Друкувати
Понеділок, 24 вересня 2018 - 20:08

Джерело: «Критичні рішення», www.krytyka.com

Присмерк права

Липень 2012

«Свобода можлива лише там, де люди є не тільки її адресатами, але й її творцями та захисниками», – писав Владик Нерсесянц. Це означає, що рішення, яке ухвалює законодавець, повинно бути не лише результатом узгодження інтересів парламентських партій, воно має репрезентувати загальну волю, якій співзвучна воля кожного.

Створення права як нормативної форми свободи можливе лише в межах демократичної процедури, ґарантованої всією системою політичного представництва інтересів суспільства, що є інституційною формою свободи. Саме визнання концептуальної єдности права і держави визначає уявлення про право як про компроміс, що досягається в межах законодавчої діяльности правової держави шляхом співучасти приватних інтересів і воль «у формуванні тієї загальної правової норми, яка своїми дозволами і заборонами символізує рівну для всіх міру свободи і справедливости»[1].

Нинішня система органів державної влади в Україні конституюється низкою правових актів, сумнівних не лише з погляду леґітимности, але й з погляду законности. Ключовими в цьому контексті стали: Рішення Конституційного Суду України, яким було злеґалізовано депутатські переходи, Рішення КСУ про скасування конституційної реформи 2004 року, зміни до Конституції в частині збільшення строку повноважень чинного парламенту, Закон «Про судоустрій і статус суддів», Закон «Про Кабінет Міністрів України», Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо системи програмних документів)». Цими актами фактично без дотримання встановленої Основним законом процедури змінено форму державного правління. А тимчасом вона є ключовим складником конституційного ладу, тож така зміна – відповідно до Конституції – потребує згоди народу.

Водночас волюнтаризм влади став настільки очевидним, що більшість громадян сприймає її винятково як репресивний орган. Ніхто вже давно не очікує нічого доброго від державних інститутів, а єдине бажання, однаково близьке і багатим, і бідним, – аби держава не заважала жити.

Натомість в Україні існує досить відчутний запит на дотримання Конституції та верховенства права. Скажімо, у листопаді 2011 року 71,1% українців підтримували думку, що президент України не може порушувати Конституцію України за жодних обставин, навіть задля збереження політичної стабільности в країні, тоді як протилежний погляд підтримували лише 14,9% (іще 14% – не визначилися)[2]. Такий розподіл голосів очевидно суперечить офіційній позиції влади, яка свої маніпуляції із законодавством і Конституцією намагається виправдати турботою про мітичну стабільність ...

Друкувати