Друкувати
Середа, 26 вересня 2018 - 06:38

Джерело: Часопис «Критика», Рік XIX, число 3-4 (209-210), сторінки 2-9

Тарас Шевченко: формування національного поета

Червень 2015

1. Парадигма національного поета

В українському культурно-літературному каноні Шевченкові, безсумнівно, відведено роль національного поета — про це вже не раз писано. Проте окремим етапам, стратегіям і ключовим віхам цієї канонізації присвячено відносно мало уваги, що й не дивно. Національний поет — есенціялістський і тоталізуючий троп; цей статус — вершинне досягення, що не заохочує до історичного чи, скажімо, структуралістського аналізу. Можемо припустити: що сильніша віра в національного поета у кожній окремо взятій традиції, — а український випадок тут сливе парадигматичний, — то менш охоче дослідники аналізуватимуть постання цього образу. Ба більше, випадок Шевченка тут не поодинокий: сусідні літературні традиції також осмислюють появу своїх національних поетів запізніло і з певними обмеженнями у саморефлексії (найприкметніша тут рецепція Адама Міцкевіча у польській літературі й Алєксандра Пушкіна у російській). Національні поети, а також, імпліцитно, всі письменники з канонічним статусом є витворами складних, проте, безперечно, пізнаваних процесів рецепції, навіть коли може здатися, ніби саме вони правлять за джерело трансцендентної ідентичности й сили своїх колективів або їхній духовний прообраз. Іншими словами, вони не прийшли такими у світ: їх такими зроблено. Проте ці поети й самі керують подальшою рецепцією, часто в завуальовані символічні способи. Власне, вони програмують свою рецепцію, і приклад Шевченка тут особливо прикметний.

2. Рецепція Шевченка — найраніший етап

Широкої панорами рецепції Шевченка — від перших відгуків у статтях та публічних виступах сучасників до нинішнього розгалуженого поля академічних, параакадемічних і популярних коментарів — іще ніхто не окреслив. Ми приблизно уявляємо ландшафт загалом, але не більше. Не дивно, що найменше відомо про найраніший період: і про Шевченкову юність, і, точніше, про короткий відтинок часу від появи першого «Кобзаря» у 1840 році та поеми «Гайдамаки» 1842 року, коли, здавалося, всі, хто оточував поета, — і його знайомі з перших двох подорожей до України з Петербурга у 1843–1845 роках, і його друзі часу життя у Києві в 1846–1847 роках, і навіть таємна поліція на політичному процесі квітня-травня 1847 року, — були певні: вони мають справу з найвидатнішим українським поетом, власне, поетом національним. У 1857–1858 роках Шевченко повернувся із заслання не просто героєм і мучеником, а й, для співвітчизників-українців, «пророком». Провісника кристалізації цього образу віднаходимо у Шевченковому «Щоденнику», що його поет часом використовував як пам’ятний альбом. 20 серпня 1857 року в Астрахані польський шанувальник додає до Шевченкового щоденника запис, у якому звертається до нього «Święty narodowy wieszczu-męczenniku Małejrosji» («Святий народний пророче-мученику Малоросії») і, вдаючись до романтичного польського топосу «wieszcz», уводить Шевченка до тієї ж піднесеної когорти національних поетів, до якої належить Міцкевіч. Судячи з усього, проґресивний російський загал також усвідомлював унікальну важливість Шевченка для української літератури і визнавав його статус жертви імперських репресій, проте нумінозну роль «пророка» йому приписували майже винятково українці. Ця суто українська модель рецепції стала канонічною після смерти Шевченка у березні 1861 року, а надто після катарсису, яким стало поховання в Петербурзі й перепоховання у Каневі два місяці потому. Протягом наступних років і десятиліть вона лише міцніла й розвивалася.

Проте перші читачі не могли спиратися на цю телеологічну візію його творчости. Нікому невідомого Шевченка викупили з кріпацтва лише за два роки до виходу його першої збірки. Попри це, «Кобзар», що його цензори офіційно пропустили 18 квітня 1840 року, викликав нечуваний інтерес столичних літературних часописів: за якісь кілька тижнів після публікації на нього встигли відгукнутися чи не всі провідні журнали Санкт-Петербурга. Всі звертали увагу на авторові майстерність і хист, проте частина критиків (Полєвой, Сєнковський і Булґарін) стверджувала, що писання українською — мовою нелітературною і «провінційною», чи, власне, не мовою навіть, а діялектом — підважувало весь творчий задум поета. Інші — особливо Корсаков — уважали, що саме у звертанні до української полягає засаднича цінність цих віршів, які стають проявом «національн [ого] дух [у]: вони сповнені почуттів, непідробної грації та простоти». Хай би як різнилися погляди окремих рецензентів, усіх їх об’єднувала — і цього досі не проаналізовано й достатньо не наголошено у критичній літературі — нечувана презумпція якoстi цих віршів, породжена, зокрема, тим, що Шевченко був зоряним учнем Карла Брюллова, найпопулярнішого живописця Російської імперії, якого багато хто вважав за генія.

Другий великий Шевченків твір — поема «Гайдамаки», подана цензорові 1841 року й видана у квітні 1842 року — викликала ширший відгук у російських, українських та польських критиків, проте цього разу думки розійшлися. Як я доводив деінде, звертаючись до тоді ще свіжого травматичного досвіду — останнього з кривавих селянських повстань XVIII століття, Коліївщини (1768), що позначає завершення Козаччини і втрату обмеженої автономії українських земель, а водночас провіщає перший поділ Польщі, — Шевченко розвиває коло фундаментальних проблем: не лише втрати свободи, а й втрати пам’яті, — і водночас експліцитно позиціонує себе як голос, обраний долею, аби відновити порушену тяглість і подарувати надію на відродження. «Гайдамаки» закріпили Шевченкову славу, особливо серед українських читачів. Полеміка довкола «Гайдамаків» серед польських, а згодом і українських критиків протривала аж до ХХ століття і, врешті, допомогла окреслити канонічне прочитання Шевченкової творчої спадщини: саме «Гайдамаки» стали найвідомішим і найцитованішим твором, який і зробив Шевченка Шевченком. Утім, у процесі кристалізації канонічного прочитання глибші смисли і тонші її нюанси поеми витіснив патріотизм популістського ґатунку. За традиційним прочитанням (і в академічній, і в популярній критиці), «Гайдамаки» — поема «історична» чи навіть «історіософська». На догоду позірно «науковому» підходові, критики заплющували очі на проблему сакрального обов’язку пам’ятати, яку поставив Шевченко. Так вони не помічають одного засадничого факту: поема актуалізує колективну пам’ять і стає її чільним топосом, lieu de memoire. Засадничий архетипний і мітологічний код Шевченкової поезії — у випадку «Гайдамаків» ідеться про спокуту і жертвоприношення — залишається здебільшого непрочитаним, зокрема через традиційну інструменталізацію поета як суроґату чи символу різних сектантських політичних поглядів чи ідеологій.

Проте довга історія хибних прочитань цієї поеми почалася пізніше. Іронія й апорія полягали в тому, що за Шевченкового життя «Гайдамаки» стали останнім текстом, який викликав відгук читачів. У 1843–1845 роках у Шевченкових віршах відбувається надзвичайно важливий прорив, пов’язаний із циклом, що його сам поет і подальша екзегетична традиція називають «Три літа», проте на той час його читала лише невелика групка друзів та колеґ. Зміст віршів був такий, що їх не було сенсу навіть подавати цензорам: для влади, як це незабаром підтвердилося, вони могли виглядати винятково як провокація.

Традиція прочитання поезії «Трьох літ» у політико-революційному ключі бере витоки іще з ХІХ століття і особливо з критики Франка. Саме тому «Три літа» лягли в основу совєтського шевченкознавства. По суті, підхід хибним не був: у цих віршах Шевченко викриває вади системи, уряду, цінностей та етосу Російської імперії як рабовласницької держави, що розтоптала Україну та її вольності, прикриваючись християнською побожністю. Проте водночас ці вірші не зводяться до політичного аспекту. Це — моральний вирок тиранії, утискам і лицемірству, а також двоєдушності й боягузству українців, які колінкують перед системою та співпрацюють із нею. Патос цих віршів відповідає духові біблійних пророків, які закликають Бога пробудити їхній народ від гріха. Шевченко вперше вдався до цього пророчого тону саме в ті роки (особливо чітко — у «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» 1845 року) і не полишав його до кінця життя. Мішель Фуко називав такий тон чи модус «парезією» — відважним промовлянням правди до влади, особливо у тих випадках, коли це справді ризиковано. Ми повернемося до цього згодом.

Шевченка заарештували у квітні 1847 року під час придушення Кирило-Методіївського братства. Чи Шевченко формально належав до цієї таємної організації остаточно не встановлено — передусім тим же царським слідством — проте влада вирішила, що його підривні вірші (невидана збірка «Три літа», яку знайшли при ньому) — достатній доказ вини, аби заслати його рядовим до найдальших, найбезлюдніших країв імперії, а цар особисто додав до цього заборону писати й малювати. Так Шевченко зник як особа; доки він відбував заслання, у Російській імперії його творів не могли ані видавати, ані обговорювати на сторінках преси. Увесь цей період — десять років заслання (1847–1857), «Три літа» (1843–1845) і наступні два роки, протягом яких його підривні вірші в друці не обговорювали — вирвано з історії рецепції. Попри це, на свободу, як бачимо, Шевченко повертається визнаним національним поетом, мучеником і пророком. Протягом останніх трьох років життя його образ кристалізується, проте засадничо не змінюється. Безперечно, повернення на свободу нескореного й непохитного «дисидента» (як його назвали би за пізнішої доби) мало вплинути на його образ і статус, проте ширшої картини воно не змінило. Початковий, прижиттєвий етап рецепції такий короткий і мінімалістичний — особливо порівняно зі стрімким розростанням Шевченкової слави і негайним «національним» консенсусом щодо його центральної ролі — дає змогу припустити, що на цей процес впливали і глибинні внутрішні чинники, які слід шукати у самій поезії.. Поет сам програмував свою рецепцію.

3. Програмування рецепції: загальні зауваги

Засадничо поезія програмує рецепцію більшости поетів. («Програмування» бачимо тут не механістично чи детерміністськи: йдеться радше про певне відчуття чи навіть «просвітлення», що його, спізнавши раз, вже годі забути, і воно впливатиме на подальший досвід, особливо з поезією.) У випадку Шевченка йдеться про враження, яке поділяли і російські рецензенти, і захоплені українські шанувальники: вони вірили, що Шевченкова поезія безпосередньо звертається до автентичного голосу народу. Як зауважив згодом Костомаров, ця поезія говорила, як говорив би народ, якби він міг говорити, як Шевченко; вустами поета промовляв народ. За метафорою говоріння голосом народу стоїть той факт, що від самого початку — з найраніших зацілілих творів (поеми «Причинна» 1837 року) — Шевченкове володіння мовою є абсолютним. Отже, ілюзія простоти і прямоти співіснувала з усвідомленням глибини та безмежного потенціялу цієї поезії. Багато хто стверджує, що геніяльність криється у мові, і саме там шукали витоків дару, що його відчували в Шевченка. Майже всі так чи так наголошували: ніхто не володіє українською так, як Шевченко. Стрімко поставав новий стандарт.

Друга важлива риса його віршів, утім, вийшла на яв лише згодом. Мова про формальну складність його поезії, що спиралася на романтичні прийоми, але не зводилася до них і в чомусь випереджала навіть знахідки модерністів. Прикметно, що ця формально-естетична витонченість приваблювала пізніші покоління критиків і поетів, і то не лише українських (серед численних Шевченкових шанувальників у ХХ столітті варто, скажімо, згадати видатного російського поета Осіпа Мандельштама). Шевченко запроваджує цікаві інновації у ритмі та структурі творів, проте найцікавіші його експерименти лежать у царині наративу й використання різних голосів у коротких і довших текстах (особливо в «Гайдамаках»), де розповідь ведеться від кількох оповідачів. Шевченкові вірші рясніють інтертекстами (скажімо, на позір цілком «народна» поема «Причинна» починається з тонко переробленого пасажу з його сучасника Левка Боровиковського) і вдаються до диґресивної іронії та сатиричної полеміки із критиками в дусі Байрона чи Словацького, перетворюючи саме писання поезії на один із сюжетів (знову-таки, це добре видно на прикладі «Гайдамаків», а також у пізніших віршах). При цьому Шевченко нерідко змішує два на позір неспівмірні й несумісні модуси — усної і писемної оповіді. Протягом усього життя Шевченко пише вірші низками варіянтів, опираючись ідеї фіксованого тексту: отже, вірш — це і текст, і його усне виконання (як у кобзарів), і, понад усе, досвід. Водночас, мовби наголошуючи невимушену імпровізованість своїх творів, Шевченко уникає канонічних форм (сонетів абощо) і послідовно переписує чи порушує вимоги певних оповідних конвенцій (шанувальники й екзегети з кола його сучасників — скажімо, Куліш або особливо Драгоманов — зазвичай пояснювали це браком дисципліни чи «богемним недбальством»). Хай там як, уже з перших виданих віршів стає зрозуміло, що читачі мають справу із упевненим і сильним поетом надзвичайного хисту.

Сучасникам також очевидно, що цей поет звертається до національної історії, проговорює колективний досвід і промовляє за свій народ, що є неписаною вимогою у дискурсі національного поета (те ж бачимо у випадку Пушкіна та Міцкевіча). Шевченко звертається до колективного досвіду й колективної пам’яті уже в «Гайдамаках», а трансцендентна амбіція говорити у мітичному модусі за народ, долаючи тенета часу і простору, очевидна вже з назви «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», в пізніших текстах стає іще глибшою. 

 

Радикальний наголос на психологічному, психічно напруженому процесі творення поезії, конструюванні тексту, зокрема, як зцілення, зі спізнаних страждань, і закодовування в мові архетипів та мітів — себто усе те, що з нинішньої перспективи здається визначальними рисами Шевченкової поезії — у шевченківських студіях сформулювали далеко не одразу. Власне, популістська й ідеологічна (і совєтська, і націоналістична) критика, що посідали у шевченкознавстві панівні позиції, послідовно оминали ці моменти увагою, і вони досі не стали мейнстримом. Проте критики не могли знехтувати двома іншими елементами Шевченкової поезії. По-перше, йдеться про його незмінний автобіографізм, постійне покликання на власний досвід і життєві випробування. Кожен уважний читач звертає увагу на центральність цієї теми, що не зводиться до поезії, але охоплює й прозу та живопис. Нині це здається нам уже не просто темою, а визначальним тропом символічної автобіографії: долю поета і його народу нерозривно пов’язано, а траєкторія його власного випробування і визволення повторює колективну долю. У поезії до заслання, найчіткіше і найпрограмовіше цю тему розвинуто в російськомовній поемі «Тризна» (1843), що прямо звертається до мотиву пророчого покликання і пошуку священного (!) слова. У текстах, написаних під час і після заслання, цей мотив уже розмитіший, проте, певною мірою, ним просякнута вся пізніша поезія. Символічне закодовування цього мотиву в оповіді найвиразніше видно в обох версіях поеми «Москалева криниця» (1847 та 1857 років), «Неофітах» (1857) та «Марії» (1859). 

Інший момент, який не можна було не бачити – це Шевченкова болісно-напружена увага до України, її досвіду, а надто її травми, приниження і плюндрувань у минулому й особливо в теперішньому. Власне, саме звертання до таких сюжетів було революційним: його українська авдиторія, особливо перші читачі-сучасники були цим просто приголомшені. Для багатьох питання полягало не в тому, чи правдиві його пророчі і багато в чому апокаліптичні слова (це хіба сприймалося як даність), а в тому, як до них підступитися. Це стане постійним рефреном рецепції Шевченка.

4. «Мікропрограмування» рецепції: роль «Гайдамаків» і віршів «Трьох літ»

Як уже було зазначено, рання поема «Гайдамаки», що за часом написання фактично збігається з «Кобзарем» 1840 року, уже містить розвинену програму широкого колективу — власне, народу, — до якого звертається поет. Описуючи у піднесеному апокаліптичному тоні криваве повстання, що призвело до знищення не лише козацької України, а й, зрештою, Польщі, Шевченко раз по раз наголошує: хай би яке страшне і кровопролитне було те повстання, ніхто вже не пам’ятає ані з чого воно почалося, ані скільки горя принесло, ані хто були його герої; наче його ніколи й не було. Забуваючи чи не зважаючи на минуле, колектив втрачає власну ідентичність.Козаки перетворюються на кріпаків, які, загрузнувши у циклічній рутині оранки й обжинків, уже навіть не пам’ятають, що колись самі визначали власну долю. Шевченко вважає це питомо-українським прокляттям чи кармою: величні героїчні зусилля, що деколи — скажімо, з повстанням Хмельницького — на коротку часину сягають успіху, потім знову перетворюються на поразку, занепад і, врешті, закріпачення. Змальовуючи цю похмуру картину, автор намагається повернути спільноті пам’ять, волю та ідентичність. Він не лише повторює це у численних відступах, а й стратегічно тематизує. Імовірно, саме тоді Шевченко починає конструювати символічну автобіографію, вводячи себе в поему у прикінцевому епізоді, де автор, тоді ще маленький хлопчик, слухає дідові розповіді про Коліївщину, аби потім передати те священне послання своїм слухачам — імпліцитно нації як такій. Автор повертається до цього послання і переформульовує його в прямому прозовому звертанні до читачів, іронічно названому «Передмовою», хоча поема ним завершується. У модусі поета (хоча й з певними інтонаціями кобзаря, людини з народу) оповідач закликає поляків і українців — колишніх ворогів — знову побрататися, і то у зв’язку з питанням, чи не краще взагалі забути такі темні сторінки історії: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами».

Апокаліптичний катексис «Гайдамаків» особливо чітко оприявнено у фінальній темній ритуальній жертві: ватажок гайдамаків Ґонта убиває своїх синів, бо вони католики, а отже, поляки (див. останню частину «Ґонти в Умані»). Це жертвоприношення перегукується не з Гоголевим «Тарасом Бульбою», а з глибшим архетипом — готовністю Авраама принести в жертву Ісаака, бо так велів Бог. Цей апокаліптичний катексис переливається і в пізніші твори. Послання, закорінене в архетипі жертвоприношення дитини та обіцянки воскресіння, яку цей архетип несе, не можна просто відсунути вбік і відкласти як банальний літературний мотив чи топос, що його можна замінити будь-яким іншим. Високе кодування посмертного призначення у «Гайдамаках» із їхнім апокаліптичним і есхатологічним виміром, а надто мотив жертвоприношення та самопожертви — особливо заради України — знову оприявнюється і формує зрілу поезію «Трьох літ» і далі.

Відлуння «Гайдамаків» відчуваємо в багатьох пізніших творах, проте особливо чітко у поезії періоду «Трьох літ»; нюанси цих мотивів позначають нову траєкторію в Шевченковому розумінні свого поетичного покликання і призначення власної поезії. Важливе раннє відлуння віднаходимо у творі «Гоголю» (1844), що починається з медитації-плачу над людською байдужістю і пасивністю перед лицем несправедливости («Всі оглухли — похилились / В кайданах…»), над небажанням дослухатися до поетових слів. Далі вірш демонструє відповіді двох різних письменників: сатиричний сміх Гоголя і Шевченків плач. Другу частину вірша (рядки 15–28) сповнено похмурої іронії: ні, часи, коли батько міг убити сина за зраду (перегук із «Тарасом Бульбою» й, імпліцитно, «Гайдамаками»), минули; нині батько ласкаво продасть сина на славу державі, аби його забили на москальській різниці (йдеться про цілу машину імперії, проте, можливо, це алюзія на війну на Кавказі, де за кілька місяців до того загинув поетів друг Яків де Бальмен). Протиставляючи Гоголів сміх і Шевченкові сльози, вірш імліцитно ставить письменників на рівні позиції, адже оповідач раз по раз називає старшого, вже канонічного письменника братом; власне, в цьому полягає важлива частина Шевченкової стратегії вписування себе до канону (див. також раніші «На вічну пам’ять Котляревському» і «До Основ’яненка»).

Перегуки із «Гайдамаками» відчитуємо і в поемі «Холодний яр» (1845). Назва поеми — покликання на місце, звідки 1768 року почалося гайдамацьке повстання; поет пише про ватажків повстання Залізняка і Ґонту, проте водночас, що важливіше, розвиває мотив апокаліптичного, Богом санкціонованого суду.. Вірш починається з медитації над минулим і тим фактом, що воно нічого не навчило (стежки Холодного яру геть позаростали), а перетворюється на пряму пересторогу новим панам-визискувачам, що прийшли на зміну давній польській шляхті:

Стережіться ж, Бо лихо вам буде, Тяжке лихо!.. Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога. Бо в день радості над вами Розпадеться кара. І повіє огонь новий З Холодного Яру. (рядки 75–84)

Центральну ще у «Гайдамаках» візію біблійної кари — херему –тут спроєктовано на теперішнє, і поетове покликання полягає саме в тому, щоб укласти її в слова від імені всієї пригнобленої спільноти — на пересторогу гнобителям. «Реалістична» й ідеологічна критика, особливо совєтської доби, не раз наводила ці уривки на доказ Шевченкового революційного патосу. Проте ті, хто розглядає лише буквальний смисл цих уривків поза символічним контекстом, приречені на редуктивне, викривлене прочитання, підпорядковане позалітературним і позанауковим вимогам. Безперечно, позірна «революційність» не пояснює пізніших зображень кари і відновлення (скажімо, у «Неофітах» 1857 року чи в «Молитві» 1860 року), до яких Шевченко вводить вищий рівень прощення — не пояснювати ж його «збоєм» у поетовій візії чи звичайною «похибкою». Своєю чергою, у віршах «Трьох Літ» наближення апокаліптичного суду нерозривно пов’язано з викристалізовуванням ролі поета-пророка, що вмістить цей суд у слова. У написаному майже за два роки до «Холодного яру» «Чигрине, Чигрине» (лютий 1844 року) — найгострішому, може, крім «Розритої могили» (жовтень 1843 року), зображенні тогочасного плюндрування України — саме цей елемент визначає поетову роль. Плач-звертання звернено до Чигирина, що був колись столицею козацького самоврядування і резиденцією Богдана Хмельницького, проте на час написання вірша вже перетворився на злиденне провінційне містечко — символ приниженої України і цілковитої амнезії її народу: «Ніхто й слова не промовить, / Ніхто й не покаже, / Де ти стояв? Чого стояв? / І на сміх не скаже!» (рядки 11–16). Поет, як і старозавітний пророк Єремія, плаче над руїнами своєї культури — проте він сподівається, що його слово, нині оприявнене у плачі, зійде, і з нього (у перегуку з мітом про Ясона, який посіяв зуби дракона) проростуть ножі. Тоді відбудеться символічне переливання крові з колективного українського серця, що дасть змогу позбутися старої гнилої крові і влити нову, козацьку — священну й чисту:

А на перелозі… Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Може, зійдуть, і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне… І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крові, Чистої, святої!!! (рядки 59–70)

Це — очевидна алюзія до освячення ножів у «Гайдамаках», проте функція образу вже інша: наголос не на вбивствах, а на перетворенні й порятунку. Надією сповнено й останні рядки, у яких поет висловлює сподівання, що по ньому залишиться «слово тихо-сумне /Богобоязливе».

Глибокий есхатологічний струмінь у віршах «Трьох літ» розвиває поема-«містерія» «Великий льох» (1845), де поет звертається до архетипу неминучого народження близнят, що покладуть початок новому майбутньому України. Ідеться, власне, про протистояння двох символічних антиподів цього колективу: одне із двійнят стане новим Ґонтою, що боротиметься за порятунок України від гнобителів, а друге, навпаки, гнобителям допомагатиме. Це протистояння — також суто українська апорія: національне колективне несвідоме, втілене в образі «великого льоху», зависло, паралізоване, між двома полюсами — просто як Україна часів Шевченка. Вірш «Стоїть в селі Суботові», що є своєрідним продовженням «Великого льоху», показує, як божественне провидіння виводить країну із глухого кута. Саме тут Шевченко вперше проговорює свою міленарну візію:

Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!.. (рядки 44–48)

 

У підвалини міленарної візії лягає поетів пророчий голос, різні аспекти якого проартикульовано у віршах «Трьох літ». Найдраматичнішим і найбільш символічно наснаженим локусом цього голосу стає, що й не дивно, останній вірш періоду й циклу — «Заповіт» («Як умру, то поховайте…»), написаний на Різдво 1845 року. Із часом «Заповіт» став чи не найканонічнішим Шевченковим віршем і неофіційним національним гімном. На буквальному рівні він висловлює останню волю поета, — щоб його поховали над Дніпром, і це побажання по його смерті виконали, — а на символічному рівні втілює поетову надприродну місію як речника народу. Місце останнього спочинку дає йому змогу промовляти до всієї України:

Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий.

Із могили поет не лише бачить усе довкола, а й імпліцитно обороняє свою спільноту. Він зможе залишити ці чати лише тоді, коли ріка понесе в море кров з останньої битви (кров ворожу). Лише тоді він «знатиме» Бога (і зіллється з ним):

Як понесе з України У синєє море Кров ворожу… отоді я І лани і гори – Все покину, і полину До самого Бога Молитися… а до того Я не знаю Бога.

Лише тоді його слова, його життя і його покликання набудуть остаточного значення. Іншими словами, його творчий спадок полягає у визволенні нації, що умиється і освятиться вищою правдою нової національної ідентичности («сім’я вольна й нова») у повторенні христологічного образу «вибілили одяг свій кров’ю Агнця».

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом.

Поет перетворюється на знаряддя спокути; він прямо і чітко вказує, що перебирає на себе функції пророка. Найважливіший поворот у Шевченковій символічній автобіографії та його самопозиціонуванні відбувається, втім, на засланні, коли він безстрашно зазирає у свою психіку і особливо в Тінь у юнґіянському розумінні. Спізнавши болісні сумніви й азарт самоспоглядання, поет береться писати поезію як своєрідну молитву, що досліджує і відтісняє архетип Тіні. Ця тема заслуговує на окремий детальніший розгляд, надто як врахувати, що її майже повністю зіґноровано, якщо не прямо табуйовано у традиційному шевченкознавстві. Проте можна одразу зазначити, що ці випробування та пов’язана з ними індивідуалізація справили вирішальний вплив на формування образу Шевченка як мученика і пророка, навіть якщо сучасники не конче повністю розуміли ці образи. Це можна пояснити глибоким інтуїтивним колективним розумінням, імовірно, універсальним для всіх людських спільнот, що такі осяяння не можна висмоктати з пальця чи підробити: жодні риторичні чи інтелектуальні штучки не допоможуть прикинутися пророком і національним поетом як специфічним підвидом культурного героя.

5. Рецепція одразу по смерті: висловлення нумінозного

Очевидно, Шевченко у своїх віршах позиціонує себе як Національного Поета, проте це, певною мірою, замкнене коло: неймовірно потужна візія у віршах проєктує шлях подальшої репепції, але він залишається замкнутим у собі, без виразного механізму передання інформації ширшому читацькому загалові. Між трансцендентними поетичними структурами всередині й емпіричною історією рецепції ззовні існує розрив. Проте між ними є і зв’язок, який можна простежити ще на прикладі Кирило-Методіївського братства, що зіграло важливу роль і в долі Шевченка, і в формуванні його рецепції. 

Роль братства у Шевченковій долі досить-таки прозора, хоча певні моменти досі до кінця не з’ясовано. У 1846-му — на початку 1847 року група київських українських інтелектуалів зустрічалася і обговорювала етичні та політичні проблеми: можливість створення слов’янської конфедерації з релігійним забарвленням, українське минуле, національні інтереси, популярну демократію та її просування, реформи в Російській імперії, особливо скасування кріпацтва, тощо. Рушієм цього товариства був майбутній український та російський історик Микола Костомаров, тоді вже визнаний поет і літературний критик. Пантелеймон Куліш, друга (після Шевченка) провідна постать українського національного відродження ХІХ століття, на той час перебував поза Києвом, проте брав участь у діяльності братства через листи й обмін текстами. Серед інших важливих членів братства можна згадати Миколу Гулака й Василя Білозерського; Шевченко також приходив на декілька зустрічей. Того, що братство зустрічалося потайки й обговорювало контроверсійні питання, вистачило, аби визнати його за політичне, а отже, імпліцитно злочинне. Відбувалося-бо все за реакційного правління Ніколая І, яке почалося з травми Декабристського повстання 1825 року; на нього припадають Польське повстання 1830–1831 років і придушення різних гуртків та рухів, визнаних за підривні.

Засадничі принципи братства висловлено у «Книгах битія українського народу» Миколи Костомарова — адаптації відомих «Книг народу польського і польського пілігримства» («Księgi narodu polskiego i pielgrzymstwa polskiego») Адама Міцкевіча (1832). У трактаті (і то радше у Костомарова, ніж у Міцкевіча) панує євангельський дух: історію подано як прояв божественної волі, втіленої у принципі «останні будуть першими», а також в образі з Євангелія від Матея 21:42 і Псалмів 118:22, за яким камінь, яким знехтували будівничі, стане наріжним каменем нового дому. Так автор підкреслює статус України як першої жертви деспотів — і Московії-Росії, і шляхетської Польщі; саме Україна має стати взірцем для слов’янського відродження. Загальний міленарний тон «Книг битія українського народу» глибоко пов’язано зі спадщиною українського козацького еґалітаризму (Див.: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє брацтво, куди кожний пристаючи, був братом других — чи був він преж того паном, чи невольником, аби християнини, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жадної помпи панської і титула не було між козаками»); іншими словами, національне відродження неминуче і як божественна воля, і як наслідок уже зазнаних національних випробувань. Цей документ важливий для подальших політичних зсувів як перше за Нового часу висловлення української колективної ідентичности, проте він довго залишався суто архівним фактом: спадщина братства почала доходити до широкого загалу аж на початку ХХ століття, а повністю її було видано лише 1990 року. Проте програма таки знайшла свого читача — саме через Шевченкові вірші, що передували їй і надихали кирило-методіївців; через Шевченкову творчу спадщину ці ідеї розійшлися широким читацьким загалом протягом кількох десятиліть після його смерти. Проте, як побачимо, цей процес був значно складніший, аніж довго припускали критики.

3 березня 1846 року студент Київського університету доніс на братство; протягом наступних тижнів багатьох його членів — а також тих, хто до братства ніколи не належав — заарештували й перевезли до Санкт-Петербурга, де велося слідство. Шевченка заарештували 5 квітня 1846 року; при ньому був рукопис «Трьох літ» — безперечне свідчення підривної діяльности, адже ці вірші ніколи не пройшли б цензури й ставили під сумнів моральний та екзистенційний статус Імперії, побаченої, буквально, як серце пітьми. Слідство тривало від 30 березня до кінця травня 1847 року (поліція і цар правили і за прокурора, і за суддю, і за присяжних). Головні члени товариства отримали різні вироки: ув’язнення близько року, а далі заслання до різних провінцій імперії. Шевченко, як виявило слідство, членом братства не був, проте саме йому випав найсуворіший вирок, бо в його віршах відчитали заклики до бунту й богохульну сатиру на царську родину. В його вирокові не було кінцевої дати, і Шевченкові, як уже було згадано, прямо заборонили писати і малювати (хоча поет, звісно, послідовно порушував обидві заборони).

Шевченків вплив на братство і його спадщину можна підсумувати декількома пунктами. Найважливіше те, що їхній зв’язок був синергійний: вони впливали на формулювання ключових ідей одне одного, що врешті витворило матрицю Шевченкової рецепції як національного поета. Відзначмо такі віхи на цьому шляху:

1. Шевченкова поезія періоду «Трьох літ» передує засадничим постулатам Кирило-Методіївського братства, висловленим у «Книгах буття», і багато в чому править за їх предтечу. Ідеться тут передусім про спільний сакральний тон, який вимірює Україну, її страждання та неминуче воскресіння, а також наголос на трансцендентних категоріях свободи і рівности, на яких трималося козацтво як символ України та її «політичної» (чи то пак архетипної) суті. (Безперечно, тема «святої волі» звучала вже в «Гайдамаках» і стане ще чіткішою у пізніших його творах.) Чи ці «впливи» йшли лише від Шевченка — питання окреме (і варто утриматися від post hoc прочитань): мотиви воскресіння були важливою частиною тогочасного інтелектуального й есхатологічного клімату, і ми віднаходимо їх іще у «Книгах народу польського і польського пілігримства» Міцкевіча.

Хай би як виглядав цей ланцюг впливу, Шевченкові формулювання є архиважливими — особливо у світлі їхньої поетичної сили та широкого відгуку. Зі спогадів та інших джерел ми знаємо, що протягом 1846 (і, можливо, ще від кінця 1845) року члени товариства читали Шевченкові вірші та копіювали твори, що згодом розходилися по руках у вигляді рукописів — особливо завершене 14 грудня 1845 року «Посланіє», що справило величезний ефект на слухачів. Іншими словами, Шевченка запрошували до братства не як «неофіта», а як шанованого поета. Усе свідчить, що він справив величезний вплив на «братчиків», і це лягло в основу канонізаційних наративів, що постали після його смерти.

2. Ключового значення набуває той факт, що його поезію можна було почути і сприйняти винятково як цілісний тоталізуючий досвід. Архетипні й мітичні структури Шевченкової поезії, де панує афективний і психологічний катексис, а також їхня драматична структура, що імітує певні аспекти усної оповіді, вказують, що цю поезію cприймалося як пережиття — ба навіть як епіфанію. Навіть при читанні тепер ці вірші сприймаються саме так.

3. Центральним у Шевченковому поетичному посланні є образ поета, якому доручено священне завдання — відкрити й донести до людей Слово, яке перетворить їхню свідомість. Пошук і визначення природи Слова — центральний топос Шевченкової поезії, що повторюється знов і знов. Одним із найпронизливіших прикладів цього є вірш часів заслання «Марина» (1848), де поет прямо звертається до Бога і просить дати його словам силу промовляти до людських сердець і навчити їх співчуття:

Мій Боже милий, Даруй словам святую силу – Людськеє серце пробивать, Людськії сльози проливать, Щоб милость душу осінила… (рядки 122–126)

Цей мотив також вже звучить у багатьох віршах «Трьох літ»; Шевченко продовжує розвивати його до кінця життя. Почувши раз, його вже неможливо забути. Як уже було згадано, слухачі не могли залишитися байдужими, питання було лише в тому, наскільки глибоко їх ця поезія змінить. Імпліцитно протизаконна, підривна природа цієї поезії просіювала (і витворювала) собі авдиторію: наблизитися до неї означало стати вірянином, «неофітом», як у пізній поемі Шевченка. Романтичний і загальноросійський культ генія і поезії, посилений до абсолютно нечуваних доти масштабів парезією цих творів, створював у читачів враження, ніби вони стають свідками пророцтва.

4. Це враження чи відчуття потім лише підтвердило слідство і його наслідки: Шевченко найвідважніше тримався на допитах і отримав найсуворіший вирок; це відчували всі, а особливо братчики. Період заслання, коли його ім’я не можна було згадувати друком, перетворив його на неособу, проте щойно заборону було знято і стало зрозуміло, що поет от-от вийде на свободу, до Шевченка одразу повернувся статус героя і мученика. (Його найближчі друзі, що пережили це випробування зі значно меншими наслідками, могли почуватися винними перед поетом, якому деспотичний режим призначив найсуворіше покарання; це — важлива проблема, але її масштаб складно оцінити.) Шевченко повернувся до Санкт-Петербурга загальновизнаним українським національним поетом.

5. Куліш і Костомаров — найближчі до Шевченка братчики, що стали головними речниками українського національного відродження — також мали драматичне відчуття обраности (і Шевченка, і себе самих). Навіть свідомі його людських похибок, вони повністю розуміли його унікальність у літературі й національному відродженні, що їх вони обстоювали. Шевченкова смерть лише посилила це відчуття і за означенням перетворила їх на перших поетових екзегетів. 

У своїх виступах одразу після його смерти вони інстинктивно проговорювали і своє горе, і своє бачення Шевченкової ролі у нумінозному модусі, формулюючи майже релігійне розуміння поета пророка. Костомаров майже цитує Євангеліє (Матея 27:51): «Муза Шевченка розірвала завісу народного життя. І страшно, і солодко, й гірко було зазирнути туди». Куліш так само звертається до трансцендентного: «Шевченко — наш поет і перший історик. Шевченко перше всіх запитав наші німі могили, що вони таке, і одному тільки йому дали вони ясну, як Боже слово, одповідь». І хоч подальшу рецепцію і культ Шевченка забарвлено тим мітологізуванням і тими агіографічними моделями, що завжди супроводжують пам’ять про національних героїв, сліди тої первісної поетичної візії, яка їх оформлювала все одно залишаються чіткими.

 

Друкувати