проблема в іншому: як народові дізнатися про «нових героїв» і як повірити в них і довіритися їм? Як вийти з накинутої безвиході обирання між «колишніми» (в новітній українській історії можна уточнити – прем’єрами), тобто людьми цілковито інтеґрованими в систему Другої республіки, закоріненими в її системі корупційного сервілізму та безпосередньо причетними до її занепаду?

Мені здається, аби вийти з цього зачарованого кола, українській нації належить пережити певний екзистенційний струс. Що може спровокувати український катарсис – питання наразі відкрите. Можна припустити, що колапс Другої республіки спричинить якийсь зовнішній поштовх, хай то будуть неоімперські амбіції Кремля чи нова «велика депресія» Заходу. Але майже напевно без такого «струсу» годі сподіватися на «метаною» (від грецького μετάνοια – переосмислення), а отже, й відродження української нації.

І останнє. Що ми бачимо, озираючись на «багатовікову історію вітчизняного державотворення»? Героїзм, трагізм, взаємопоборювання, зради, руїни та – як результат – суттєвий, а подеколи й вирішальний внесок у створення та розбудову чужих імперій. Звісно, такий «бекґраунд» може викликáти депресію та бажання напитися брому. Але може також надихати на експеримент, на патос нового й націленість у майбутнє. Тому, аби перервати die schlechte Unendlichkeit Другої республіки, ми маємо припинити молитися на «леґітимність», законність, «тяглість», безперервність влади та поганий мир, що начебто кращий за добру війну.

Наразі ніхто напевно не знає, як правильно облаштувати Третю республіку. Та все одно ми маємо прагнути її. Це – наше право на ще одну спробу, шанс на власну національну «success story», яку годі створити інакше ніж експериментальним шляхом.

Друкувати