Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 01:24

Джерело: Часопис «Критика», Рік XV, Число 9–10 (167–168), сторінки 36-39

Рівновага маятника

Жовтень 2011

 

 

 

«Шістдесят цигарок щодня, ходіння годинами довкола столу, безсоння...». Цей автобіографічний епізод із «Родинної Европи» Чеслава Мілоша може переслідувати, як свідчення про крайнє усамітнення і розпач. Епізод ніби постає в послідовних кадрах: поет відривається від писання, встає, запалює чергову цигарку, вихиляється з вікна, за яким – сірий тиньк, нечисленні перехожі в темних плащах і пальтах. День такий самий понурий, як і низка багатьох попередніх і наступних. Це Париж, 1951 рік; війна була не так давно, і досі відчутний наліт сірого попелу, який вона залишила на всіх речах; кров повільно повертається в тіло міста, ще мало підсвітлених вітрин. Надвечір Мілош спускається вниз, іде до поблизького болгарського ресторанчика, щоб посидіти там на самоті. «Я приходив сюди щодня на початку 50-х, – згадував він через чверть століття в розмові з Адамом Міхніком, – і щоразу думав, що саме того дня накладу на себе руки».

Коли взимку 1951 року Чеслав Мілош, працівник посольства Польської Народної Республіки в Парижі, захопивши з собою мінімум необхідних речей, з’явився на порозі польського еміґраційного Літературного інституту в Мезон-Ляфіті, щоб попросити про притулок, він, вочевидь, усвідомлював три речі.

Перша: відтепер він буде чужим для всіх – для колеґ у комуністичній Польщі, до яких вороття нема; для польської еміґрації, яка у нещодавньому працівникові дипломатичного представництва ПНР бачитиме комуністичного шпигуна; для лівої французької інтеліґенції, яка кожного «дезертира» з соціялістичного Сходу трактує не інакше, як того, хто виконує американське завдання; для правої французької інтеліґенції, котра принципово не довіряє нікому, хто прибув із «найпроґресивнішої держави світу» чи її сателітів.

Друга: з цієї миті він більше не належатиме собі, позаяк за власним вибором опинився у полі протистояння великих світових держав, а тому будь-яке його висловлювання, навіть найприватніше, тепер обростатиме політичним контекстом.

І третя: зараз, коли від нього відвернулися майже всі, і коли він виключений з будь-якої актуальної системи понять, можна бодай «повернути собі себе».

***

Першим, що опублікував Мілош після свого «зриву», була стаття «Ні» – своєрідний маніфест політичного втікача, пояснювальна записка оточеного загальною недовірою «дезертира». «Якщо свобода – це буцімто лише усвідомлення необхідности, тоді я, нікчемний хробак, стаю на шляху, який має пройти Історія під гуркіт танків і лопотіння знамен, і мені байдуже, коли хтось називатиме мене рабом забобонів чи успадкованих звичок», – пише він у цій статті. Задекларований тут різновид бунту (а йдеться про бунт, безумовно) – дещо особливий ...

Друкувати