Друкувати
Середа, 19 вересня 2018 - 00:09

Джерело: Часопис «Критика», Рік VIII, число 3 (77), сторінки 25-28

Портрет героя на сірому тлі

Березень 2004

Ті нечиcленні ключові слова, що їх треба сказати, коли вже говоримо про письменника Діброву, сказав Максим Стріха шість років тому1, по виході журнального варіянту «Бурдика» у перших числах «Березоля» за 1997-й рік. Їх варто повторити через те, що вони щоразу потребують детального та послідовного уточнення й пояснення. Я думаю, будь-яка робота, котру напишуть про Діброву та його роман, так чи так починатиметься з конспективно проговорених у тій статті поколіннєвих означень, із характеристики андеґраунду 70-х, нарешті, з принципової заявки на «міську прозу», котра в українському літературному контексті має інакший вигляд, аніж у будь-якому іншому.

Одначе тема цієї статті – головно соціяльна історія, точніше – один її момент, не такий уже й давній. Штука в тому, що, з одного боку, більшість читачів здатні звіряти ці нотатки із власною пам’яттю, а з другого, є інакша історизація – з інтенцією цілком академічною, плюс, що важливо для нас, – рефлексія літературна. «Бурдик», здається, перший свідомий поколіннєвий роман нової української літератури, такий собі «Герой нашого часу». Тож 70-ті вже ввійшли в історію літератури, і ці літературні 70-ті – окремий і самостійний текст, що безумовно має стосунок до тексту історичного, але тільки як одна з реконструкцій. Можливо, потім саме ця літературна реконструкція, як часто буває, стане первинною. Та ми сьогодні маємо можливість навести різні, переважно незалежні від «поколіннєвої літератури» версії новітньої історії, звіривши їх, своєю чергою, з історією літературною.

Передусім маємо перед собою «поколіннєвий роман», таку собі «історію сина віку», портрет «людини 70-х» – втраченої і, отже, «марґінальної».

 «Шістдесятники» виявилися «проявленими» на початку свого шляху, вони так чи так, але «проявлено» існували в 70-ті й знову вийшли на авансцену наприкінці 80-х. А «сімдесятники» ніби відразу зайшли в тінь, не маючи звички вступати в будь-які стосунки з владою, взагалі – силою обумовленої певними історичними обставинами асоціяльности вони і в час явної соціяльної ейфорії із цієї своєї «тіні» не вийшли. Вони залишилися побутовими персонажами й з оцим своїм «асоціяльним побутом» увійшли в літературу, створивши модний у середині 90-х напрямок, який називають «квазіреалізмом», інакше кажучи, квазілітературу: вони принципово не розрізняли літературу та нелітературу, біографію та фабулу, «типів» і прототипів.

Далі ми поговоримо про те, чому саме таке обходження з життям і новітньою історією як текстом виявилося органічним ...

Переклад: 
Катерина Демчук
Друкувати