Друкувати
Середа, 19 вересня 2018 - 23:15

Джерело: Часопис «Критика», Рік XX, число 3–4 (221–222), сторінки 2-5

Суспільство втрачених можливостей

Червень 2016

Стали звичними попередження, що політичні події, які відбулися в Україні, — це не просто збіг обставин, а історичний шанс, який дається країні для різкого зрушення вперед. І що більше не буде такої можливости.

Та одна річ, коли випадало чути такі заклинання 2004 року — з вірою у світле майбутнє і з тривогою за сутінкове теперішнє, і зовсім інша — чути про це десять років потому. І не лише чути, але й промовляти самим, бо кількість експертів у сфері суспільних знань в Україні за десять років, які минули від одного Майдану до другого, не злічити.

Сотні тисяч, якщо не мільйони, українських громадян впевнені в тому, що перспективи країни вирватися з тенет радянського полону загрожено. І що другого такого шансу на оновлення країни не буде. І говорять про це, і говорять, і говорять.

Здавалося б, події зими 2014 року та подальша реакція активної меншости на збройну диверсію загонів російської армії — мобілізація патріотів у добровольчі батальйони і створення волонтерського руху, що забезпечує потреби фронту, — є чудовими прикладами самоорганізації.

Водночас ті ж свідомі громадяни, які не лише бажають добра своїй країні, але й роблять для неї все, що від них тепер вимагається, не вважають за необхідне організуватися у політичну партію. І наділяють повноваженнями пройдисвітів, владолюбів, злодіїв — великих і дрібних, які поводяться так, ніби в Україні нічого не змінилося.

Один народ:  що не партія, то гетьман

Свого часу кількість зареєстрованих політичних партій в Україні була співмірна кількості комерційних банків. Але якщо на фінансовому ринку протягом минулих років фіксуємо різке скорочення банківських установ, то постійний приріст збанкрутілих політиків веде якраз до збільшення партійних проєктів.

А українські виборці з кожним новим виборчим циклом усе більше нагадують товариство ошуканих вкладників. Замість того, щоб перестати довіряти обіцянкам та судити за справами, більшість громадян поводяться на виборчих дільницях так, ніби їм у день голосування виповнилося 18. Або 118. У підсумку українці обмінюють право на управління державою на обов’язок бути обведеними довкола пальця.

Як правило, вибір роблять за принципом «подобається — не подобається». Але прискіпливій увазі піддають не погляди на фіскальну політику та реформу охорони здоров’я, не перспективи науки та освіти і тим більше не виклики, що постають перед Україною у добу глобального технологічного та ресурсного зламу, наслідком якого є перехід на роботизовану, сервісну економіку. Звичайно, що ні.

Несуттєво, про що говорять політики у ток-шоу та розповідають в інтерв’ю. Головне, як вони говорять, із якими емоціями, наскільки підвищують голос та скільки слів на хвилину встигають вимовити ...

Друкувати