Друкувати
Вівторок, 25 вересня 2018 - 23:52

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVІ, Число 9–10 (179–180), сторінки 2-4

Постсовєтська несучасність республіки реґіонів

Вересень 2012

Фраґментованість сучасного українського суспільства не знаходить відображення в політиці. Політичний клас вправно експлуатує соціяльне, економічне та культурне розшарування українського населення, однак сам він структурований геть за іншим принципом. Політичні групи утворюються навколо бізнесових еліт із більш-менш чіткою реґіональною ідентичністю.

Здавалося б, український великий бізнес давно крокує всією країною та світом. Підприємець із Донецька володіє активами у Львівській області, а ґазда з Дрогобича є власником заводів на Полтавщині. Проте сучасна українська корпоративна культура обтяжена залежністю від фундаментального принципу реґіоналізму. Попри екстрареґіональну та глобальну структуру своїх інтересів, олігархи й дещо дрібніші акули великого бізнесу і далі діють у політиці та економіці як представники певних реґіонів.

Нашу політику структуровано так, що конкуренція в ній відбувається між реґіональними угрупованнями. Політична історія незалежної України – це літопис боротьби та взаємодії крайових кланів, що в сучасній формі постали під час безрезультатного протистояння комуністів і націоналістів початку 1990-х. Саме реґіональні групи стали гегемонами в національному та державному будівництві. Саме вони контролюють доступ до економічних ресурсів. Саме вони визначають загальне майбутнє країни.

За великим рахунком, війни потужних донецького та дніпропетровського кланів – за участи менших крайових групок – підмінили собою партійну ідеологічну боротьбу, визначивши розвиток України на довгі роки вперед. Політичні групи іґнорують будь-які конституенти (constituencies), окрім власників реґіонального бізнесу. Сьогоднішня Україна – це республіка реґіонів.

Та чи могло бути інакше в постсовєтській країні, життя якої зумовлюють гібридні інститути, що сягають корінням у совєтське минуле, а гілками – в постсучасне майбутнє? Щоб відповісти на це багато в чому фаталістичне питання, слід з’ясувати, як виникли реґіональні угруповання, що стал и суроґатом політичних партій в Україні.

 

Цінності Модерну і логіка публічної політики

Зазвичай політичні дії пов’язані з реалізацією набору інтересів: від бізнесових цілей невеликих, але впливових груп до ідеологічних уподобань вели ких колективів. Оформлення політичної конкуренції в сучасному суспільстві пов’язано з дією особливого типу організації – політичної партії. Партії виникли в процесі довгого цивілізаційного відбору між різними формами політичних інститутів і перемогли таємні організації, ордени, ліґи і конфедерації завдяки наборові якостей, які роблять конкуренцію партій важливим елементом політики як способу колективного виживання. Головними елементами успішности партій у модерних політичних системах були:

1) чітка дисциплінарна структура, що встановлює комунікацію між ни зовими ланками та лідерами, що зму шувало весь колектив партійців діяти в інтересах своїх політичних цілей; ця дисципліна стосувалась і відповідальности керівництва, що обмежує волюнтаризм політиків-фронтменів, і фінансової прозорости, що робить партії малозалежними від економічних впливів, та участи членів партії в політичній роботі на всіх рівнях;

2) ідеологічна основа справді визначала дії партії і давала громадянам змогу розуміти в загальних рисах, навіщо цим політикам влада; дії партій ставали передбачуваними і встановлювали тривкі довірчі відносини між політиками та громадянами;

3) високий рівень публічности й раціональности політичної боротьби, що розвиває публічну сферу і перешкоджає змішанню приватної та публічної сфер.

Від конкуренції партій виграють не тільки окремі політорганізації, але й суспільство загалом. Політична гра партій була частиною ціннісної та структурної трансформації традиційних суспільств у сучасні, що за йняла щонайменше п’ять століть европейської історії та півтора століття історії глобальної.

Відрізнити сучасне суспільство від премодерного (тобто того, що було до сучасної пори, до епохи Модерну) можна за впливовістю певних цінностей. Дещо спрощуючи, сучасне суспільство можна назвати результатом розвитку своєрідної ціннісної «матрьошки». У родовому походженні пращуром сучасности стало гуманістичне мислення: людина виявилася центром уваги культури, посунувши вбік і Бога, і всілякі традиції. Гуманізм, своєю чергою, обґрунтував раціональність як найважливішу людську рису: розум став головним джерелом істини. Осторонь від наукового раціоналізму опинились і віра, і надія, і любов. Так було породжено секулярність, тобто розрив суспільства і держави з релігією. Виявилося, що, аби залишатися собою, суспільству зовсім не потрібно бути христи янським або буддистським. А от щоби бути сучасним, суспільству довелося починати жити за правом, за якоюсь невилучною водночас публічною й особистою сутністю людини. Логіка права, своєю чергою, встановила його верховенство, розділивши складне фраґментоване традиційне суспільство на дві структурні частини: публічну і приватну сфери, де це право вкупі з людськими інтересами існувало по-різному. Публічна сфера обійняла державні інститути, політичні партії та громадянське суспільство. У приватній сфері опинилися інтимні стосунки, сім’я, бізнес і релігійне життя. Якщо хтось плутав приватне з публічним, сучасність опинялася під загрозою розпаду, тобто корупції.

Набір цінностей Модерну часто називають «европейськими цінностями». Ця назва багато в чому справедлива. Саме західноевропейські народи були авансценою ціннісних конфліктів і лабораторією проєктів Модерну. З огляду на різні випадкові обставини, саме тут проявився потенціял ціннісної системи сучасности. І сьогодні повний набір цих настанов зумовлює практики політичного, соціяльного та повсякденного життя европейців. Без цих цінностей Европа була би просто півостровом Евразійського материка.

Однак украй важливо розуміти, що значущість цінностей Модерну не в европейському походженні, а в універсалізмі. Вони покликаються не на традиції европейських народів, а на ціннісні рівні, значущі для людини в будь-якому культурному контексті. Саме впливовість універсалізму виявилася важливим складником глобалізації. І саме до універсалістських принципів звертаються антиглобалісти, критикуючи встановлення режиму глобальности. Індивідуалістичне прагнення до самовираження і вимоги раціональности створили нашу сучасність з усіма її успіхами і хибами.

Совєтський Модерн і відмова від партійної конкуренції

Якщо порядок згаданої ціннісної «матрьошки» порушувався і випадала одна з ланок, модернізація, тобто постання сучасного суспільства, давала несподівані результати. Випалі ціннісні ланки змінювали генокод сучасности, що вело до втрати універсаліз му й побудови своєрідних гібридних проєктів Модерну. До таких особливих та своєрідних Модернів слід від нести і позаетнічну континентальну цивілізацію США, і нестабільну модерність латиноамериканських політичних режимів, і постколоніяльний африканський порядок, і комуністичні експерименти Европи та Азії. У випадку з нашою країною, своєрідність модернізації породила особливу совєтську сучасність. Із секулярности без гуманізму та публічности без приватної сфери проросли дивні, нежиттєздатні інститути й практики, які, одначе, звертаються до багатьох універсалістських цінностей. Утім, ця нежиттєздатність іще не означає мертвечину: непридатне до життя і померти не може. Чимало совєтських інститутів вижило в незалежній Україні, перейшовши з марґінальних топосів суспільного буття в маґістральні потоки історії.

Однією з характерних рис совєтської модерности була заборона на політичну конкуренцію. Повна ціннісна структура сучасности передбачала постійну ідеологічну боротьбу в рамках політичної системи. Ліві боролися з правими, центристи відсували і тих, і тих, роблячи політику засобом не тільки колективного виживання, а й людського розвитку. У той же час політичні структури СССР формувалися як ідеологічно єдині й незаперечні. Публічне застосування розуму в політиці карали. Не тільки конкуренцію партій, але й дискусію фракцій у межах однієї партії дуже скоро було заборонено. Тож совєтська політика нагадувала радше структуру колективного самознищення.

Заборона на політичне різноманіття виникла в 1920-х роках, а остаточно закріпилася на початку 1930-х. Розпуск Установчих зборів у 1918 році й терор під час громадянської війни запобігли багатопартійності у Совєтському Союзі, однак конкуренцію з його політичних інститутів повністю не усунули. Не можучи структуруватися як раціонально обґрунтована боротьба комуністів із лібералами або соціял-демократів із націоналістами, політична конкуренція набула форми суперництва між крайовими або реґіональними угрупованнями. Позбавлена ідеологічної основи, вона не загрожувала базовій логіці совєтської системи, а проте уможливлювала для неї бодай часткову селекцію лідерів і кадрів другої ланки.

Після «розгрому троцькістів і лівої опозиції» у 1927 році, вигнання Троцького в 1929-му та зміцнення «генеральної лінії» через розстріли ізаслання в 1930-х роках ВКП(б) стала структуруватися як політичний надпартійний інститут, усередині якого за центри влади боролися угруповання, що об’єднуються за принципом земляцтва. Якщо на центральному рівні це було ще не так очевидно, то на республіканському стало реальністю вже в середині 1930-х.

 

 

 

Історія оформлення харківської та донецько-дніпропетровської груп іще вимагає значно глибшого дослідження. Але й тепер є чимало відомостей про те, що саме доля ДКР була одним із каменів спотикання між обома групами українських більшовиків. Скажімо, перший час столиця ДКР була в Харкові. Проте символічні структури крайових угруповань виникли пізніше, в 1930-х роках, коли розпочалася реґіональна боротьба за ресурси індустріялізації. Саме в цих іграх виникали ідентичності реґіональних еліт України. Цяж конкуренція спричинила розкладання донецько-дніпропетровської групи ще перед 1941 роком.

До початку війни совєтське суспільство почало втрачати динаміку модернізаційного пориву 1920-х років. Страшні процеси, що криються за нейтральними висловами «індустріялізація» та «колективізація», були вже результатом реакції на розмаїття ранньої совєтської соціяльної модерніза- ції. Однопартійність і безфракційність стали результатом фізичного знищення людей, здатних до ідеологічного пошуку та політичного лідерства. Система, яка виникла після декількох хвиль чисток і терору, готова була терпіти лише абсолютно лояльні до генеральної лінії земляцькі групи, в які входили керівники партійних організацій (обласного, міського та ра- йонного рівнів) і великих підприємств. Ці організації виникали в ре- зультаті взаємодії в рамках вишівських партійних та комсомольських осередків, де спілкувалися декілька поколінь лідерів і де витворювався ка- дровий номенклатурний резерв. Довіра, що виникає в цих закритих групах, була сильним мотивом підтримувати один одного в суспільстві, де ймовірність нових чисток і терору була цілком реальною.

Війна змішала групи 1930-х. Але після відновлення совєтської влади в Україні відновилися й реґіональні групи. Вони постали в боротьбі за ресурси, що їх Центр скеровував на від- новлення зруйнованих міст і підприємств, і швидко утвердилися як неформальні об’єднання партійних керівників та керівників за реґіональним принципом.

У повоєнний час конкуренція трьох українських центрів поновилась із дещо зміненими правилами. Харківська та донецька групи, як і раніше, існували і просували своїх зем- ляків по партійній, виробничій та господарській лініях. У той же час дніпропетровська група набула особливої ваги і на республіканському, і на загальносоюзному рівнях. Саме тоді про Дніпропетровськ заговорили як про «кузню кадрів».

Представники харківської групи домінували в УССР у 1960-х роках. Спочатку Микола Підгорний (перший секретар ЦК КПУ, 1957–1963), а потім Петро Шелест (перший секретар ЦК КПУ від 1964 по 1973 рік) були яскравими представниками цієї групи. Повернутися на республіканський олімп харків’янам вдалося вже на схилі совєтської України, коли запаморочливу кар’єру зробив колишній секретар Харківського обкому КПУ Володимир Івашко. Спочатку (1989 року) він став ґорбачовським першим секретарем ЦК КПУ, а 1990-го очолив першу «демократично обрану» Верховну Раду. Івашко відомий також короткочасним тріюмфом харків’ян над дніпропетровцями: 1987 року йому було доручено вести політику перебудови у Дніпропетровському обкомі партії.

До донечан якоюсь мірою належали і Леонід Мельников (перший се- кретар ЦК КПУ від 1949 по 1953), і Станіслав Гуренко (від 1987 року – другий, у 1990–1991 роках – перший секретар ЦК КПУ). Проте впливовою цю групу робила не так її присутність у керівних органах КПУ, як її вага в економіці республіки. Саме економічний чинник забезпечив цьому угрупованню його вплив і за часів незалежности.

Останні десятиліття совєтської України минали під керівництвом дніпропетровця Володимира Щербицького (першого секретаря ЦК КПУ від 1972 по 1989 рік), який гармонійно взаємодіяв із Лєонідом Брєжнєвим. Чиновники «щербицького призову» багато в чому забезпечили політичний успіх дніпропетровців у 1990-х роках.

Тож до часу здобуття незалежности в Україні існували конкурентні групи, об’єднані за крайовим принципом. Як такі вони не становили загро- зи для совєтського ладу і навіть були його частиною – незначною, але допустимою. Серед лідерів були згадані «старі» групи донечан, харків’ян і дніпропетровців. Але в 1970–1980-х, із виникненням нових освітніх та індустріяльних центрів, в УССР було закладено основи і для інших груп (сумчан, галичан і вінничан).

Конкуренція реґіональних груп не творила для режиму в СССР ідеологічних ризиків. Під час розпаду Союзу саме ці інститути стали важливою частиною української сучасної політичної культури. Такою частиною, яка в постсовєтський період виявилася чи не фундаментальною для формування політичних еліт незалежної України.

Політична несучасність України

Щойно совєтські суперструктури втратили функціональність наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, реґіональні групи активно залучилися до боротьби за владу і власність. Успіх у цій боротьбі був пов’язаний з особливістю кожного угруповання. Дніпропетровці, наприклад, були здатні ефективно діяти і в політичній, і в фінансово-економічній сферах. Донечани мали досвід переважно в економічній виробничій діяльності, що стало причиною їх запізнілого виходу на політичну сцену України. А харків’яни втратили свою владу з розпадом Союзу та забороною компартії.

Утім, питанням часу є і відхід донечан із політичної сцени України. З усіх реґіональних угруповань саме донечани найменше здатні підтримувати віру в леґітимність свого правління. Сховавшись від суспільства в оазах кабінетів заводських директорів, ця група творить дива в приватному секторі, але не вміє працювати з публічними структурами. Сама логіка Модерну – навіть у його постсовєтській версії – не сприймає стилю дії цієї групи.

У політиці постсовєтська модерність проявляється в усталеній моделі самознищення реґіональних груп. За минулих двадцять років ми були свід- ками боротьби за владу між промислово-політичними групами, сформованими за реґіональною ознакою. Правління дніпропетровців при Кучмі змінила влада сумчан і «западенців» при Ющенку. Початок Януковичевого правління характеризував неадекватний кадровий прихід донечан на поса ди в органах центральної влади. Всі ці процеси відбувалися за єдиним порядком:

1) створення політичного союзу потужних фінансово-промислових груп;

2) використання демократичних процедур для отримання влади, апелюючи до реґіональних та надреґіональних постсовєтських ідентичностей;

3) використання влади для редистрибуції суспільних благ з особисти- ми або корпоративними цілями, без помітних успіхів у розв’язанні проблем національного рівня; попри первинне бажання децентралізувати державу, переможні реґіональні групи швидко втрачають бажання змінити саму конституцію правління і неминуче стають покірні духові гіперцентралізації України; 4) дії керівного реґіонального угруповання призводять до консолідації опозиційних груп, втрати солідарности між фінансово-промисловими групами, втрати підтримки базового реґіонального електорату і до повсюдної непопулярности лідерів, на що вони реаґують спробами порушити демократичний мінімум постсовєтської доби (тобто надмірно зловживають виборчими технологіями та маніпуляціями);

5) ці дії щоразу призводять до зміни реґіональної групи при владі іншою.

Ця модель спрацювала повною мірою двічі за минуле двадцятиріччя, і, як мені здається, працює і понині. Єдина різниця нинішнього моменту – відсутність видимого реґіонального угруповання, яке скористається самознищенням нинішньої правлячої сили.

Боротьба політичних груп за реґіональною ознакою сформувала ідеологічні злидні української політики. Це не дає українському суспільству ставати сучасним у повному сенсі цього слова: при такому правлінні неможливий людський розвиток. Генетичного зв’язку української політики із совєтським періодом не було розірвано. Совєтська модель у період незалежности посилилася і набула гомеричної впливовости, ще надовго задаючи характер розвитку нашої недосучасности і виявляючи нашу неевропейську ціннісну орієнтацію. За всього фаталізму питання про те, чи могло бути інакше, в майбутньому України я бачу промені надії. Відсутність іще одного реґіонального угруповання, готового прийти на зміну нинішньому, з одного боку, продовжить час нинішньої руїни, але з другого – уможливить прихід до влади групи, об’єднаної ідеологічними принципами. Важко сказати, що то будуть за принципи. Однак терапевтична цінність її приходу полягає в тому, що він може перервати низку реґіональних і тимчасових змін і вивести політичну боротьбу на рівень, де стануть можливими і наш колективний порятунок, і наша ціннісна Модерність.

Друкувати