Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 17:46

Джерело: Часопис «Критика», Рік XIII, число 11–12 (145–146), сторінки 4-7

Розчарованість з розуму

Грудень 2009

Від часів андроповщини і перших, іще непевних років Перебудови українське суспільство не стикалося з систематичними намаганнями державних органів впливати на суспільну мораль і втручатися в особисте життя громадян. Свободу українських громадян захищало те, що держава була слабка, а політики не переймалися такими дрібницями, як особисті свободи. Проте, здається, наші політики та найвищі державні службовці відчули в тому смак. Чи не вперше за двадцятиріччя ці спроби несподівано не отримали серйозного спротиву ані з боку суспільства, ані з боку опозиційних політичних сил.

Модернізація

Аби зрозуміти, що відбувається в Україні та нашій частині світу, варто стисло нагадати основні цивілізаційні процеси останніх сторіч, що здобули узагальнену назву «модернізація». Модернізацією називають процес переходу суспільства від його традиційних форм до модерних. Зазвичай у період Модерну цей перехід описують як «розвиток» і «проґрес», тобто рух від неволі до свободи, від домінування традиційних способів суспільного життя (феодалізму, станової нерівности, обмежености економічної дії, церковного контролю тощо) до панування розумних установ у публічній сфері (інституалізованої демократії, громадянства, вільного ринку, політичного плюралізму та секулярности). Відповідно до цих критеріїв і визначають епоху: для Західної Европи вона починається в XVI–XVII століттях із поширенням на Схід і Захід у століттях XVIII–XIX.

Хоч би в які краї вона добиралась, осереддям модернізації була раціоналізація людського життя. В економіці ця раціоналізація позначилася індустріялізацією та встановленням правил вільного ринку, в культурі – розвитком науки як потужного інституту цивілізаційних перетворень, у мистецтві – новою естетикою і формами літературного виробництва. Не менш важливим було раціональне перетворення суспільно-політичного устрою, де концепції права, громадянства, нації, розподілу влад, відділення церкви і впровадження спочатку конфесійної, а пізніше й етнокультурної толерантности, здобули засадничу значущість. При цьому розум розглядали як емансипативну – вивільнювальну – силу, яка відміняла «старий режим» із його темними забобонами й ірраціональними звичаями та впроваджувала відповідальну свободу як найвищу форму публічної раціональности.

В суті речей, раціоналізація була процесом встановлення переваги соціяльних дій та взаємодій, заснованих на міркуваннях доцільности, тверезого розрахунку, контролю виконання та ефективности у досягненні цілей на противагу діям, умотивованим традицією, звичаями чи емоціями. Саме раціональна поведінка стала підставою для появи сучасної науки і панування технологій, вільного ринку і системи раціонального державного управління. Разом із позитивними наслідками для публічної сфери, раціоналізація життєвого світу вела до дегуманізації суспільства, індустріялізації, яка порушувала екологічний баланс, та соціяльної інженерії, яка губила численні культурні світи і нівечила людські життя. Ці процеси Макс Вебер називав «розчаклуванням світу», впроваджуваним модерною науковою раціоналізацією. А Юрґен Габермас указував на сутнісне осереддя модернізації як на панування раціональности в суспільному житті. Ця раціональність привела до домінування двох нових ключових культурних феноменів: капіталістичного виробництва та бюрократично оформленої влади, заснованих на ціле-раціональній економічній та адміністративній дії. Фактично йдеться про те, що історія Модерну була зумовлена взаємодією співіснування антигуманної ціле-раціональности, що зводила всі взаємодії до засобів і цілей, та комунікативної раціональности, яка збільшувала спроможність людей до взаєморозуміння і можливости вибору в суспільному та приватному житті.

Також Габермасові й багатьом філософам часів завершення Модерну йшлося про відмінність раціоналізацій на Сході та Заході. Зокрема в «Структурних перетвореннях публічности» Габермас підсумував досвід Нового часу у створенні «політично функціональної публічности», яка встановлює інституалізовані ґарантії автономії людини та свободи асоціяцій. У комуністичних суспільствах місця для автономних асоціяцій громадян не було: в разі їх появи проти них застосовували насильство. Натомість у модерних суспільствах західного зразка добровільні асоціяції «утворювалися в межах інституційних рамок демократичної правової держави». Раціоналізація епохи Модерну несла в собі фундаментальні суперечності між ціле-раціональністю та комунікативною раціональністю, а також між східним та західним способами модернізації. Ці суперечності великою мірою визначали спосіб існування людини і культури в цю епоху.

Попри безліч спільних рис, модерна раціоналізація в кожній культурі мала свої особливості, свій час перебування і свої наслідки. Російська імперія, наприклад, постала як продукт первинної модернізації Східної Европи та Північної Евразії. Її занепад також відбувався за логікою подальшої модернізації, за логікою дедалі більшої леґітимности громадських та етнонаціональних прав. На відміну від західноевропейської модернізації, російські провінції на початку XX століття не пішли шляхом упровадження національних проєктів, а пристали до тоталітарного комуністичного проєкту. Схід Европи мав свій шлях політичної модернізації.

Важливо наголосити на тому, що модернізація політичної сфери веде до встановлення чітких меж між публічною та приватною сферою. Політичні процеси розглядаються як такі, що мають перебувати між інститутами та аґентами публічної сфери. Водночас державні установи покликані забезпечувати процеси у приватній сфері належними ресурсами і не втручатися в їх змістове осереддя. Цілісність і єдність публічного та приватного забезпечує певний спільний леґітимаційний фундамент. Західноевропейський і східноевропейський модернізаційні проєкти по-різному інтерпретували спосіб такої леґітимації. Західна і почасти Центральна Европа йшла шляхом національних проєктів, коли певна етнокультурна спільнота ставала основою для розвитку державного співжиття й тим принципом, який обмежував і встановлював баланс між раціоналізацією життєсвіту й збереженням традицій, між правами індивіда та запитами колективу. Такий розвиток легковажив балансуванням соціяльними суперечностями і посилював суперечності міжкультурні. Логіка цих проєктів провокувала імперіялістичні конфлікти, зокрема і Першу світову війну, а також створила умови для Другої світової війни.

Реакцією на західноевропейську модернізацію став европейський тоталітаризм із німецьким нацизмом та італійським фашизмом, для яких характерним було поступове нищення модерних інститутів публічного життя й поваги до відмінности публічної та приватної сфер.

Східноевропейський модернізаційний проєкт мав в основі модерну емансипативну ідеологію, виражену в марксизмі. Ця ідеологія впродовж перших двох десятиліть існування Радянського Союзу обумовлювала рішення щодо антитрадиціоналістської культурної політики (нищення традиційних форм культури, скажімо, свого календаря, унормованого письма та граматики російської мови, церковного життя тощо), пришвидшеної індустріялізації та колективізації, які привели як до загибелі величезної кількости людей (розкуркулення, український Голодомор, штучні голоди в Росії та Казахстані, інші форми репресій), так і докорінної зміни стилю життя громад (знищення традиційного стилю сільського життя, «вихід у комуналки» в містах як руйнування особистого простору помешкання тощо). Ці процеси уможливило те, що в основу леґітимації форм і дій радянської модернізації було покладено не націоналістичну ідею, а ідею соціяльної справедливости. Відповідно, в балансі між публічним і приватним відбувся чималий перекос у бік публічної сфери, а межа між публічним і приватним поступово розмивалася. Радянський тоталітаризм встановлював контроль суспільства над індивідуальним життям, що оформлювався в різні періоди історії СРСР по-різному, але з однаковими антиіндивідуалістичними наслідками. На додаток, уже в 1940-х роках антимодерні консервативні тенденції стали частиною внутрішньої політики Союзу. Зрештою, суперечності між модерними та антимодерними формами і змістами довели радянський проєкт до занепаду.

На просторі розваленого СРСР радянські республіки переважно зберегли свою цілісність попри умовність кордонів і розмитість радянсько-національних ідентичностей. Внутрішній політичний консенсус щодо розвитку країни відбувся у вигляді національного модернізаційного проєкту, скріпленого сумішшю націоналізму і лібералізму. Румунський історик Влад Тисменяну влучно артикулював кредо модернізаторів 1989 року, завваживши, що на наших теренах ліберально-демократичні режими можуть бути побудовані лише в національних державах. На цій ідеї будували й сучасну Україну.

Еволюції України

Україна постала в часи, коли її успіх залежав від швидкої модернізації за західними взірцями. Водночас, це був процес запізнілої модернізації, оформлення власного публічного простору за логікою «навздогін». Крім того, консенсус щодо утворення незалежної України було побудовано на суміші націоналістичних ідей XIX століття і неоліберальних економічних стратегій. Політичний проєкт незалежної України був витвором консенсусу між націонал-комуністами, націонал-патріотами і новонародженим класом великих власників. Культурну політику було віддано націоналістам, соціяльну – комуністам, а економічну – олігархам. Від початку державницький проєкт України містив у собі ідеологічну суперечність між ліберальними зовнішніми орієнтирами (евроінтеґрація), залишками соціялізму у вигляді численних суспільних інститутів та логікою націоналізму. Якщо перші дві ідеології мали більш-менш модернізаційну функцію, то націоналізм відігравав дедалі більшу антимодернізаційну роль.

 

Нині зміст евроінтеґраційних потуг наших політиків дещо загубився, перетворившись на елемент віртуальної геополітики. Сьогодні в узусі політичних сил евроінтеґрацію розуміють як віддалену перспективу залучення «европейських стандартів» до української системи правовідносин і державного управління; правові та управлінські процеси сприймають за зміст «европейського вибору». Однак слід згадати, що прихильність наших громадян до ідеї «евроінтеґрації» ґрунтується на перебудовних віруваннях значної кількости радянських громадян, що колись були переконані в необхідності переоблаштувати суспільний устрій, «поставивши людину в центр уваги держави». Цей ліберальний образ, зрештою, і є метою встановлення порядку «европейського» зразка. Відповідно гармонізація системи права та управлінських практик країни-неофіта з европейською – добре протестований механізм досягнення мети.

Попри те, що в Україні «евроінтеґрація» є здебільшого декларативною, навіть проста риторична формула «европейськости» надавала хоч якусь логіку структурування частини політичного життя. Скажімо, в незалежній Україні було інституалізовано політичний плюралізм, відокремлення церкви від держави, наявність розмежування влад. Чимало ліберальних підходів було втілено у загальних рамках економіки. Загалом, ліберальна ідеологія, з урахуванням її слабкости і часто ілюзорности щодо українських реалій, репрезентує ту цивілізаційну тенденцію в Україні, що поступово встановлює і розвиває західноевропейський спосіб леґітимації, дає можливість розвивати публічну сферу й утримувати баланс між публічною та приватною сферами у західний модернізаційний спосіб.

Досвід соціялізму, репрезентований у багатьох чинних соціяльних інститутах, досі впливає на логіку суспільних взаємин і політичних процесів. Зрештою, цей вплив вщухає мірою того, як логіка ринкових відносин поступово проникає в спосіб діяльности цих інститутів. Гібриди пострадянських інститутів виявляються впливовими і часто визначальними у спрямуванні суспільних процесів в Україні. Наприклад, важливий для будь-якого модернізаційного проєкту розвиток науки відбувається за логікою соціялістичної держави. Повноправність ВАКу і МОНу, безправність університетських корпорацій, дивні мутації Академії наук із її інститутами й багато інших процесів зумовлені соціялістичним уявленням про роль і функції держави. Те саме стосується судоустрою, ролі прокуратури та міліції, ба навіть практики омбудсмана, де все ще є перевага колективного над індивідуальним, і перевага саме в підставах діяльності, а не писаних правилах. Зрештою, колишній соціялізм перетворюється в нашій країні на ідеологію державництва. Східний спосіб модерної леґітимації досі є дуже впливовим в Україні й становить серйозну опозицію ліберальним евроінтеґраційним тенденціям. У сьогоднішніх умовах соціялізм є ідеологією на межі модернізаційного та антимодерного спрямування.

Якщо попередні ідеологічні спрямування так чи інакше стосуються застосування раціональности в публічному житті, то третя важлива тенденція – етнонаціоналізм – дедалі більше набуває антимодерних рис. Слід одразу зазначити, що в XIX столітті націоналізм був одним зі способів модернізації суспільств і апеляція до етнічних підстав мала на певний час свою рацію. Націоналізм відіграв вкрай важливу роль у становленні публічних просторів, у межах яких відбувалися процеси упорядкування сучасних демократій. Однак у XXI столітті повернення до уявлень про націю, закорінену у «кров і ґрунт», про примордіяльну генетично-однорідну природу колективу є вкрай консервативною та відверто антимодерною тенденцією.

Якщо впродовж 90-х років XX століття українська держава була надто слабкою і для формулювання, і для впровадження політик, то на початку XXI століття ми побачили, що вплив держави на події в країні зріс. Відповідно, на повсякденному житті громадян і діяльності економічних і політичних аґентів більше позначаються фундаментальні суперечності, закладені в ідеологічних підвалинах сучасної України. Наприкінці правління Леоніда Кучми ці суперечності реалізувалися у вигляді структурування політичної сфери з утворенням політичних груп, які поставили за мету підпорядкувати собі парламент і зменшити владу президента. Погоджуючись із Георгієм Касьяновим та його описом історії сучасної України, я вбачаю основний конфлікт, що зумовив розвиток нашої країни, у боротьбі за повноваження двох політичних інститутів – парламенту і президента. При цьому парламент загалом репрезентує модерну інституцію, а президент – антимодерну. Ця модель справедлива тільки в загальних рисах. Адже слід пам’ятати, що Верховна Рада – це парламент, у якому втілено більше пострадянський, аніж класичний демократичний інститут. Разом із тим, на тактичному рівні діяльність президентів часто мала важливі наслідки для модернізації країни. Однак логіка розвитку цих інститутів безумовно бере своє: всі українські президенти під кінець своїх каденцій створювали дедалі більше обмежень громадянських свобод, а парламент, намагаючись бути ефективним, у кінцевому рахунку обстоював збалансованість публічного та приватного й оберігав права громадян.

Внаслідок рішень, ухвалених під час та після подій навколо президентських виборів 2004 року (так званої «Помаранчевої революції»), Україна на п’ять років визначила логіку власного розвитку в річищі ліберальної економічної та консервативної культурної політики; натомість соціяльна політика, з огляду на занепад лівих сил, стала заручником віртуальної політики. Закладена суперечність між економічним лібералізмом та культурним консерватизмом не турбувала переможців. Зрештою, їхній спокій мав добре підґрунтя: державні політики, будь-якого спрямування, у країні впроваджувано не часто. Справді, послідовного дотримання декларованих економічних політик не сталося. Очікуваних реформ не відбулося. Однак якоюсь мірою неоконсервативні ініціятиви набули більшої впливовости, ніж раніше. Я сформулював би структурні перетворення в політичному дискурсі України після 2005 року так: на зміну домінуванню пострадянського (соціялістичного в своїй основі й умовно-модернізаційного за спрямуванням) мислення часів правління Кучми прийшла риторика-діяння неоконсервативного (аж до відверто антимодерного) ющенківського штибу. За збереження ліберальних і соціялістичних тенденцій неоконсерватизм став впливовим серед владних еліт, а відповідні смаки і практики стали втілюватись у певних політиках.

Неоконсервативна культурна політика стала чи не першим прикладом впроваджуваности політик загалом в Україні. Цей унікальний випадок послідовности впровадження державних політик було зумовлено тим, про що з надією і говорив Тисменяну в 1989 році: визнання леґітимности певної політики робить її впливовою. В нашому випадку, цінності етнонаціоналізму – попри культурне та етнічне розмаїття сучасних українських владних еліт – виявилися спроможними зорганізувати людей до солідарної дії, яка привела до певних результатів. Попри те, що ці дії мають радше неґативний вплив на цілісність громадянського суспільства в нашій країні і вносять сум’яття у діяльність органів центральної влади та місцевого самоврядування, чимало результатів приводило до позитивних змін в житті окремих громадян чи груп. Так, скажімо, просування політик, орієнтованих на родинні цінності, допомогли сотням дітей знайти родини. Однак при цьому не сталося системних змін у роботі відповідних «державних органів»: системи ефективного моніторинґу умов життя усиновлених дітей не створено, інституційної відповіді на те, що дедалі більше дітей потрапляють в сиротинці, також немає. Зрештою, на цьому прикладі ми бачимо логіку розв’язання суспільних проблем за антимодерним лекалом: державна політика сприяє тому, аби публічна проблема розв’язувалася за допомоги приватних інструментів. Та сама логіка відбувається в олігархії (обстоюванні приватних інтересів публічними інструментами) та популізмі (досягненні публічних цілей політика через звернення до приватних інтересів громадян і на шкоду публічним інтересам). Зрештою, небезпека антимодерних тенденцій – у руйнуванні і без того слабких меж української публічности та приватности.

Антимодерні тенденції особливо добре виразилися в стилі мислення-говоріння-діяння представників багатьох груп, що належать до владних еліт України. Вже оскнілим є приклад надмірного шанування трипільської культури, яке перетворилося на витрату значних бюджетних та доброчинних ресурсів для створення численних музеїв, колекцій і публікацій. Навряд чи Юрій Андрухович очікував, що його тлумачення «дезоірієнтації», тобто відмови від «східної ідентичности», перетвориться на культурну «трипілізацію». Шукаючи власний міт про автохтонне походження й намагаючися відокремитися від загальноросійського спадку, еліти стали перенаголошувати історичні події, які підкреслювали унікальність українців. Цілком зрозуміла тенденція перетворилася на цілком реальні рішення, що тримають наше суспільство в інформаційній, інституційній та комунікаційній самоізоляції. «Дезорієнтація» не стала вестернізацією; натомість вона набула протилежного, антимодерного значення. В Україні дедалі більшої сили набирає процес «зачаклування світу».

Неоконсервативні тенденції втілилися і в ігри з пам’яттю. Впроваджувана політика пам’яті привела до законодавчого закріплення заборони на публічне застосування розуму в нашій країні. Антимодерний підхід втілено у Законі України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», ухваленому 28 листопада 2006 року внаслідок домовленостей більшости ВР із президентом Ющенком. У статті 2 йдеться про те, що «публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідности Українського народу і є протиправним». Фактично, йдеться про те, що сумнів щодо оціночного рішення про визнання певної історичної події є протиправним. «Не думай, спи! Думки – отрута щастя», – як казав поет. «Національна мітологія» стає дедалі вагомішою в політичному дискурсі, здобуває щораз більшу присутність у писаному праві і зменшує можливості до публічних дебатів із раціональною арґументацією.

Тут слід сказати, що наші права і свободи й досі забезпечує старий принцип: дурість законів нівелюється їхнім невиконанням. Однак режим невиконання і раніше мав винятки, а в останні роки їх побільшало. Один із таких винятків – діяльність Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Саме ця комісія стала тим органом, що почав втручатися в плекані Модерном автономні утворення в публічній сфері, що змушують інститути й аґентів до комунікативної раціональности, до намагання діялогу і поважної взаємодії між публічними позадержавними асоціяціями громадян і органами державної влади.

На веб-сторінці з промовистою адресою moral.gov.ua ми можемо зустріти таку інформацію про Комісію:

Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі є постійно діючим державним позавідомчим експертним і контролюючим органом, який діє відповідно до Закону України “Про захист суспільної моралі” №1296-IV від 20 листопада 2003 року та Положення про Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі, затвердженого постановою Кабінету міністрів України №1550 від 17 листопада 2004 року. Національна експертна комісія має право проводити у межах своєї компетенції перевірку діяльности засобів масової інформації, юридичних осіб усіх форм власности, що займаються організацією видовищних заходів та діяльністю з обігу продукції сексуального чи еротичного характеру або такої, що містить елементи насильства і жорстокости. Рішення Національної експертної комісії, ухвалені в межах її повноважень, є обов’язковими для розгляду центральними і місцевими органами влади, засобами масової інформації всіх форм власности, а також фізичними та юридичними особами.

 

Завважу, що законодавче підґрунтя діяльности комісії було створено давно, 2003–2004 року, однак впливовість її посилилася саме тепер. Серед помітних досягнень комісії – закриття файлообмінника Ifostore за не доведеними звинуваченнями у розміщенні порнографічних матеріялів, спроба законодавчо примусити інтернет-провайдерів контролювати дії українських користувачів, визнання порнографічним роману «Жінка його мрії» Олеся Ульяненка і багато іншого.

Діяльність комісії має підтримку не тільки серед українських політиків, але й у суспільстві. Голова комісії Василь Костицький вправно апелює до суспільних настроїв:

Подекуди представники мас-медій дозволяють собі підміняти принцип свободи слова “свободою творчости”. І тоді на сторінках преси і в етері з’являється нецензурщина, як прояв відвертої зневаги до споживача, до українських і національних і релігійних цінностей, до особи, до моралі. <...>

Мас-медії повинні мати політичну і економічну нейтральність, має відбуватися саморегулювання галузі. Нині ж можливості для самореґуляції є обмеженими.

Але безкінечно так тривати не може, суспільство потребує змін. Яскравим прикладом цьому може слугувати живий ланцюг із 1 тисяч 367 івано-франківських жінок-матерів, вибудуваний задля захисту суспільної моралі і, в тому числі, інформаційного простору.

Зрештою, п. Костицький має рацію, що дії його комісії підтримують не тільки політики й бюрократи, але й значна частина населення. Поправіння українського суспільства в цілому свідчать про посилення тенденцій, які віддаляють нас від «европейського вибору», від послідовної модернізації країни та подолання самоізоляції.

Тенденція, одначе!

Справді, антимодерні тенденції в політиці та суспільному житті мають підтримку з боку громадян. Втома від неефективної фасадної демократії, від безправности та корупції може привести нашу країну до якщо не бажаности, то до прийнятности для більшости громадян диктатури і несвободи. Кілька місяців тому Дослідницький центр П’ю оприлюднив дослідження ставлення громадян східно- та центральноевропейських країн до змін суспільно-політичного ладу в 1989–1991 роках (див.: The Pulse of Europe 2009: 20 Years After the Fall of the Berlin Wall. Pew Research Centre, 2009). Дослідження доводить, що двадцять років після доленосних подій, натхненних прагненням свободи і демократії, значно змінили ставлення громадян до рішень того часу. Скажімо, 1991 року 72% українців підтримували «перехід» до демократії; 2009 року таких лише 30% (втрата 42% громадян на підтримку демократичного вибору 1991 року). Значна втрата підтримки вибору на користь демократії відбулася в Угорщині (–18%: відповідно з 74% до 56%), Литві (–20%: з 75% до 55%) і Болгарії (–24%: з 76% до 52%). Певне розчарування в демократичному виборі є в Росії (–8%: з 61% до 53%) та східнонімецьких землях (–6%: з 91% до 85%). Однак ніде, крім України, показник підтримки вибору 1989–1991 не падає нижче від 50%.

Ці дані корелюють із розчаруванням українських громадян у переході до ринкової економіки, ще одного дарунку Модерну. В усіх країнах Східної та Центральної Европи зменшився ентузіязм щодо «капіталістичного» вибору. Однак, якщо в Росії (перехід до вільного ринку 1991 року підтримували 54%, а в 2009 – 50%), Чехії (відповідно 87% і 79%), Польщі (80% і 71%) чи Словаччини (69% і 66%) розчарованих виявлено від 4% до 9%, то в Україні (1991 – 52%, 2009 – 36%), Болгарії (відповідно 73% і 53%), Литві (76% і 50%) та Угорщині (80% і 46%) розчарованих від 16% до 34%. Менш як половина населення України та Угорщини схвалюють перехід до ринку. Тож разом із розчаруванням у демократичному виборі ми бачимо зменшення схвалення переходу до ринкової економіки. Зрештою, 72% угорців, 62% українців і болгар, 48% литовців і словаків, 45% росіян, 39% чехів і 35% поляків визнають, що програли від переходу до ринкової економіки. За таких умов антимодерні настрої можуть стати фундаментом для реґресу в політичному секторі, посилення антидемократичних настроїв серед політиків і виборців.

Наприкінці XX – на початку XXI століття енергія Модерну стала вичерпуватися. Великий наратив проґресу, що зумовлював цивілізаційні процеси на планеті, втрачає вплив. Настали часи сум’яття, і тенденції, які визначатимуть майбутнє людства, ще потребують з’ясування. Однак якість життя, рівень людського розвитку, забезпечення прав і свобод громадян в Україні безпосередньо пов’язані тільки з модернізацією. Розчарування з розуму – розкіш, неприпустима для українських громадян. Невже ми прогавили свій модерний шанс на демократичну державу?

Друкувати