Друкувати
Вівторок, 18 вересня 2018 - 16:49

Джерело: Часопис «Критика», Рік VI, Число 3 (53), сторінки 31-32

Про літературну історіософію та бешкетування в літературі

Березень 2002

Останнім часом я дуже рідко реаґував на літературні появи чи події. Але стаття Григорія Грабовича «Літературне історіописання та його контексти» («Критика», 2001, ч. 12) зачепила мене за живе й вирвала зі збайдужіння. Основною метою статті Грабовича є не лише обговорення проблем історіописання, а й, головно, критичний розгляд двох видань: «Історії української літератури ХХ століття» та «Малої енциклопедії актуальної літератури», яка появилася в журналі «Плерома».

Коли Грабович пише про науковий істеблішмент НАНУ і його продукт «Історію літератури», він послуговується такими епітетами, як: монополістичне авторитарство, патріярхальне дідівство, антиінтелектуалізм, антизахідність, ксенофобія, антинаукова кон’юнктура, фальшивки. І якось неприємно робиться від такої «наукової» термінології. А Грабович же весь час не тільки пропаґує строгу науковість (і то конечно західного штибу), але й уживає наукові стипуляції для самозахисту. Та про це згодом.

Не влаштовує Грабовича головно те, що в «Історії літератури» приділено забагато місця таким авторам, як Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Анатолій Дімаров та іншим (Грабович перераховує двадцять п’ять імен, між ними й такого високого ранґу, як Валерій Шевчук, Володимир Дрозд і Григір Тютюнник). Проблема не в кількості місця, бо це належить до авторських привілеїв. Дончик, може, присвятив забагато місця старій ґвардії, Грабович, мабуть, у своїй історії літератури присвятив би забагато місця початківцям. Проблема в тому, як оцінювати цих письменників. Мене також лютить, що письменницький і політико-державний офіціоз безнастанно вивищує такого посереднього письменника-соцреаліста, як Олесь Гончар. Я не здивуюся, коли незабаром його висвятять у соцреалістичні святі й генії. Та коли в нашій літературі завелося так багато «геніїв» між молодими, то й феномен Гончара-генія перестав мене дивувати.

Але період соцреалізму в нашій літературі існував, його репрезентували перелічені Грабовичем письменники (крім Шевчука і Дрозда, зрозуміло), – і цього періоду не можна викидати з літератури, ані не можна вичищувати тих авторів (Грабович називає це «добором авторів»). Хоча я згодний з Грабовичем, що треба зробити докорінну переоцінку соцреалізму. Ґенерація Дончика ніколи не зможе цього зробити, бо соцреалізм був частиною їхнього життя і творчости. Психологічно для них це неможливе завдання. В контексті сучасности таку роботу міг би зробити в своїй історії літератури єдиний Григорій Грабович, як людина зі знанням проблем і з дистанцією. Але він такої роботи не зробить (та про це згодом).

Грабович закидає «Історії літератури» ненауковість і також те, що вона по суті «стає посібником». Не буду сперечатися про науковість, але нема нічого поганого в історії-посібнику. Такі історії існують у кожній літературі ...

Друкувати