Друкувати
Неділя, 23 вересня 2018 - 09:02

Джерело: Часопис «Критика», Рік XIX, число 9-10 (215-216), сторінки 16-20

Що не так із економіками Заходу?

Лютий 2016

Що не так із економіками Заходу і з економічною наукою? Відповідь залежить від того, про яку економіку йдеться — хорошу чи справедливу. Багато хто у Західній Европі й США відчуває, що нашим економікам бракує справедливости, хоча погляди на справедливість дещо різняться. Одна група економістів, яку впродовж десятиліть очолював британський економіст Ентоні Аткінсон, уважає, що на Заході триває чергове Позолочене століття нерівности у рівнях доходів і добробуту. Послугуючись утилітаристськими поглядами Джеремі Бентама, вони пропонують розподіляти дохід від високозабезпечених до малозабезпечених, аж поки буде досягнуто максимальної «суми корисностей». Утім, питання в тому, чи враховує ця доктрина інтуїтивне відчуття того, що є справедливим.

Філософів упродовж цих десятиліть більше цікавили роботи американського філософа Джона Роулза. У книжці «Теорія справедливости» він обстоює принципову відмову від ідей Бентама: суть економічної справедливости полягає в розподілі «корисности», причому для нього це слово означає задоволення від споживання і дозвілля, а не суму цих корисностей. Ідеться про умови, за яких кожен учасник спричиняється до плодів суспільної економіки. На думку Роулза, справедливість змушує державу використовувати податки і субсидії для того, щоб наблизити зарплати низькооплачуваних працівників до оптимального рівня. Тож менш благополучні члени суспільства отримують максимально високу частку доходів від співпраці людей в економіці.

Між цими двома поглядами точиться боротьба. Бентамові погляди трансформувалися в корпоративістську ідею, що уряд держави має надавати підтримку у вигляді грошей, податкових пільг або безкоштовних послуг зацікавленим групам, які озвучують потребу: корпораціям, профспілкам або споживачам, — перш ніж більші пільги вважатимуться надто затратними. Після задоволення вимог різних зацікавлених груп у державній скарбниці залишилося мало коштів для низькооплачуваних працівників.

Погляди Роулза, щиро кажучи, знайшли мало підтримки серед законодавців. 1975 року в США ввели податковий залік за зароблений дохід. Але він переважно доповнює дохід матерів маленьких дітей із низькою зарплатою. Він ніяк не допомагає низькооплачуваним працівникам загалом і, певною мірою, насправді зменшує зарплату низькооплачуваних бездітних жінок і самотніх чоловіків. Декілька европейських країн витрачають значно більше, ніж США на субсидії заробітної платні, але статистичний аналіз не виявив суттєвого впливу на рівень зарплат чи безробіття.

Без ефективної політичної ініціятиви, яка сприяла би соціяльному просуванню менш забезпечених членів суспільства, ринкові коливання минулих чотирьох десятиліть — переважно спади продуктивности, які поширилися на Заході, і, звісно, глобалізація, що сприяла перенесенню значної частини низькооплачуваного виробництва в Азію, — і далі, не зустрівши опору, знижують рівень зайнятости й розмір заробітної платні низькооплачуваних професій. Цей спад коштував менш забезпеченим верствам населення не лише втрати доходу, але й втрати того, що економісти називають «залученням», — доступу до робочих місць із гідною роботою і зарплатнею, які дарують відчуття самоповаги. А залучення бракувало і без цього. У США давно бракує залучення темношкірих міських підлітків. У Франції подібною є ситуація з вихідцями із Північної Африки. На більшості території Европи було мало спроб залучити ромів.

Таке ослаблення економік Заходу — це ослаблення і економічної науки. Класична ідея політичної економіки полягала в тому, щоб дати рівневі зарплат просісти до рівня, визначеного ринком, а потім забезпечити всіх «захисною сіткою» «неґативного податку на прибуток», страхування на випадок безробіття, а також безкоштовної їжі, притулку, одягу і медичної допомоги. Така політика, навіть у випадку гуманного впровадження, хоча часто буває навпаки, не враховує головного. Якщо згадати історію Заходу після Ренесансу, стає зрозуміло, що чимало людей здавна мали бажання робити у житті ще щось, окрім просто споживати товари й розважатися. Вони прагнуть брати участь у житті громади, в якій зможуть узаємодіяти й розвиватися.

Панівна політична економія сліпа до самого поняття залучення. Вона не пропонує жодного засобу проти її нестачі. Моя монографія і збірник матеріялів конференції під моєю редакцією — одні з небагатьох наукових праць книжкового формату, в яких описано способи зарадити незалученню людей в економіку, у якій вони матимуть роботу, що приносить задоволення.

Тепер фахівці говорять про несправедливість іншого штибу. Працівники, які мають гідну роботу, вважають економіку несправедливою, оскільки вони або їхні діти майже не мають шансу піднятися на вищий щабель соціоекономічної драбини. А рух угору нині є значно складнішим. Навіть у Позолоченому віці чимало багатіїв піднялися із самого дна. (Відстань між щаблями була велика, проте на драбину все-таки піднімалися.) Почуття несправедливости народжується від відчуття нерівних переваг: ті, хто вище за нас, використовують свої зв’язки, аби залишитися на своєму місці або для того, щоб їхні діти змогли піти слідом за ними. Перешкоди для кар’єрного росту завжди ті самі: обмеження конкуренції, що їх встановили багатії, люди зі зв’язками, професійні асоціяції, профспілки та ґільдії.

Але правда в тому, що Роулзові зусилля підняти рівень зайнятости і зарплат низькооплачуваних працівників або прибрати незаслужені переваги не змогли б позбавити менш забезпечені верстви населення від найбільшого браку залучення з Роулзових часів. Сили спаду продуктивности і глобалізації були надто потужні. Ба більше, хоча несправедливість західних економік шокує, в них не варто вбачати основну причину спаду продуктивности і глобалізації. (Почнімо з того, що спад продуктивности в США розпочався в середині 1960-х років, а гостра втрата виробничих робочих місць на користь бідніших країн відбулася значно пізніше — від 1970-х до початку 1990-х років.) Слід враховувати глибші причини.

Хоча люди потребують справедливої економіки задля власної самоповаги й національної гордости (Роулз уважав справедливість за найголовнішу чесноту суспільства), справедливість — це ще не все, що людям потрібно від економіки. Їм потрібна настільки ж хороша, як і справедлива економіка. А впродовж декількох десятиліть західні економіки не дотягували до концепції «хорошої економіки», яка пропонує «хороше життя» або життя у «достатку», за означенням деяких гуманістів.

За поширеною думкою, хороше життя передбачає набуття майстерности в роботі й здобуття доступу до кращих умов або засобів для отримання винагороди: матеріяльної, на кшталт достатку, або нематеріяльної — ми називаємо її «успішністю». На думку гуманістів і філософів, хороше життя передбачає використання власної уяви, втілення творчих здібностей, здійснення захопливих подорожей у невідоме, а також вплив на світ — досвід, який я називаю «процвітанням». Ідеться про набуття досвіду, а не отримання матеріяльної винагороди, хоча матеріяльні вигоди можуть сприяти досягненню нематеріяльних цілей. За словами письменника Кабіра Сехгала, «Гроші — як кров. Без них ви не зможете вижити, але вони не становлять сенсу життя».

Як таке хороше життя може панувати в суспільстві? Історично, як я стверджую в книжці «Масове процвітання», успішність і процвітання почали переважати в ХІХ столітті, коли в Европі та США з’явилися динамічні економіки із потенціялом для створення власних інновацій. Відповідаючи на виклики і можливості економіки, яка постійно розвивалася, підприємливіші учасники заглиблювалися у вирішення нових проблем і подолання нових перешкод процесу впровадження нововведень: ці люди ставали «успішними». Запалені новим духом динамізму, учасники з новаторською жилкою постійно намагалися вигадувати нові способи виробництва речей чи нові речі для виробництва: ці люди «процвітали».

Що ж лежало в основі цього динамізму? Він виник унаслідок розвитку сприятливої культури. Культура досліджень, експериментів та інновацій в ХІХ столітті у Великій Британії і США, а згодом у Німеччині та Франції зросла на ґрунті індивідуалізму Ренесансу, віталізму епохи барока та експресіонізму романтичної епохи. Зважаючи на бурхливий розвиток поезії, музики і мистецтв у «креативному» секторі економіки, не викликає подиву те, що винахідливість розквітла і в інших галузях. Саме тоді Джордж Стефенсон винайшов залізницю з паровою тягою, а Джон Дир — сталевий плуг, який «порушив рівнини». Ісаак Зинґер розробив і вивів на ринок комерційну швейну машинку, Томас Едисон — фонограф, брати Люм’єр — кінематограф, а Флоренс Найтинґейл здійснила реорганізацію лікарень. За свідченням сучасників, інноваційність розквітла пишним цвітом, що було особливо очевидно в Америці. Під час туру Америкою 1858 року Авраам Лінкольн заявив, що вся країна відчуває «палке бажання — нестримне прагнення — до “нового”». Що зробило інноваційність у цих економіках такою потужною, то це те, що доступ до нього мали не лише еліти. Вона пронизувала все суспільство від менш до більш забезпечених верств населення. Люди звичайного походження мали змогу долучитися до інноваційного процесу великого і малого розмаху. Стефенсон був неписьменним, Дир — ковалем, Зинґер — машиністом, Едисон — незнатного роду. Інноваційні ідеї можуть виникати і в людей із пересічними здібностями. Як я писав у «Масовому процвітанні», «Навіть люди з нечисленними і скромними талантами <…> отримали досвід застосування власного розуму, щоб скористатися нагодою, вирішити проблему, знайти новий спосіб чи вигадати нову річ».

 

Досвід роботи в економіках, які динамічно розвивалися, був вочевидь позитивним для більшости людей — принаймні значно позитивнішим, ніж за попередніх економік. Тогочасні свідчення спростовують давній знайомий мотив про те, що в епоху меркантилізму люди обирали сільське життя із його рутиною й ізольованістю, на противагу сучасному життю на підприємствах і в містах. Можливо, деяким іншим економікам бракувало (і досі бракує) зарплат для великої кількости пересічних людей, щоб ті могли дозволити собі будувати кар’єру задля досягнення успіху чи процвітання; або ж їм бракувало достатньо робочих місць для значної кількости людей, щоб вони мали такі можливості. Досить високий рівень зарплат, доволі низький рівень безробіття, а також досить широкий доступ до захопливої роботи необхідні для «досить доброї» економіки — хоча цього зовсім не досить. Матеріяльні можливості економіки мають бути достатніми для поширення нематеріяльних — задоволення від досягнення успіху і процвітання завдяки підприємливій, творчій і сповненій уяви роботі.

Деякі економісти стверджують, що для щастя державам не потрібен динамізм. Французи й італійці, здається, не мають нічого проти того, що їхні економіки було майже повністю позбавлено вітчизняних інновацій протягом майже двох десятиліть. Вони цілком задоволені економікою, яка не здатна на більше, окрім як дати глобальним ринковим силам змогу — включно з вітчизняними та закордонними досягненнями науки — підвищувати актуальний рівень зарплат і підтримувати ринковий рівень дохідности капіталу. (Власне, останнім часом у розвинутих економіках майже не спостерігалося підвищення реальної зарплатні.) Втім, на мою думку, така економіка викликає співчуття порівняно з економіками зі значним рівнем успішности і процвітання — не кажучи вже  економіки бурхливих інновацій у минулому Заходу. Дивно, але такий жалюгідний різновид економіки вельми нагадує теоретичні моделі класичної економічної науки.

В описаних тут класичних моделях ніхто не силкується придумати щось нове (окрім хіба що нових вигідних інвестицій), ніхто не пробує його створити. У них не існує поняття людського чинника, лише реакція на рівень зарплат, відсоткових ставок і достатку. Це механічна, роботизована економіка. Врожаї зростають, проте не відбувається особистісного розвитку. У класичному каноні Бентам, із його «сумою корисностей», показує індивідуумів у вигляді механізмів, що працюють, аби внести свою частку до загального добробуту. Йозеф Шумпетер зображує «інноваційність» як продукт амбітних підприємців, які використовують винаходи, зроблені поза межами національної економіки, — ніби основним учасникам економіки геть бракує уяви.

Такі класичні моделі є основою сьогоднішньої стандартної економічної науки. Попри певну витонченість, така економічна наука не залишає місця для економіки, в якій люди вигадують нові продукти і використовують свої творчі здібності для їх виробництва. Що докорінно «не так з економічною наукою», то це те, що вона вважає таку економіку за норму — «краще не буває». Проблема в тому, що елементи економіки західних країн стають продуктами класичного економічного вчення, в якому майже не залишається місця для творчости й уяви.

Починаючи приблизно від 1970 року, а в деяких випадках іще раніше, більшість економік континентальних держав Західної Европи почали більше нагадувати механічну модель стандартного економічного вчення. Більшість компаній є високоефективними. Домашні господарства, окрім дуже низькооплачуваних чи безробітних, почали заощаджувати, щороку збільшуючи рівень свого добробуту. Особливо вражаючим цей рівень був в Італії і Франції — він перевищував аналогічні показники в США, якщо не брати до уваги надбагатих. А зі зростанням добробуту домогосподарств скорочується пропозиція робочої сили, робочих тижнів і частки працівників.

Можна стверджувати, що економіки континентальної Европи йдуть — на думку спадає «одвічний тяжкий поступ» Дейвіда Герберта Лоренса — шляхом достатку, що постійно зростає, як його давно математично вирахував Френк Рамсей. Ці дослідження надихнули Джона Мейнарда Кейнса на створення впливової праці, в якій він прославляв кінець роботи як звільнення людського духу. Кейнс, здається, вважав, що пересічні люди неспроможні досягати успіху чи процвітання. Навіть нині чимало европейців, здається, не усвідомили того, що хоча вони порівняно забезпечені матеріяльними цінностями і вільним часом, однак бідні з погляду умов для доброго життя: їм бракує економіки, спрямованої на успіх і процвітання. Причини такого занепаду цілком зрозумілі.

У більшості країн Західної Европи економічний динамізм сьогодні впав до рівня, не баченого від часу його появи в ХІХ столітті. На континенті, який був основним джерелом виникнення нових галузей промисловости і нових способів життя, майже перестали винаходити і створювати нові продукти. Зростання зупинилося, а економетричні показники рівня вітчизняних нововведень є низькими. Майже повне припинення творчої і креативної діяльности знизило рівень вітчизняних нововведень, скоротило інвестиційну діяльність і зменшило попит на робочу силу.

Похмурий рівень безробіття і задоволення від роботи в Европі свідчать про сумний стан її економіки. Можливо, опитування пропонують прості відповіді на питання про складні почуття. Втім, не має дивувати те, що недавнє опитування серед домогосподарств виявило, що середні показники «щастя» в Іспанії (54), Франції (51), Італії (48) та Греції (37) є нижчими від аналогічних показників у країнах, які ми називаємо «тими, що розвиваються»: Мексиці (79), Венесуелі (74), Бразилії (73), Арґентині (66), В’єтнамі (64), Колумбії (64), Китаї (59), Індонезії (58), Чилі (58) та Малайзії (56). Як я писав у своїх роздумах про стан західної континентальної Европи, «економіка підводить суспільство».

Ситуація в економіці США не набагато краща. Економісти Стенлі Фішер і Асар Ліндбек писали про «великий спад продуктивности», який, на їхню думку, розпочався наприкінці 1960-х років. Спад темпів зростання капіталу і робочої сили — так званої «загальної факторної продуктивности» — очевидний, і, за винятком років інтернет-буму від 1996-го по 2004-й роки, він не припинявся. Від 1960-х років темпи ще більше сповільнилися. На мою думку, таке сповільнення є джерелом глибокого спаду темпів зростання зарплатні, рівня економічної активности населення і, за деякими свідченнями, задоволення від роботи. Значно менше людей ведуть хороше життя. (У континентальній Европі сповільнення зростання продуктивности призвело до сповільнення зростання рівня зарплат, численні домашні господарства далі підвищували свій добробут через накопичення, і все це послаблювало економічну активність населення. Спад продуктивности в США розпочався раніше, тож сукупний удар по економічній активності був більший, ніж в Европі сьогодні.)

 

Який же механізм стоїть за спадом продуктивности? Чимало фахівців і неспеціялістів уважають, що стрімкий злет інновацій у Кремнієвій долині спричинив заміщення праці і сповільнив темпи зростання зарплат на найнижчому та середньому рівнях. Ми всі стали свідками зникнення книгарень, музичних і багатьох інших крамниць, а також газетного паперу. Але якщо частка інновацій загалом підвищилася, було би складно пояснити, чому темпи зростання сукупної загальної факторної продуктивности такі низькі. Як сказав багато десятиліть тому Елвін Гансен, маючи на увазі спад сукупного рівня інновацій, «припинення зростання є катастрофічним».

Правдоподібним поясненням цього синдрому в США — зокрема сповільнення продуктивности і зниження задоволення від роботи — є критична втрата вітчизняних інновацій у традиційних галузях промисловости, на кшталт традиційної обробної промисловости і послуг, яких майже не було компенсовано інноваціями в нових галузях: цифрових технологій, медій і фінансовій. У самому серці Америки втрату динамізму відчутно майже фізично — і не лише в часто згадуваних галузях освіти й охорони здоров’я. Скажімо, компанії на кшталт Google та Facebook можуть пропонувати робочі місця, які дають змогу розвивати уяву й креативність чи вимагають її, однак уся Кремнієва долина спричиняється лише до 3% національного доходу і до ще меншого відсотка національної зайнятости населення. Після того як для европейських економік закінчилися американські інновації, які вони могли скопіювати, їх також вразив синдром низьких темпів зростання продуктивности: Францію та Італію в 1990-х роках, Німеччину й Велику Британію — приблизно 2005 року. Те, що ситуація із залученням робочої сили і задоволенням від роботи у більшості европейських економік, здається, гірша, ніж в американській, можна пояснити помітною перевагою в інноваційності. Саме завдяки цьому Америка тримається на крок попереду.

Що ж спричинило таке звуження масштабів інновацій? Жодне пояснення не буде досить переконливим. Утім, два типи пояснень звучать цілком правдоподібно. Одне з них вказує на придушення інновацій, яке чинять корпорації. Їхня влада неабияк зросла у повоєнні десятиліття в Західній Европі та США. Послуговуючись корпоративістськими поняттями економічного контролю і суспільного договору, які виникли ще в давньоримських «корпорацьоне», деякі професії, зокрема в освітній та медичній галузях, відмовилися від експериментів і змін на користь правил та ліцензування, гальмуючи цим впровадження інновацій.

Послуговуючись корпоративістським поняттям солідарности, компанії, які постраждали від інноваторів, — приміром, як GM від BMW і Toyota, — мали змогу отримати фінансову допомогу від федерального уряду, аби зберегти свої позиції. Відтак стрімкі інноватори — тут, BMW і Toyota — часто втрачають гроші під час своїх спроб. Тому потенційні інноватори подумають двічі, перш ніж спробувати запровадити нововведення на американському автомобільному ринку.

Використовуючи корпоративістський постулат соціяльного захисту, наявні корпорації в особі їхніх власників і акціонерів, а також цілі галузі за допомогою лобістів отримали правила і патенти, ще більше ускладнивши новим компаніям вихід на ринок і змагання з чинними гравцями. У результаті автсайдерів стримано — хоча деякі з них спромоглися ввійти до нових галузей, перш ніж ті встигли виставити подібні бар’єри. А деякі інсайдери, нині захищені від нових учасників, почуваються безпечно і можуть припинити впровадження інновацій, до яких вони вдавалися. Є яскраві приклади того, як ці бар’єри захищають інсайдерів у фармацевтиці та в галузі медичних приладів, де процес схвалення Управлінням продовольства і медикаментів блокує нових учасників і сповільнює нововведення практично до повної зупинки. Інсайдери можуть вільно підвищувати свої націнки, у такий спосіб збільшуючи прибуток і нерівність доходів.

Ми можемо перевірити цю теорію. Дані Бюра статистики праці щодо несільськогосподарського бізнес-сектору США показують, що частка праці в доходах впала від 66% на піку в середині 1970-х років до 61% в 1990-х і до близько 58% нещодавно. Дані Організації економічного співробітництва та розвитку по секторах бізнесу показують зростання частки капіталу від 32,5% в 1971–1981 роках до 34,5% в 1995–1997 роках у США та від 33,3% до 38,5% в Европейському Союзі.

Друге пояснення вказує на стримування потенційних інноваторів у родинах і в школі. Корпоративістські цінності контролю, солідарности і захисту використовують для придушення інновацій, а до традиційних цінностей консерватизму і матеріялізму часто вдаються для того, щоб утримати молодь від інноваційности. Школи роблять усе менше для того, щоб знайомити молодь із великими книжками про пригоди і особистісний розвиток. Батьки з дитинства привчають дітей бути обережними й триматися неподалік родини. Точаться суперечки про «гіперопіку дітей»: існує потреба повернутися до виховання дітей у «повній свободі», дозволяючи їм досліджувати світ, пробувати різні речі й ризикувати. Батьки підштовхують своїх дітей-випускників до пошуку надійної роботи з високою зарплатнею, а не роботи в стартапі. Численні університети пропонують курси з «відповідального інвестування», але нічого з ризикованого інвестування.

Як можуть західні держави прийти або повернути до масштабної успішности й процвітання? Реальні заходи не допоможуть без свіжого мислення: людям слід перш за все усвідомити, що стандартна економічна наука — це не путівник до процвітання, а лише інструмент для досягнення прибутковости. Процвітання у масштабах держави вимагає економіки, що живиться вітчизняними інноваціями, починаючи з низових. Для таких у державі має бути динамізм для вигадування і створення нового, самих же економічних свобод не досить. А динамізм має живитися потужними загальнолюдськими цінностями.

Реформа освіти є одним із тих реальних кроків, які посприяли б процвітанню. Проблема тут не у гаданій невідповідності між навичками, які викладають, і навичками, на які існує попит. (Експерти наполягали на поглибленому вивченні предметів НТІМ — науки, технології, інженерної справи й математики, але коли в Европі було створено спеціялізовані університети, не відбулося сплеску інновацій.) Проблема в тому, що молодь не вчать розглядати економіку як процес, учасники якого можуть вигадувати нові речі, підприємці — хотіти їх реалізувати, а інвестори — ризикнути й фінансово підтримати деякі з них. Необхідно привчати молодь до такого образу економіки.

Студентів старших шкіл і коледжів необхідно знайомити із загальнолюдськими цінностями, втіленими в шедеврах західної літератури, щоб спонукати молодь до пошуку економік, які пропонують творчі й креативні кар’єри. Системи освіти мають знайомити студентів із гуманітарними науками, щоб живити їхнє природне бажання зрозуміти незвідане й сягати по інновації. Таке перепрофілювання загальної освіти має доповнюватися перепрофілюванням економічної освіти.

Нам усім доведеться подолати шлях від класичної зациклености на накопиченні матеріяльних благ і прибутковості до сучасної економічної науки, яка ставить уяву й креативність у центр економічного життя.

Переклад: 
Друкувати