Друкувати
Понеділок, 24 вересня 2018 - 22:50

Джерело: Часопис «Критика», Рік XX, число 9–10 (227–228), сторінки 2-7

Постсовєтська парламентська драма: погляд із київської гальорки

Січень 2017

Політичну історію постсовєтських народів можна описати в термінах конфлікту між тенденціями персоналістичного авторитаризму і парламентської демократії. Досягнення і невдачі цих націй безпосередньо збігаються з розвитком представницьких парламентів, прозорих виборчих систем та політичного плюралізму. Національний діялог і орієнтацію на суспільне благо підтримують в основному парламенти — як мінімум, у тих країнах колишнього Совєтського Союзу, в яких вони досі існують.

Постсовєтські країни — поняття досить недавнє. Розвиток нових незалежних держав, що бере витоки із совєтських тоталітарних і посттоталітарних інституцій, із політичних винаходів доби «перебудови» і ліберально-націоналістичних експериментів початку 1990-х років, підживлює трагічна напруженість між авторитарними і демократичними тенденціями аж донині.

У цій чвертьсторічній політичній драмі постсовєтські президентські інституції були джерелом деспотичних винаходів, натомість парламенти («верховні» і місцеві ради) протистояли авторитарним тенденціям і деколи були здатні сприяти демократичній політиці.

Парламентська традиція

Парламентські та місцеві традиції самоврядування пізньої російської імперської епохи 1864–1917 років перестали існувати під час революційних експериментів 1917–1926 років. Імперські парламентські процеси були запущені реформами місцевого самоврядування в 1860-х роках і привели до створення центрального імперського парламенту 1906 року. Лютнева революція в Санкт-Петербурзі, запуск тимчасового республіканського кабінету і підготування установчих зборів, рух рад робітників і селян («совєтів»), не кажучи вже про створення національних парламентів у колишніх імперських провінціях (таких як Центральна Рада (1917–1918) в Україні або Сфатул Церій [Крайова Рада] в Молдові 1918 року) — це лише декілька прикладів політичних утворів тих націй, де виникли нові форми емансипативних політичних інститутів на території між Варшавою і Владивостоком.

Проте більшість із них були короткочасні. Перемога більшовиків і створення Союзу Совєтських Соціялістичних Республік спричинили майже миттєвий розрив із більшістю парламентських традицій, в той час як визвольний потенціял Рад був уражений тоталітарними практиками більшовицької партії.

Верховні ради

Совєтський Союз формально зберіг свої парламенти у вигляді Верховної Ради СССР і республіканських верховних рад. Проте вибори до цих парламентів були трагікомічним імітуванням волевиявлення громадян. Верховні ради не ухвалювали рішень, як і не були майданчиком для дебатів. Вони перебували повністю під контролем однієї партії. І головне — були місцем формалізації вже ухвалених рішень. Цей аспект інституційної імітації вкрай важливий для розуміння парламентських практик і в сучасних постсовєтських політичних системах.

Повторення певних явищ з покоління в покоління може набути інституційної форми. Так сталось і з совєтськими парламентами — це була дивна конфігурація, основним завданням якої було імітування громадських дискусій і симулювання діяльности виборчих округів. У ситуації з імітованим совєтським парламентом усі звикли, що стратегічні рішення ухвалює певна неофіційна група (Політбюро, ЦК правлячої партії, група олігархів або адміністрація президента), яка вважає за недоречне інформувати суспільство про ці рішення. Совєтська політична культура породила (і досі плекає в багатьох країнах колишнього Совєтського Союзу) цивільний інстинкт, що парламент є імітуванням належного політичного процесу, а не місцем домовляння та вирішування.

Цю традицію було поставлено під сумнів і навіть частково зруйновано 1988 року, коли відбулися перші вільні вибори до Верховної Ради СССР. Наступного року також було переобрано республіканські парламенти. Саме вони й поховали СССР у 1990–1991 роках, започаткувавши нову еру політичного розвитку, зорієнтовану на політичний плюралізм та ринкову економіку. Однак цей свіжий досвід не зруйнував остаточно усталені політичні інстинкти.

Два обличчя «перебудови»

Одночасно з демократичним парламентським процесом коротка та яскрава ера «перебудови» в СССР також започаткувала новий політичний інститут із сильним авторитарним потенціялом: інститут президента. Першого президента СССР 1990 року обрала Верховна Рада СССР. Ним став Міхаіл Ґорбачов, лідер Комуністичної партії, який узявся використовувати законодавство, щоб зміцнити своє домінантне становище в країні і вивести себе з-під нагляду колективних (олігопольних) структур КПСС.

Із падінням Совєтського Союзу президентські і парламентські інститути розпочали конкурентну боротьбу в більшості постсовєтських країн. Політичну історію незалежних Білорусі, Грузії, Молдови, Росії та України можна описати з погляду довгострокового конфлікту між президентською авторитарною тенденцією і демократичним парламентаризмом.

Із другого боку, так чи інакше, президенти могли сприяти швидкому розвиткові країн, на початку навіть і в демократичному річищі, тоді як парламентський демократичний консенсус формувався дедалі більше під впливом антиліберальних стратегій. Прикладом такого є військове підпорядкування російської Думи президентові Єльцину 1993 року. Протилежним прикладом стала боротьба Звіяда Гамсахурдії і Верховної Ради Грузії в 1990–1992 роках.

До початку ХХІ сторіччя постсовєтські режими в Білорусі, Росії та Україні стабілізувалися після політичної і соціяльно-економічної кризи 1990-х. Економічна стабільність початку 2000-х років нормалізувала ринки і підприємницьку діяльність. Але політичної стабільности було досягнуто в основному внаслідок того, що президенти упокорювали парламенти.

Упокорення

У Білорусі президент Лукашенко встановив безперечний авторитарний режим, за якого Кабінет міністрів і парламент були набором інститутів, що імітують уряд, в той час як адміністрація президента неофіційно взяла урядові функції на себе. Совєтська спадщина, ймовірно, мала тут найбільший вплив на формування формальних і неформальних інституцій. Досі і парламентаризм, і політичний плюралізм у цій країні майже повністю відсутні.

У Росії ліберальні реформи початку 1990-х років зазнали удару вже у часи правління Єльцина і повністю знівелювалися впродовж тривалого правління президента Путіна. Повільний занепад парламентаризму в 2003–2011 роках збігся з обмеженням свободи медій та симуляцією партійного плюралізму. Всі основні засоби масової інформації потрапили під беззаперечний контроль Кремля. Політичні партії, контрольовані президентською адміністрацією, стали єдиними акторами псевдопарламентських шоу.

Інші залежні політичні угруповання сформували «системну опозицію», що імітує критику і дискусії, підтримуючи президента в усіх його починаннях. Незалежні політичні партії зійшли на марґінес політичного процесу. Олігархічні групи, які підтримували політичний плюралізм 1990-х, не дотрималися «першої путінської соціяльної угоди» (2000–2001), і згодом їх було «рівновіддалено» від ухвалень політичних рішень на користь ґарантованої економічної стабільности і майнових прав. Решта населення повільно входила до покровительсько-клієнтських пірамід, у яких розподіляються нафтові гроші. У таких умовах клієнти-виборці поставали в ролі «поганих громадян» і підтримували обмеження власних свобод.

«Революція Путіна» в 2011–2013 роках використовувала досягнення встановленого авторитарного управління, щоб знищити все, що залишилося від свободи. Мирні об’єднання, громадські збори, політична опозиція, мінімальні галузеві свободи медій, автономія місцевої влади, а також залишкові права федеральних земель — усе це було юридично знівельовано. Усі рішення підготував і ухвалив реальний уряд АП та офіційно схвалила російська Дума.

 

Державна Дума, установа, яка імітує парламент, виявилася органом, що затвердив найодіозніші політичні ідеї та антидемократичні ініціятиви: війну з Україною та анексію Криму, антизахідну пропаґанду, звинувачення на адресу ліберальних ГО, мовляв, вони є іноземними аґентами тощо. Квінтесенцію парламентського занепаду в Росії добре виразив Боріс Ґрізлов: «Дума не місце для дискусій!»

На відміну від ситуації в Білорусі та Росії, в Україні Верховна Рада є установою, якій у критичні моменти новітньої історії вдалося захистити свою незалежність і громадянські свободи. За минулі 25 років Україна пережила два революційні цикли (1991–2004 і 2005–2014), і саме Верховна Рада двічі стала платформою для розв’язання конфліктів, захисту громадянських прав та відновлення політичного устрою.

Ці революційні цикли розпочалися з обіцянки політичних та економічних свобод у 1992 та 2005 роках. Досить скоро олігархічні групи і президенти починали забувати свої обіцянки. У змаганнях між фінансово-політичними групами (ФПГ), які контролювали основні галузі приватного сектору, державні монополії і ключові посади в уряді, парламенті та судах, як правило, одна з груп гуртувалася довкола президента. При зіткненні цих груп турбота про суспільне благо зникала з політичного обрію. Використовуючи вагу президентської інституції, ФПГ Банкової зазвичай марґіналізувала опозицію (її стало називали «антиукраїнською», хай би які ідеї сповідували опозиціонери) і будувала «вертикаль влади», встановлюючи контроль за Кабміном, Радою і судовою системою. У цих спробах парламент втрачав своє політичне значення. А наприкінці циклів марґіналізовані ФПГ об’єднувалися з низовими протестними рухами громадян проти авторитарної влади президентів, щоби спільно відновити діялогічну платформу парламенту.

І в часи найглибшої політичної кризи, з абсолютно дисфункціональним центральним урядом та гострою небезпекою сепаратистських заколотів у 2004 та 2014 роках саме Рада знаходила спосіб урятувати державний устрій і дати Українській республіці ще один шанс на демократичний розвиток.

Після Евромайдану

Після перемоги Евромайдану, анексії Криму та найкривавішого періоду Донбаської війни (серпень 2014 — серпень 2015) парламент був одним із найважливіших чинників демократичної перебудови України і простором, де було можливе бодай якесь відновлення громадянського діялогу в країні, вельми пошматованій Майданом, сепаратизмом, війною та бідністю.

Унаслідок відносно вільних і прозорих виборів у жовтні 2014 року (заслуга не так інституцій, як відсутности однієї повновладної ФПГ) правляча коаліція об’єднала фракції із «конституційною» більшістю депутатів (понад 300 мандатів), які підтримували «прозахідні реформи» та вживали важливих заходів із обмеження корупції в публічному секторі. Реформи зробили уряд готовнішим до служіння громадянам, дещо впорядкували надання державних послуг, наділили більшою автономією місцеві органи влади, але так і не уможливили чесних та прозорих виборів. Децентралізація і деолігархізація так і залишилися обіцянками.

Уже сто десять років як кияни, харків’яни, одесити, рівненчани та запоріжці обирають своїх представників до парламенту. Цю річницю українці зустріли з парламентом, який, попри все, є простором, де можна почути різні голоси і де можна шукати загальнонаціональний консенсус.

Однак серед найбільших ризиків для парламентаризму в Україні і далі є практика марґіналізації парламентської опозиції. Ті групи, що увійшли у виборчу кампанію 2014 року як опозиція до уряду і правлячих ФПГ, не очолили жодного з парламентських комітетів. Лідери опозиційних груп парламенту перебувають під кримінальним переслідуванням — і без успішного доведення звинувачень у суді. В основному постсовєтська традиція поліморфного тиску на опозицію досі існує і процвітає в постмайданній Україні.

Іще одним ризиком для будь-якого чинного парламенту в Україні є те, як працює правляча коаліція. Україна — формально парламентсько-президентська республіка, де коаліція мала би бути інструментом парламентського нагляду над урядом. Однак у 2014–2016 роках, доки ця коаліція існувала, лідери виконавчої гілки використовували коаліцію для узаконення своїх ініціятив, без обговорення та критики. 2015 року надто багато законів було затверджено без належного обговорення і за допомогою спрощених процедур. Відсторонення депутатів від окремих законодавчих процесів та системне втручання президента і тодішнього прем’єр-міністра в парламентські процеси з метою обмеження дискусій спричинили декілька кризових для коаліції ситуацій і, зрештою, зруйнували її. Відтоді український парламент існує у позаконституційний спосіб без наявної правлячої коаліції.

Але навіть за цих умов, попри те, що ці збочені форми постсовєтської політики наявні в роботі українського парламенту, Верховна Рада далі є місцем для дискусій і для репрезентації прав та інтересів більшости виборців України. Звісно, якщо зіставляти нашу поневічену Раду із залишками парламентів інших постсовєтських народів.

Парламенти постсовєтського Сходу

Ситуація з парламентами країн Середної Азії насправді дуже тривожна. Тут, як і в Білорусі та Росії, постсовєтську суперечку між президентами і парламентами було розв’язано шляхом створення деспотій. Правителі Туркменістану та Узбекистану створили окремі авторитарні режими, які поєднують постсовєтські тоталітарні інститути з передросійськими монархічними традиціями. У Казахстані і Таджикистані суспільства й економіки відкритіші, але їхні політичні структури вкрай суворі та закриті.

Щоправда, парламент Киргизстану свідчить про можливість іншої історії у реґіоні. Громадяни Киргизстану не вписуються в ланцюг диктаторських режимів Середньої Азії: вони спробували відновити свою республіку. «Революція тюльпанів» (2005) викликала неоднозначний процес: це відкрило можливість для Жогорку Кенеша (киргизького парламенту) відновити свій громадський і представницький характер, втрачений у м’якому авторитаризмі президента Акаєва. Проте після цього відбувся трагічний громадянський конфлікт, який швидко призвів до спроб встановлення персоналістичних режимів. Однак парламентські вибори в жовтні 2015 року довели, що в Киргизстані — і ширше, у Середній Азії, — може існувати політичний плюралізм (хоча Киргизстан і досі не входить до лав справжньої представницької демократії). Утім, у майбутньому демократії в постсовєтській Центральній Азії Киргизстан, імовірно, зіграє важливу роль: його плюралізм залишає простір для повільного зміцнення парламентської демократії та громадянського суспільства. Ці процеси можуть вплинути на емансипацію всіх сусідніх народів.

Підсумки

Підбиваючи підсумки через двадцять п’ять років після здобуття незалежности, можна стверджувати, що постсовєтську політичну географію тепер визначають чотири групи країн і територій, якщо враховувати ефективність їхніх парламентів:

1. Демократичні держави, що повністю функціонують, із сильними парламентами (три країни Балтії). Для всіх трьох парламентський досвід імперської Росії не був відправним у встановленні представницьких інституцій. Тож імперський та совєтський політичні досвіди не визначали повною мірою і розвиток їхніх постсовєтських парламентів.

2. Демократичні держави, що частково функціонують, чиї парламенти стоять на сторожі демократичних практик (Вірменія, Грузія, Киргизстан, Молдова, Україна). Тут імперський та совєтський політичні досвіди є визначальними. Проте їхній вплив дещо послаблено іншими традиціями, як, наприклад, австро-угорським та польським досвідом західних земель України. Нехай цей досвід більше уявний, ніж реальний: політична уява має значення для інженерії політичних інститутів. Для Вірменії, Грузії та Молдови іноземний досвід їхніх громадян (їхніх великих супроти населення діяспор) є своєрідним обмежувачем авторитарних тенденцій у метрополіях.

3. Повномасштабні авторитарні режими без парламентів, що функціонують (Азербайджан, Казахстан, Росія, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан). У цих політичних системах парламенти існують лише номінально, і вони повністю віддані імітаційній функції схвалення уже сформульованих деінде рішень.

4. Невизнані ООН авторитарні Абхазія, Карабах, Південна Осетія і Придністров’я, де парламенти є важливою частиною політичних систем, що функціонують, аби зберегти деякі цивільні права для своїх виборців. Місцеві парламенти спорадично відіграють роль платформ для дискусії. Проте ці дискусії перебувають під значним контролем очільників виконавчої гілки влади.

Майбутнє постсовєтського парламентаризму загрожено інтеґрацією авторитарних режимів в Евразійському союзі та, як свідчать нещодавні соцопитування, посиленням попиту на «сильну руку» в українському та молдовському суспільствах. Війни, неповний суверенітет над своїми територіями п’яти постсовєтських народів та зростання бідности — це сприятливий контекст для посилення авторитарних тенденцій і антигромадянських інстинктів.

Як ніколи у постсовєтські часи, наші громадянські свободи перебувають під ризиком зникнення. Саме тому успіх українських демократичних реформ може мати визначальне значення не лише для громадян України, а й для всіх громадян постсовєтських народів. Це додаткова відповідальність для нас і наших лідерів, про яку не можна забути. Історія другого століття парламентаризму нашого краю залежить саме від нас, хоч ми часто й відчуваємо, що живемо на «гальорці» театру історії.

 

Скорочену версію статті опубліковано у виданні: Mikhail Minakov, «Post-Soviet Parliamentarian Drama: a View from “the gods” in Kiev», openDemocracy.net: https:// www.opendemocracy.net/westminster/mikhail-minakov/ post-soviet-parliamentarian-drama-view-from-gods-in-kiev. З англійської переклав Тарас Демко.

Переклад: 
Друкувати