Друкувати
Понеділок, 24 вересня 2018 - 02:25

Джерело: Часопис «Критика», Рік ІІІ, Число 1–2 (15–16), сторінки 22-23

Сто років гризоти

Січень 1999

Так склалося, що першою зорганізованою політичною силою європейського зразка на українських теренах стала соціал-демократія. Власне, соціал-демократичною (хоча й не ортодоксально марксистською) була вже ідеологія Південноросійського робітничого союзу чи Русько-української радикальної партії; проте номінально, за назвою першою конституювалася Українська соціал-демократична партія – 1899 року.

Першою українська соціал-демократія й розділилася на декілька відламів, що так і не зійшлися докупи. Сучасний читач легко заплутається в усіх цих РУРП, РУП, УСДП, УСДРП, УРДП, УДРП, що виникали, розділялися, щезали й відновлювалися, ніби в калейдоскопі. Але річ тут була не лише в амбіціях лідерів (часом в одній партії уживалося кілька надзвичайно амбітних провідників, як-от Петлюра, Винниченко, Порш в Українській соціал-демократичній робітничій). Головним чинником була ідеологія. Точніше, проблема пристосування класичного марксизму чи навіть його ревізії у вигляді бернштейніанства чи австромарксизму до українських реалій.

Звичайно, проблеми поєднання інтернаціонального, національного та соціального існували годі й для соціалістів «історичної» чи то «державної» нації, але в іншій площині. Другий Інтернаціонал був десь «там», далеко, у сфері високих закликів до солідарності трудящих, – а «тут» точилася реальна боротьба за політичні права, за місця в органах представницької влади, за збільшення платні, за соціальні гарантії, за право вільно творити профспілки. І «неісторичним» націям класичний марксизм приписував погодитися на підпорядкування «історичним» – аж до розчинення в них. Адже боротьба проти капіталістів і поміщиків у великій державі буде успішнішою, і в межах такої держави культура та мова має бути одна, – бо ж інакше як пролетарі зрозуміють одне одного?

Щоправда, Маркс і Енґельс підтримували право Ірландії та Польщі на створення національних держав; але про Україну вони нічого не сказали, тому один із їхніх улюблених учнів Плеханов заперечував існування не те що української – навіть малоросійської народності, вперто називаючи федераліста Драгоманова «южнорусским сепаратистом» (можна уявити, які слова знаходив він під час женевських «рефератів» для Винниченка чи Порша). Тим часом у західній Україні польські соціалісти в точній відповідності із заповітами великих учителів нищили всіх, хто заважав відновленню польської держави. В тому числі й нерозумних русинів ...

Друкувати