Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 09:31

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVII, число 9-10 (191-192), сторінки 2-3

Рамки пострадянської демодернізації

Вересень 2013

Інтереси пострадянських владних еліт і чинних лідерів потребують витворення сталої ефективної системи підтримки влади одне одного і тих культурно-політичних демодернізаційних засад, що леґітимізують цю владу. Формальним міждержавним оформленням цих інтересів є Митний союз. 1 Упродовж останніх двох десятиліть владні еліти пострадянських країн не раз застосовували слово «модернізація» для йменування своїх стратегій національного розвитку. За часів прем’єрств Єґора Ґайдара та Леоніда Кучми модернізація була ще цілком реалістичною програмою російських та українських технократів. Реалістичности цим планам надавало те, що вони спиралися на вірування й очікування розколотого радянського суспільства, де все ще сильними були модернізаційні цінності Перебудови. Та чим далі відривалися нові народи від пізньої радянської ситуації, тим менше поваги мали до емансипаційних цінностей Модерну.

По двадцятьох роках, на схилку президентства Дмітрія Мєдвєдєва та на початках президентства Віктора Януковича слово «модернізація» у мовленні політиків уже перетворилося на магічну формулу невиконуваних планів соціяльно-економічного реформування. Дмітрій Мєдвєдєв закликав росіян до модернізації у 2009 році. Він визначив п’ять пріоритетів реформ, загальну мету яких окреслив у статті-звер- ненні до народу «Росіє, вперед»: Упродовж наступних найближчих десятиліть Росія має стати країною, добробут якої забезпечено не так надрами, як інтелектуальними ресурсами: «розумною» економікою, яка створює унікальні знання, експортом найновіших технологій та продуктів інноваційної діяльности.

Аби довести, що ці плани – не маніловщина, ідеологи модернізації Дмитра Мєдвєдєва збиралися побудувати модерну утопію в окремій зоні: витворити у Сколкові не тільки комплекс передових науково-технічних закладів, але й справедливий суд і некорумповану місцеву владу. Проте модернізатори з команди Мєдвєдєва були свідомі й наявности значущих перешкод. В одному з виступів тодішнього російського президента є таке визнання: Модернізація вимагатиме від російського суспільства рішучости в подоланні традиційних соціяльних моделей, зокрема й у рішучій відмові від радянського минулого, економічна модель якого давно є непрацездатною (але при цьому в ній мислять та існують як значна частина населення, так і певні інститути). У парадоксальний спосіб пострадянські модернізаційні проєкти мали подолати радянський спадок, аби стати ефективними, однак при цьому втрачали рештки перебудовної тяглости і її модернізаційних цінностей. Мєдвєдєвська модернізація завершилася ганебною «рокировочкою» і настанням путінської реакції. Натомість оптимізм команди Віктора Януковича, породжений перемогою у виборах 2010 року, надихав на мрії про необмежену модернізацію. І тепер тест президентського послання до Верховної Ради «Модернізація України – наш стратегічний вибір» сповнює моє ліберальне серце романтичною тугою за нездійсненним. А такі рядки і поготів нервують: ... зволікання з назрілими модернізаційними змінами, кризові політичні процеси та глибоке соціяль- не розшарування гальмували роз- виток України, підривали її суверенітет, відкидали країну на узбіччя світового проґресу. Група інтелектуалів під проводом Єрмолаєва артикулювала – як з’ясувалося, намарно – місію невиконаних Януковичевих реформ: Пошук власної моделі розвитку – це передусім намагання визначити оптимальний шлях побудови сучасної, конкурентоспроможної, привабливої для життя країни. У кожної держави буде своє бачення і своя модель поступу, але, незважаючи на розмаїття підходів, сьогодні можна виокремити основні складники національного успіху. Безперервна модернізація та інноваційність – такою має бути універсальна формула не тільки політичного й економічного, а й соціяльного, культурного, гуманітарного розвитку.

 

Пріоритети цих реформ також були натхненні цінностями модерности: 1) конкурентоспроможна держава, заснована на верховенстві права, 2) гуманізація розвитку, 3) безперервність модернізації, 4) здобуття сильних позицій у глобалізованому світі. Однак і багатослівність, і розкиданість пріоритетів, і миттєва скептична реакція українських еліт, журналістів та громадянського суспільства на ідеологію реформ свідчили про нову якість мешканців пострадянського світу – людей, які не підтримують модерність. Модерність більше не надихає. За двадцять років населення країн Західної Евразії пережило піднесення сподівань на революційні зрушення в своєму розвитку. Розпад Радянського Союзу великою мірою леґітимізували саме такі надії: нарізно кожен радянський народ зможе зосередити свої ресурси на своєму розвитку. На початку 1990-х, після необуржуазної дисоціяції (тобто роз’єднування під впливом повернених буржуазних цінностей національного патріотизму, громадянських прав, цінностей грошей, консьюмеризму і підприємництва), травмовані розпадом та несподіваними можливостями, радянський люд і різного калібру колективи в нових країнах навчилися не вірити в майбутнє, не мати надії. Суспільний досвід, створений безрезультатністю кольорових революцій і технократичних модернізацій, зробив пострадянських українців, росіян, грузинів та казахів стихійними песимістами. Виробився стійкий рефлекс очікувати підступів при першій же згадці про модернізацію. Прозір між початком 1990-х та початком 2010-х – період демодернізації країн, що постали на місці пропалого Радянського Союзу. Саме це – демодернізаційна спрямованість – дозволяє і досі говорити про «пострадянський реґіон». Його пострадянськість має подвійну ідентичність: геополітичну (тобто таку, що відсилає в минуле, де пострадянський реґіон – це частина сучасного світу, в якому діють політичні режими в кордонах і традиціях, витворених за радянських часів) і трансформаційну (тобто таку, що відсилає в майбутнє; тут наш реґіон – це лабораторія з вироблення демодернізаційних моделей розвитку, які використовують колишні радянські інститути з новими завданнями).

2 Модернізація мало залежить від тактичних ігор політиків, навіть якщо вони очолюють такі ресурсні країни, як Україна, Казахстан чи Росія. За великим рахунком, модернізація – це довгий культурний глобальний процес утілення цінностей модерну в реальність. На території Західної Евразії цей процес почався наприкінці XVII століття і тривав аж до кінця XX. Схоже на те, що ми були свідками його завершення. Універсальна модель модернізації передбачає веберівське «розчаклування» світу традиційних суспільств, їхню раціоналізацію і зрозумілість. У цьому процесі науковий світогляд не- наче переописує всесвіт, а роль розуму стає засадничою. Ґотфрид Вільгельм Ляйбніц, який стояв при початках світової модернізації, описував діяльний вплив просвітленного та просвітлювального розуму як «упорядкування хаосу» та «освітлення темряви». Зиґмунд Бауман, який дожив імовірного кінця модерну, описував роботу розуму як «зрідинення» твердих традицій, перетворення суспільства на простір постійного мінливого потоку проґресу. Таким чином наука набувала нового впливу на суспільство, передусім через систему освіти. Економіка, отримавши технічний поштовх від науки, ставала окремою сферою людської активности, де людина проявляла себе як вивільнений від тисняви традиції раціональний, еґоїстичний і підприємливий індивід. Фундаментом політичних інститутів замість віри в містичне право суверена на владу стали раціонально-обґрунтовані цивільні права та відповідальний уряд. Із модернізацією людство виривалося в новий світ наукової, технічної, індустріяльної та соціяльної революції.

У процесі становлення модерности їй опиралося не тільки колись панівне традиційне суспільство. Розчаклування затишного рідного світу, болісний поділ на приватну та публічну сферу, виведення церкви в приватну зону, колонізація культурного життєсвіту системою інструментального розуму, технократія і багато інших спричинених модернізацією процесів викликали реакцію опору. Такі реакції мали характер антимодерну, що його чудово описав Володимир Єрмоленко у книжці про Вальтера Беньяміна. На прикладі розвитку мислення одного з найтонших мислителів XX століття Єрмоленко чудово показав, що антимодерні настанови нерозривно пов’язані з модернізацією, є її діялектичним складником. Антимодерна реакція на модерність щоразу прискорювала модернізацію в окремих культурах. Окрім антимодерних реакцій нещодавня історія показала можливість «постмодерного» мислення. Складність культурного світу пізнього модерну дала підстави говорити і мислити в термінах після Модерну. Однак цей спосіб мислення виявився своєрідним радикальним гіпермодернізмом, вимогою втілення модерних чеснот без впадання у гріхи модерности. Постмодерний досвід виявився тим самим альтернативним мисленням, яке дало підстави Ульрихові Беку заговорити про «другий Модерн», модерність найвищої якости з чинною рефлексивністю та мережевим обмеженням влади. Однак у той же час, коли постмодерністи почали своє інтелектуальне повстання, у працях Алєна Турена з’явилася чи то здогадка, чи то передбачення демодернізації. В 1970-х роках Турен пов’язує цей тип розвитку з деіндустріялізацією та відповідною зміною способів мислення серед правлячих кіл.

 

Алєксандр Еткінд використав цей термін для опису соціяльних змін у російському суспільстві (стаття «Петромачо, або Механізми демодернізації у ресурсній державі»). Еткіндова гіпотеза полягає в тому, що демодернізація походить зі «структурних проблем ресурсної держави». Політичні системи, засновані на експлуатації природних ресурсів, невідворотно ведуть до корупції верхів і здичавіння низів. Оскільки в нафто-газовій системі головною фігурою є охоронець, а основна загроза – тероризм, то країну очолюють вихідці з системи безпеки. В деталях та арґументах із сучасної російської економіки, політики, літератури та кіна Алєксандр Еткінд, на мою думку, правий. Однак фокусування винятково на російському матеріялі призвело до невиправданої універсалізації російської моделі. Демодернізація – процес, який відбувається в різних пострадянських країнах, а тому потребує уваги до тамтешніх соціяльно-економічних і політичних процесів. Перш ніж детально розглянути, що таке демодернізація та як вона відбувається, важливо вказати, що це почасти некерований культурний процес, почасти цілеспрямована стратегія владних еліт на знищення межі між приватним і публічним. Саме цей припис порушує структурну цілісність модерного суспільства і уможливлює відтворення неотрадиціоналістичних державних утворень. Демодернізація в країнах Центральної Азії, Південного Кавказу чи Західної Евразії відбувається зі своїм «національним колоритом», однак має спільну рису: узасадничення таких суспільно-економічних відносин, де леґітимним є обстоювати приватний інтерес публічними засобами, а публічні інтереси – приватними. Саме тому корупція – тобто використання публічних інструментів для приватного збагачення – стає нормою. А оформлюється ця норма новими способами взаємодії людей, малих та великих груп, які нагадують то феодальні, то племенні, то ще інші взаємини.

3 Історія модернізації – це історія спроб, зривів і нових спроб утілення сучасного суспільства з його освітою, економікою та політикою і з його принциповим поділом всіх інтересів та способів їх обстоювання на приватні і публічні. Історія модернізації на наших теренах сповнена трагічних довгих зривів і нечастих драматичних успіхів. Наша історія модернізації протікала від революції до контрреволюції, від реформ до застою, породжуючи девіянтні моделі модерну. До таких девіяцій варто зарахувати і реформи обох імператорів Алєксандрів (як створення бюрократій при намаганні зберегти моноліти традиційного режиму влади), і більшовизм (як специфічний модернізаційно-емансипативний рух, заснований на утопічному прочитанні марксизму), і сталінський тоталітаризм (як тоталізація публічного із мінімізацією приватного), і радянський посттоталітаризм Хрущова і Брєжнєва (як суперечливі модернізації після тоталітарної травми), і запізнілі експерименти пострадянського націєтворення 1990-х (як «модернізації-в-минуле»). Вже у другій половині XX століття стало зрозуміло, що наявні модерні проєкти тріщать по швах. Накопичені суперечності між раціональним принципом та ірраціональним його застосуванням, між універсальним гуманізмом та колективною реакцією, загальнораціональною емансипацією та антигуманною технологією допровадили сучасність до кризи.

І ось у цей момент пострадянський простір постав як лабораторія глобальної історії з відпрацювання альтернативних сценаріїв демодернізації: від теоретичної розробки і до практичного втілення антимодерних моделей соціяльно-політичного устрою. 4 Нове варварство намагається наступити саме там, де плівка модерної цивілізації була занадто тонка. З енергією, гідною кращого застосування, пострадянські еліти витрачають на демодернізаційну творчість швидковитратний ресурс часу своїх суспільств. У культурах Росії, України, Казахстану й інших колишніх радянських країн девіянтна модернізація СРСР невиправно зруйнувала традиційні уклади життя. В арсеналі тоталітарної модерности були й демоциди, й переселення людських мас, і пришвидшена урбанізація, і централізація економіки зі знищенням простору для підприємництва. Культурний життєсвіт початку і кінця XX століття відрізняються як два чужі, ба навіть несумісні світи. Нинішні демодернізаційні проєкти часто спрямовано на ілюзорне «відтворення», а реалістично – витворення нових «традицій», сплаву ідеології та політико-правових охоронних режимів, заснованих на неможливості індивіда зреалізувати свої права та приписуванні права мовним висловам на кшталт «нація», «народ», «мова», «покоління героїв-пращурів», «стародавні традиції» тощо.

 

Ледь переживши радикальне «танення» твердині традиції, людність Західної Евразії потрапила в нові тектонічні культурні процеси. Досягнута такою дорогою ціною, наша рідинна модерність почала братися згустками неотрадиціоналізму. Одні пострадянські народи рвонули в етнонаціоналізм, засновуючи держави на крихкому фундаменті трайбалізму. Інші увірували в імперіялізм, спалюючи ресурси на неефективні інтеґраційні проєкти. Треті, з різнорідним населенням, затиснутим у радянських адміністративних межах, намагаються побудувати режими, що містять у собі елементи від цивільного націоналізму до теократії. І всі намагаються знайти «коріння» себе теперішнього в минулому, винаходячи «свою традицію». Мислення в термінах майбутнього тут – надзусилля, відкрите марґіналізованим одиницям. Ці великі культурні зрушення помітні у науково-освітній сфері, що є ключовою для Модерну. Наука й освіта стали простором реалізації радикальних форм демодернізації. Перетворення вчителів у багатомільйонний клас «клієнтів-бюджетників», закабалення вузівських викладачів «горловими годинами» та практиками покори під назвою «академічна звітність», корупційно-анігілятивні «реформи» Академій наук, скасування науки як індустрії знання та мільярдні інвестиції громадської довіри і грошей у лженауки (від парапсихології до геополітики) – це все події одного демодернізаційного ряду подій. І тут суспільство та владні еліти діють разом, просякнуті повстанськими «структурами інтимности» (за висловом Ричарда Сенета). Ключові для модернізації інститути критичного мислення щораз більше втрачають суспільну підтримку.

Стаючи несамостійними і продукуючи клієнтів державних ідеологій, нові пострадянські держави виявляються не в змозі змінити і свої політичні режими. Публічне застосування розуму в модерних політичних режимах вело до класичного поділу влади на окремі гілки. Те саме було причиною створення професійних державних управлінців, які були частиною раціонально облаштованих бюрократичних інституцій, відокремлених від політичної сфери. Публічна політика також здобула особливе кадрове забезпечення людьми зі специфічними навичками конкуренції та ухвалення рішень. Різнорідні культурні простори систематизованих держав організувалися у федерації чи управлінські структури із самоврядними місцевими громадами. У такий спосіб поставали владні системи з такими механізмами внутрішнього контролю, які дозволяли б громадянам і малим групам реалізувати свої політичні й економічні права. Якщо логіка громадських прав і свобод вимагає подрібнення та підзвітности структур публічної влади, то пострадянські демодернізаційні моделі спрямовано на протилежне: гілки влади зливаються у вертикалі. Внаслідок цього злиття гілками влади стають, цитуючи нещодавнє відверте інтерв’ю Бориса Колеснікова «Українській правді», «міліція, прокурори та судді». Тобто правоохоронні інститути перетворюються на інструмент поневолення. Бюрократи контролюють несамостійні місцеві громади, а власники великих корпорацій перерозподіляють у своїх інтересах блага між клієнтами-населенням. Фактично, бюрократи стають власниками, власники здобувають державні пости. Влада і власність стають нерозривними. І ця нерозривність потребує леґітимації. Систему пострадянської влади влаштовано так, щоби принцип функціонування права, а також особистої чи колективної автономії, було зведено до мінімуму.

Економіка за демодернізованої системи влади зазнає «загустіння», витворюючи великі неповороткі повільні інституції. Модерне підприємництво загнано в малозначущий уклад, а державні корпорації – або й приватні, але створені з метою паразитування на бюджеті та державному майні – стають основним каналом отримання і перерозподілу благ. Одержувачі благ, нездатні до самозайнятости, – це сформовані клієнти, напівзалежні, атомізовані суб’єкти, які не відчувають великої потреби у громадських та економічних правах. Культури нового зачарування набувають на просторах Західної Евразії дедалі більшої вагомости. Пострадянські лідери, щоб забезпечити взаємну підтримку своїх режимів, потребують простих форм інтеґрації. Їм важливо не допустити появи успішних альтернатив демодернізаційним проєктам суспільно-економічно-політичного розвитку. Саме цій меті й має служити Митний союз, який наразі об’єднує Росію, Казахстан, Білорусь і (поки що в процесі приєднання) Вірменію. Народжені в барлозі Біловезької пущі, пострадянські режими еволюціонували до поширення на всю тайґу від Валдаю до Владивостока. Така еволюція потребує й автократичного інтернаціоналу – Тайожного (себто Таможенного) союзу.

Друкувати