Друкувати
Середа, 19 вересня 2018 - 10:26

Джерело: Часопис «Критика», Рік XXII, число 5–6 (247–248), сторінки 23-24

«The Show Must Go On», або Цирк подорожує

Червень 2018

Юрій Андрухович, Коханці Юстиції. Роман, Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017.

На цю книжку очікували віддавна, її вихід було широко анонсовано. Це й не дивно: останній справжній роман Патріярха, «Дванадцять обручів», побачив світ п’ятнадцять років тому. Потім були задовге інтерв’ю («Таємниця») і декілька есеїстичних збірок. Нарешті у Чернівцях виходить велика книжка, про яку нас заздалегідь попереджають, що писалася вона двадцять сім років і що це «паранормальний роман», який складається з восьми-з-половиною серій і «аж волає на кінематографічну реалізацію».

Усе так і є: серій – 8½, у кожній серії з’являється вбивця, чи труп, чи гульвіса, чи душогуб, чи всі вони разом, – «коханці Юстиції», тобто злочинці, евфемізм на кшталт «фаворитів Місяця» (шекспірівських злодіїв). В останній напівсерії з’являється сам автор, і, мабуть, це єдине, що робить цю збірку історій схожою на справжній і звичний роман Андруховича. Бо ж як виглядає «справжній роман Андруховича»? У ньому завжди є так званий «авторський персонаж» – «хронічний мандрівник», що пояснює себе, розповідає про себе. Він завжди поза законом, завжди в русі, він у той чи той спосіб перетинає, підкорює і перетворює простір (саме це – просторовий рух – і робить будь-яку оповідь романом). Наприкінці кожного з чотирьох романів із ним трапляється «щось таке» («незапный мрак иль что-нибудь такое», – саме так переказує пушкінський Моцарт раптовий перебіг сюжету свого «Реквієму»): смерть, перехід в інобуття, випадіння в отвір романного простору. Він зникає, рушає в нікуди, щоб потім знову з’явитися – під іншим іменем, на інших теренах, в інших часових обставинах. Андрухович привчив нас до такого рухливого, мандрівного героя (як-от, за Проппом, бувають «мандрівні» сюжети і мотиви).

У «Коханцях Юстиції» таких героїв – вісім із половиною, половина – це автор. Головна тема – та, що поєднує їх усіх, – неправність, перебування поза законами, порушення всіх гаданих і негаданих норм. Поет і автор цього «паранормального роману» – теж порушник. Якоїсь миті ми ловимо себе на тому, що сприймаємо все це дійство як виставу славнозвісного «цирку “Ваґабундо”», що мандрує світом, мандрує в часі, демонструє нам своїх екзотичних акторів – маґів, блазнів і злочинців: злочинців-філософів, злочинців-романтиків, злочинців модерних і злочинців барокових, злочинців історичних, злочинців вигаданих і леґендарних. А в передостанній, восьмій серії, яка найбільше схожа на документальну історію (автор невідступно і послідовно наполягає на цьому, покликаючись на джерела, цитуючи «свідків», удаючись до подробиць), у кульмінаційну мить на сцену (тобто на площу) виходить той самий леґендарний цирк, чиї «артисти здавалися вічними, а номери являли собою щось, наче неперервний розвиток одних і тих самих прийомів і сюжетів» ...

Друкувати