Друкувати
Вівторок, 13 листопада 2018 - 00:37

Джерело: Часопис «Критика», Рік XI, число 4 (114), сторінки 24-26

Різні обличчя львівської російсько(мовно)сти

Квітень 2007

Тема росіян зі Львова завжди мала для мене певний присмак скандалу. По-перше, тому, що в українській національній уяві, в якій панувало бачення Львова – українського П’ємонту, евентуально Львова – багатокультурної Аркадії, немає місця для росіян. Привабливим об’єктом досліджень у Львові могла б, отже, для прибулого ззовні здаватися кожна інша етнічна чи національна група, навіть одна з тих, чия сьогоднішня присутність у Львові має радше символічний вимір, як-от вірмен чи євреїв, але не щонайменше восьмивідсоткова (за найнижчими з усіх можливих даних, тобто за переписом 2001 року) російська меншина. Подруге, тому, що як і було щось чути в Україні про львівських росіян, це були драматичні голоси з обложеної фортеці, себто нарікання самих росіян на примусову українізацію, утиски та загальне порушення їхніх прав як меншини. Це, а також брак їхньої символічної репрезентації, витворювало для мене дуже цікавий образ Чужого – водночас присутнього й неприсутнього. Про цього невигідного та замовчуваного Чужого говорять одиниці, поза статистиками й коментарями до кількісних досліджень – переважно авторства науковців із-поза України (скажімо, дослідження Бремера чи Янмаата з середини 1990-х років) – наукові тексти, що перебувають у сфері якісної соціології чи oral history, як, наприклад, монографія Івана Терлюка про росіян західних областей України чи есей Алєксандри Матюхіної про життя в совєтському Львові. Однак щоразу це тексти, що говорять про минуле і є історією повільної адаптації перших поколінь прибулих у львівські умови (й імовірно оповідають про фактичний брак цього процесу). Бо ж те, що завжди найбільше мене цікавило, це сьогоднішні молоді росіяни – третє покоління еміґрантів, що були виховані і розпочинають доросле життя в незалежній Україні, в цілком інакших умовах, аніж їхні батьки. Розмови з ними починала з відчуттям якогось захлинання низкою запитань, які хотілося поставити, – бо захопливим було й те, ким вони почуваються, яка їхня ідентичність, яким символічним простором є для них Україна, яким – Росія, як виглядає їхня ієрархія лояльности. Але вже після декількох перших інтерв’ю стало зрозуміло, що панівною в цих усіх оповідях про те, як воно бути молодим росіянином у Львові, є питання буття меншістю (якою меншістю? в який спосіб і хто її означує?) та означування на тлі та щодо більшости. Також виявилося, що, всупереч тому, що знала, розпочинаючи розмову з кожною новою особою, а саме: що оточення сприймає її як «справжнього москаля», група, яку ззовні розглядають як львівських росіян, – це насправді декілька різних ідентифікацій, декілька доріг доходження до власної ідентичности; врешті, декілька способів означування себе як меншости1.

«Войовнича» меншість і зінтеґрована меншість

«Войовнича» – це, можливо, трохи завчасне означення, бо насправді йдеться про ту частину львівських росіян, які активно переживають свою російську ідентичність меншости, намагаючися докластися до її збереження та розвитку – і в індивідуальному, і в груповому масштабі. Їхнє піклування про збереження своєї окремішности проявляється в дуже різний спосіб: від участи в російських меншинних організаціях і співпраці з іншими «земляцтвами » та підтримання жвавих контактів із зовнішньою російською батьківщиною2, до поведінки відверто націоналістичної та ворожої. Один із моїх співрозмовників, член Львівського російського молодіжного братства, виклав мотиви своєї позиції так:

Наше братство – це люди, які хочуть бути львів’янами, залишаючись при цьому росіянами. Ідея народилася, коли загинув композитор Білозір <...>, коли почалася вся ця істерія і хотіли звинуватити у цьому 80 тис. львівських росіян, та й взагалі всіх росіян Західної України. Я тоді зрозумів, що годі вже. Раніше мені було затишно у моєму маленькому світі, у колі друзів, сусідів, у нас не було проблем. І раптом я зрозумів, що навіть там вже не є безпечно, що той світ під загрозою, і що це серйозна загроза. Тоді я зрозумів, що якщо я і далі хочу тут жити, гарно жити, треба цю ситуацію змінювати, наскільки це є можливим. І все. Зібралося півтора десятка таких, як я, людей. У нас була ідея берегти свою окремість і свої права, так і з’явилося братство. [чоловік, 26 років]

Цей чоловік сказав, що дійшов висновку, що треба «щось зробити», коли зрозумів, що починає думати українською, а не російською. Львівські росіяни, «що воюють», є, отже, людьми, які не хочуть втрачати пам’ять про своє коріння, не хочуть забути, ким вони є, не хочуть піддатися асиміляції до ідентичности, яку має більшість. Їхня позиція часто набуває досить аґресивних форм, які, природно, ведуть до конфлікту з українською більшістю. Від декількох респондентів почула, що вони говорять російською, щоби їх, власне, було чути, щоби про їхню присутність не забували. Провокують, бо не можуть погодитися із ситуацією бути меншістю як такою, – нею таки складно вважати позицію росіян у совєтському Львові. Їм далеко до сентиментальної туги батьків і дідів за часами Совєтського Союзу, в якому вони були громадянами першої категорії, проте українськість Львова вони потрактовують як замах на своє становище в цьому місті. Бунт проти доконечности рахуватися з більшістю часто виражається в аґресивній поведінці:

Як би це Вам сказати – у Львові росіянам не дуже погано, якщо вміють захищати свої права <...> я нікого не кривджу, але всією своєю поставою показую, що якщо мене зачепити, то із задоволенням відплачу тим самим. Адже, напевне, не було жодного місяця, щоб на РКЦ не понаписували написів про проклятих москалів, у моєму випадку не було жодного разу, щоб людина за це не отримала належне. То провокація, але я маю на це право, адже живемо у вільній країні. Також ходжу з російським прапором на лацкані, то ще нічого, порівняно з тим, що в часах революції приходив до університету огорнутий у білоблакитний прапор з написом «Молоді вибирають Януковича». <...> А якщо тут почнеться щось погане, якщо почнуть притискати, то в мене є кому про мене подбати, є куди поїхати. Врешті-решт, я ж є росіянином, правда ж? [ч., 25 років]

Таке, а не інше визнання власної національної ідентичности – що відбувається в контакті з більшістю і потребує цієї конфронтації для дальшого підтвердження ідентичности – поміж осіб із російською національною ідентифікацією є, проте, радше винятковим, а важливим настільки, що воно найбільше формує зовнішній візерунок цього середовища. Значно чисельнішою є група, в якій ідентичність меншости не менш сильна, а проте значно менш виражена, і її природа не має спричинятися до конфлікту з більшістю. Меншість, яку робочим терміном окреслюю як зінтеґровану, бодай не відмежовується від своєї російськости, але стоїть радше на переконаннях, що національність є приватною справою, з якою не слід виставлятися, якщо не є необхідним її захист перед якимось тиском іззовні. Мирне співіснування з українцями є для цієї групи чимось очевидним; вона не має проблем із віднайденням себе в суспільстві, в якому живе, з послуговуванням українською мовою, знаходженням свого місця та закоріненням у місцеву культуру.

Ходила до української школи. Батьки так вирішили, бо живемо у Львові. Мама ходила до російської школи, а мене вже віддала до української, власне, не знаю, чим вона керувалася. Напевне хотіла, щоб мені було легше. Українською я почала говорити ще в дитсадочку, коли мені було 4 роки, просто так було потрібно, от і навчилася від самого початку. [жінка, 21 рік]

Цих осіб характеризує і значна громадянська лояльність до України як держави, що ніяк не суперечить їхній російській ідентифікації. Більшість із них свідомо проводять межу між приватною, культивованою вдома та в колі знайомих російськістю і публічною громадянською ідентичністю, завдяки якій не почуваються вилученими ні з вужчої, міської, спільноти, ані з ширшої, державної.

Я є громадянкою України. Українська нація існує в державі. І немає значення, що я не є етнічною українкою. <...> вважаю, що якщо я живу в Україні, то потрібно знати її мову. Просто так потрібно. Можна собі бути росіянином, китайцем або негром, але потрібно знати українську мову, і на українському телебаченні, наприклад, розмовляти українською. Якщо маєш бажання говорити зі своєю родиною, зі своїми друзями російською мовою, будь ласка, я сама так роблю. Але публічно потрібно вживати державну мову. [ж., 21 рік]

Від багатьох росіян я чула, що саме Львів як особливе місто дає їм змогу інтеґруватися, бути «у себе», водночас зберігаючи свою окремішність. Особливий статус Львова випливав для них найперше з його багатоетнічности й багатокультуральности, існування яких завжди наголошувано. Саме з огляду на цю множину народів і традицій – говорили ті, що спричинилися до сформування міста таким, як воно є сьогодні, – можливе їхнє сьогоднішнє закорінення в ньому, вростання в міську культуру, що, як і колись, асимілює чергову новопосталу меншину.

Україна – це моя батьківщина, і тільки Україна. Навіть не Україна, а Львів. Це ніби менша батьківщина, але якщо чесно, то для мене вона стоїть на першому місці. А вже потім вся велика Україна. Так якось склалося, і мені ближча львівська культура, а не цілої України. Я завжди сміюся, що Львів можна порівняти з Ноєвим ковчегом, – тут зібрано стільки народностей – і німці, і євреї, і османи, і поляки... Маю багато контактів із їхніми спільнотами, і ми завжди знаходимо спільну мову. <...> Львів завжди пригрівав у себе різні меншини, дозволяв їм жити, давав батьківщину, якщо вони її не мали, і не питали тут ким ти є, достатньо було того, що ти є львів’янином. [ж., 34 роки]

  Конвертити й ображені

На другій шальці можна розмістити тих моїх співрозмовників, чиї переконання виявилися для мене найбільшою несподіванкою. Бо наскільки, попри відповідний усім правилам брак вступних передумов, можна було здогадатися про своєрідну диференціяцію в способі ідентифікування всередині однієї меншинної групи, певної ґрадації заанґажованости в «боротьбу за ідентичність », настільки складно було передбачити, що будуть і люди, які відкрито скажуть: ні, я зовсім не є росіянином. Неважливо, що росіянами є мої батьки й діди, несуттєво, що всі довкола вважають мене росіянином. Моя ідентичність є моїм вибором, і я зробив його, означуючи себе як українця. У розмовах із цією частиною молодих львів’ян повторювався мотив певного перелому, що стався в якийсь момент їхнього життя, перелому, що означав перехід із однієї національної спільноти в другу.

Назагал з приводу свого національного походження почав задумуватися досить пізно, напевно, десь у 16 років. До того часу ніхто не вимагав від мене самовизначення, а я якось нерефлексійно був собі росіянином, як моя мама. Але ніхто на мене не тиснув, коли я у 17 чи 18 років усвідомив, що все одно є українцем. Тоді мені здавалося, що всі прийняли мій вибір, хоча тепер мені думається, що коли я собі видавався українцем, то більшість моїх знайомих-українців і далі були переконані, що я є росіянином. [ч., 24 роки]

Цей перелом у випадку різних осіб спричиняють різні причини. Часом це захоплення українською літературою, залученість у культурне життя Львова, вхожість у певні львівські середовища, натрапляння на тих, а не на інших, людей. Часом – потреба здійснити вибір політичної позиції, яка саме для цієї особи у львівських умовах пов’язана з означеною національною орієнтацією.

Від початку дитина не задумується, ким вона є. Я також над цим не думав, це мені жодним чином не здавалося проблемою. Почав над цим задумуватися, коли настав момент, в якому почали мати значення мої політичні симпатії, тобто коли почав голосувати. Тоді вже потрібно було бути... як би то краще висловитися... краще визначеним, бути на якомусь боці. Для мене то було пов’язане між собою. А до того моменту я не задумувався, було добре і з росіянами, і з українцями, і з євреями. [ч., 20 років]

Для одних усвідомлення власної української ідентичности настає тоді, коли з’являється рефлексія над національною належністю як такою. Складно сказати, що вона робить процес здобування нової ідентичности комфортнішим, але, вочевидь, зменшує кількість складних і не раз болісних ситуацій, що супроводжують вихід із попередньої національної спільноти. У випадку, коли свідомість того, що ти є українцем, витісняє свідомість буття росіянином, зміна настає найчастіше не тільки внаслідок осмислення чи поступового розуміння певних фактів; її безпосередньою причиною, як і в релігійному наверненні, є якась раптова подія, що розпочинає процес внутрішньої зміни. Тим, що, окрім російського походження, поєднує всіх осіб, які вважають себе за українців, є наголошення добровільности зробленого вибору й вирішальної ролі волі та свідомости як чинників, що означують національність.

Визначником національности є те, як людина саме себе визначає. Якщо когось просто спитати: ти українка чи росіянка, якщо відповість: «росіянка», то значить вона росіянка, якщо українка – то українка. Визначає те, як сама себе відчуваєш. Можна для себе вирішити. <...> я заглянула собі всередину, задумалася над тим, чим пишаюся, запитала себе, ким я є. І моє почуття гордости, якщо його так можна назвати, відповіло мені, що коли дивилася фільм «Брат-2», або, коли бачу на вулиці групу студентів, котрі розмовляють українською, але швидко переходять на російську, як тільки хто-небудь заговорить до них російською... тоді точно не відчуваю себе росіянкою. [ж., 21 років]

Ті, хто переходить в українськість, далекі від того, щоб ідеалізувати свій статус у новій національній спільноті. Більшість із них – це насправді ображені конвертити. Після першого періоду неофітського запалу найчастіше настає сумнів, чи справді можна зробити вибір, не зважаючи на своє коріння, на мову, якою щодня говориш, зрештою, на думку інших.

Ніколи не вироблю в собі того, що мої друзі-українці з галицьких родин мали від самого початку, чим просякли від самого дитинства, почавши від атмосфери в домі з портретом Шевченка на стіні, а закінчивши дідусем, який брав участь у боях за Львів у 1918 році. Навіть якби дуже цього хотів, певних речей не вдасться навчитися. [ч., 24 роки]

Ґрунтовний аналіз суті, змісту належности до певної національної спільноти показує, що треба або згодитися з неповною в ній участю – без Шевченкового портрету на стіні та галицьких предків, або здійснити спробу її редефініювати. Російськомовні львів’яни, що означують себе як українців, наголошують, що, окрім індивідуального вибору, вирішальне значення в національній належності мають громадянська лояльність, відповідальність за батьківщину, прив’ язаність до землі, на якій народився. Мова, культура та походження в їхніх розповідях відходять на другий план, унаслідок чого спосіб означування української національної спільноти відходить від етнічно-культурного зразка і дуже виразно наближається до взірця політично-територіяльного3.

Редефініювання, здійснене на власну користь, не означає, що зміна в розумінні національности настала й серед людей, яких навернутий хоче вважати за своїх кревних. Те, на що скаржаться майже всі «свіжоспечені» українці, це те, що інші українці – ті, «з діда-прадіда», – відкидають їх. Після евфорії, яку вони відчувають, вибираючи нову національну спільноту, скепсис і недовіра, яку зустрічають із їхнього боку, сприймається як відро холодної води. А комусь, хто добровільно зрікся відчуття спільности з однією групою задля того, щоби ввійти в другу, важко пристати на те, що в ній для нього немає місця.

Для мене мова не є визначником національности, але тут для більшости людей так є. Що зміниться, якщо скажу батькам свого хлопця, що є українкою? І так не повірять, не погодяться. Бо для них мова і надалі є тим показником, свідчить про те, ким ти є. Тому говорю зараз, що почуваю себе українкою, то є мій вибір і моє відчуття того, а якщо Ви про мене кого-небудь запитаєте, то Вам скажуть, що я росіянка. Навіть не скажуть, що російськомовна – скажуть просто: росіянка, і все. Я цього не розумію, і не можу з цим погодитися. <...> У Львові не приймають російськомовних українців. Коли йду з кимось на побачення, завжди стараюся попередньо довідатися, чи той хтось часом не має націоналістичних поглядів, бо, не дай Боже, випадково скажу російське слово, і зіпсую контракт... Постійно переживаю, що можуть виникнути проблеми на роботі через те, що розмовляю російською. [ж., 24 роки]

Ґето й аутсайдери

І запеклі оборонці російськости, і палкі конвертити символізують екстремні цінності певної шкали; як бачимо, поміж них залишається багато місця для тих, хто означує себе в дещо менш чітких категоріях. Кожен край шкали – це бо інша меншість, яка в інший спосіб себе означує та по-інакшому вибудовує стосунки з більшістю. «Войовничі» молоді росіяни прокладають дуже чітку межу між власною національною групою та українською більшістю і, з огляду на свою безкомпромісність, часто конфліктують із нею. «Зінтеґровані » росіяни лагідніше встановлюють кордони, і їхні контакти із львів’ янами-українцями теж інакші – їхньою передумовою є не органічний дуалізм, якого не подолати, а гармонійне співіснування. Ці дві групи поєднує те, що їхнє ідентифікування назагал відповідає тому, як їх сприймають довколишні. Інакше діється у випадку «навернутих» і «ображених». Оскільки їхнє оточення у вирішальній більшості й далі вважає їх за представників російської меншости, вони самі означують себе щонайбільше як російськомовних, почуваючи спільність радше з українцями, ніж із росіянами. Відторгнення з боку української спільноти спричиняє своєрідний дисонанс – розбіжність між тим, як ця група львів’ ян бачить саму себе і як її cприймають.

Часом цей дисонанс такий сильний, що він не дає можливости остаточно стати по котрийсь бік і спричиняє відторгнення обох національних ідентифікацій: і української, і російської. Це розташовує «аутсайдерів» поза накресленою шкалою, бо ж вони свідомо відмовляються бути учасниками хоч якого стосунку «меншість – більшість», і означуваного власноруч, і того, що означують інші. Примусовою альтернативою до національної орієнтації виявляється локальна, львівська ідентичність. Найпростіша й найбезпечніша, бо її неможливо заперечити.

Ким себе вважаю, українцем чи росіянином, то, чесно кажучи, важко сказати. Я ніби є українцем, бо росіянином себе не відчуваю, але не відкидаю свого російського коріння. Все моє життя є, власне, життям поміж, і завжди з цим були проблеми. І знаєте, так є у більшости таких, як я, людей із змішаних шлюбів. А коли все ж таки мушу себе якось ідентифікувати, то завжди кажу, що я львів’янин, так найпростіше. [ч., 25 років]

Я ніби є росіянином, а як поїду до Росії, то отримую як «хохол». Тут час від часу отримую образливого «москаля». Знаєте, я ні для одних, ні для інших не є по-справжньому «своїм». Може, тому частіше думаю про себе як про львів’янина, до цього принаймні ніхто не чіпляється. [ч., 30 років]

Поза шкалою розташована й остання група, про яку хочу згадати, себто росіяни, що живуть у своєрідному ґеті. Оскільки «войовничі» і «зінтеґровані» мають своєрідний зв’язок із групою більшости, росіяни з ґета зовсім не контактують із нею, наскільки це можливо. Їхній стосунок до українського Львова байдужий – мовби його й зовсім немає.

Із самого початку для мене все було російським, сім’я, школа, друзі у дворі, потім друзі зі школи. І все так залишилося, не думаю, щоби щось докорінно змінилося, ніколи не мусила говорити українською і зараз би, напевне, мала з цим проблему. Все моє середовище є винятково російськомовне, навіть на роботі розмовляю російською. Не повинна старатися. [ж., 20 років]

Молоді львів’яни з цієї групи не говорять по-українськи, не мають україномовних знайомих, їх не цікавить україномовна культура та нюанси російсько-українських узаємин. Живуть у власному замкнутому світі, який саме через замкненість є штучно безконфліктним світом.

Яка мораль з усіх моїх розмов і записаних магнітофонних плівок? Така, що ситуація у Львові далека від чорно-білого малюнка, на якому біле – це українська більшість, а чорне – російська меншість або навпаки. Наскільки україномовні львів’ яни схильні переважно вірити в таку шахівницю, ті, кого вважають меншістю і чиїм зовнішнім визначником є російськомовність, дуже часто не відчувають принаймні, що вони є російською меншістю. По правді, слід було би говорити про дві окремі групи меншостей – російську та російськомовну, із чого у випадку російськомовної треба було би наголошувати її українську національну ідентифікацію. Ба більше, саме з огляду на тенденції до того, щоби риску між цими групами провести гостро і зверху, ззовні, виникла значуща група людей, чиєю реакцією на цю ситуацію є або замикання в національному ґеті, або повна відмова означувати себе, звертаючися до національних категорій.

  • 1.Anna Wylegała. «Jaka mniejszość? Różne oblicza lwowskiej rosyjsko(języczno)ści». Із польської за рукописом переклала Богдана Матіяш. Статтю написано на підставі якісних досліджень (поглиблені вільні інтерв’ю), що їх авторка провела у Львові у вересні 2005 року. Інтерв’ю записано з 22 особами віком 18–34 роки.  
  • 2.Найчастіше Росія у відповідях моїх респондентів постає в ролі «зовнішньої батьківщини», функцію якої чудово описав Роджер Брубейкер, розташовуючи її посередині в тріяді: «national minority – external homeland – nationalizing state». Див.: Rogers Brubaker, Nationalism refamed: nationhood and the national question in the New Europe, Cambridge: Cambridge University Press, 1996.
  • 3.Це відповідає вже класичному здійснюваному в літературі предмету поділові на етнічно-культурний та політичний націоналізм. Див., наприклад: Liah Greenfeld, Nationalism. Five Roads to Modernity, Harvard University Press, Cambridge MA, 1992; Anthony D. Smith, National Identity, London: Penguin Books, 1991.
Друкувати