Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 20:57

Джерело: Часопис «Критика», Рік XII, число 12 (134), сторінки 22-24

Посттоталітарна пам’ять: виправдати чи виправити?

Грудень 2008

Дух українського філолога, мовознавця і критика Юрія Шевельова, 100 років від дня народження якого святкуємо 17 грудня цього року, озивається до нас, коли починаємо говорити про посттоталітарну пам’ять. Про перегуки між його постаттю й феноменом посттоталітарної свідомости можна говорити в декількох площинах. Однією з них і особливо важливою є площина культурно-історична. Повернення Шевельова в пострадянську Україну після багатьох років офіційної неприсутности було фактом помітним і зовсім не простим. Власне, повернення і рецепція Шевельова в незалежній Україні можуть бути предметом окремої розмови про особливості посттоталітарної свідомости в Україні й особливу роль у ній минулого радянського досвіду.

Постать Шевельова виявилася точкою зіткнення старого й нового, і, попри очевидну, здавалося би, центральну роль у каноні українського письменства XX століття, інтеґрація його в материкову культурну свідомість була проблематичною. Досить згадати, що і в 1990-х роках Шевельов випадав із канону пострадянського істеблішменту: Шевченківську премію йому 2000 року все-таки присудили, але після кількох висунень. Патріярхи радянської літератури, передусім в особі Олеся Гончара та його шанувальників, розпочали кампанію звинувачень Юрія Володимировича в колабораціонізмі під час Другої світової війни. Точніше, йшлося навіть не про ідеологічне співробітництво, а про неморальність поведінки Юрія Володимировича в Харкові під окупацією німців. Олесь Гончар згадує у щоденнику, що, бувши полоненим, він нібито передав із концтабору під Харковом своєму улюбленому професорові записку з проханням допомогти, однак той ніяк не відгукнувся. Ця фантастична своєю художньою неправдоподібністю подія стає підставою для того, щоб говорити про неможливість порозуміння, ніякого порозуміння між минулим і сучасним – «адже їх роз’єднували тепер не лише світові океани й материки, тисячі кілометрів від Києва до Нью-Йорка – вони жили нині у різних світах», – підсумовує цю зустріч/незустріч Віталій Абліцов. Арґумент щодо «різних світів», хоча апелював до сучасників, очевидно походив із лексикону минулих часів. Отож у той час, як сам Шевельов у передньому слові до своїх праць, уперше виданих в Україні, говорив про радість зустрічі «двох Україн» – еміґраційної та материкової, український істеблішмент, навпаки, наголошував неможливість порозуміння.

Антитоталітарний дискурс українського літературознавства концентрується навколо цієї події зустрічі вчителя та учня. Важливо нагадати, що, вірогідно, спонукою для Гончара звинуватити свого довоєнного харківського професора стала стаття «Здобутки і втрати української літератури. З приводу роману Олеся Гончара “Таврія”», яку Шевельов написав 1953 року й опублікував в еміґрантському виданні. Навряд чи Гончар знав про неї до 1990-х років ...

Друкувати